Як і більшість дітей старшенького віку, Бірґітта й Улле, звичайно ж, ходили до школи. Щоправда, не до однієї, адже Бірґітта відвідувала школу, де навчались самі дівчатка, а Улле — ту, де самі хлопчики.
Часом Пелле Безхвостий проводив до школи Бірґітту, а часом Улле, але ніколи не підходив до самої школи, оскільки вважав, що краще йому туди не потикатися.
А якось Улле сказав Пелле:
— Сьогодні ти підеш зі мною до школи.
Він не поцікавився, що думав про це Пелле, а запхнув його собі в сумку й поніс до класу.
— Знаєте, що в мене в сумці? — спитав Улле в своїх товаришів.
— Там щось ворушиться, — сказав хлопчик, якого звали Гокан.
— То щось живе? — спитав другий, якого звали Фольке.
— Може, щось небезпечне? — з острахом спитав третій на ім’я Аксель (втім, його дражнили маминим синком).
Улле відкрив сумку, і з неї вистрибнув Пелле Безхвостий.
— Який негарний кіт! — сказав Гокан. — У нього навіть немає хвоста!
Горопашний Пелле намірився знов залізти в сумку.
— Що ти з цим котом збираєшся робити? — спитав Фольке.
— Я просто хотів його вам показати, — відповів Улле. — Та якщо він вам не до вподоби, то засуну його в сумку та й усе.
— Ні, ось що, — озвався Гокан. — Засуньмо його не в сумку, а в катедру. Ото буде сміхота!
Тієї миті задзеленчав шкільний дзвоник, і Гокан схопив Пелле, поніс до вчительської катедри. Тоді підняв покришку, запхнув Пелле всередину й закрив її.
Та ось до класу зайшов учитель. Мав бути урок біології. Може, ти не дуже знаєш, що таке біологія, то я тобі поясню: на уроках біології вивчають геть усе про тварин, про квіти, про все те, що живе й росте. — Так от, сьогодні ми поведемо мову про собак, — почав учитель.
Пелле не стримався і засичав у катедрі.
— Що це таке? — спитав учитель.
Хлопці захихотіли.
— У класі має стояти тиша, — нагадав учитель. — Так от, як я вже казав, сьогодні ми поведемо мову про собак.
Тепер уже Пелле сердито занявчав.
— Що це таке? — спитав учитель. — Хто в класі вищить?
Хлопців, здається, це не засмутило, і вчитель розгнівався.
— У класі має бути порядок, — провадив далі він. — І я більше не бажаю чути ніякого шуму.
Тоді запала повна тиша.
— От і гаразд, — сказав учитель. — Отже сьогодні ми поведемо мову про собаку — нашого доброго, найкращого з усіх тварин друга…
Тепер Пелле, що сидів усередині катедри, почав щосили мурчати й плюватися. Здавалось, мовби то десять кравчиків заразом заходилися попльовувати на свої розпалені праски.
— Та годі вже! — скрикнув учитель і вдарив кулаком по катедрі. — Хто з вас подає ці звуки?
Усі мовчали.
— Якщо винуватець не зізнається, то цілий клас отримає догану, — сказав учитель.
Ніхто не ворухнув і пальчиком.
— Ну, що ж, тоді я запишу до класного журналу догану цілому класові, — сказав учитель, відкриваючи кришку катедри, щоб узяти журнал.
Можеш собі уявити, як він злякався, коли з катедри вискочив Пелле Безхвостий! Кіт так розгнівався на старенького вчителя, який безугаву торочив про собак, що вкусив його прямісінько за носа, і вчитель упав навзнак. Пелле мерщій кинувся тікати з класу, але що тоді там зчинилося! Хлопці з галасом та криком стали його ловити, одначе Пелле втік, бо хтось під час тієї бучі відчинив двері. Потім Пелле побіг дорогою просто додому й поклав собі, що більше ніколи не піде з Улле до школи.
А от Улле та всі його однокласники отримали догану. Учителеві пригода з котом аніскілечки не сподобалася.
Наступного дня Пелле Безхвостий здибав біля річки лиходія Монса, Біла та Була. Вони стояли там і дивились, як перед водоспадом унизу танцювали крижини.
— Добридень, — привітався Пелле. — Що — стоїте й дивитеся?
— Саме так, — відповів Монс. — І часом махаємо своїми хвостами.
— А в тебе немає чим, — докинув Біл.
— Ти безхвостий, — додав Бул.
— Зате вчора я був у школі, — похвалився Пелле.
— У школі? — роздратовано перепитав Монс. — Наскільки я знаю, у нашому місті немає жодної котячої школи. Стара Майя з Соборної Вежі хтозна-коли мала одну, але її закрили, бо останнім часом туди не приходив жоден кіт.
— Я був не в котячій школі, — сказав Пелле, — а в школі для хлопчиків. У школі Улле.
— І, звичайно ж, ти там нічим не відзначився, — глумливо кинув Монс.
— Е ні, відзначився, — відповів Пелле. — Я сичав, коли вчитель забалакав про собак.
— Може, він балакав про Макса? — сердито спитав Монс.
Пелле облизався.
— Тепер тебе зачепило за живе — вів далі Монс. — Але якщо ти спілкуєшся з Максом, то чого ж тобі сичати, коли заходить мова про собак?!
— Макса Такс, — докинув Біл.
— Вона з хвостом, — додав Бул.
— Мабуть, я туди ще піду, — сказав Пелле.
— Напевно, підеш, — хмикнув Монс. — Ходи до школи, щоб нам тебе не бачити!
«Треба дати якусь нищівну відповідь», — подумав Пелле, але, як завжди, не зміг знайти підходящих слів, тож подався своєю дорогою, поки Монс, Біл і Бул од реготу надривали животи.
І тільки Пелле зник з очей, як Монс сказав:
— У мене з’явилася ідея!
Біл і Бул закивали головами — здавалось, ніби то в них з’явилась якась ідея.
— Увечері нам треба зібратися у мене вдома, — сказав Монс. — Ми заснуємо в нашому місті нову котячу школу!
— Мабуть, нам не треба буде туди ходити, — докинув Біл.
— Мабуть, ми весь час будемо на канікулах, — додав Бул.
— Замовкніть! — гримнув Монс. — А зараз допоможіть мені позгукувати всіх котів, яких ми знаємо, на збори до мого підвалу. Почнемо о сьомій годині вечора.
Звичайно, увечері на зборах головував Монс.
— Я маю ідею, — повідомив Монс. — У нашому місті треба заснувати котячу школу.
— Що-що? — перепитала Стара Майя з Соборної Вежі. — Котячу школу?
— Атож, котячу школу, — докинув Біл.
— Правильно, котячу школу, — додав Бул.
— З цим ніколи не щастить, — сказала Стара Майя. — Я колись мала котячу школу, і вона виявилася збитковою. Жоден кіт її не відвідував.
— А тепер відвідуватимуть, — сказав Монс і вдарив лапою по столу. — Я це допильную. Ви ж украй неосвічена публіка.
— Це мене не стосується, — заперечив Фрітц. — Я знаю, як звали мого тата, діда й прадіда по батькові, так що я освічений.
— Нас не цікавить, як звали твоїх батьків, — сказав Монс. — А чи знаєш ти, скільки буде два додати три?
— Чотири, — відповів Біл.
— Правильно, — додав Бул.
— Два додати три буде п’ять, — відповів Фрітц. — А мого прадіда по батькові звали Фріссе, він мав у Фрідгемі перукарню.
— Ну, а мені ходити до школи ніколи, — залебеділа Фріда, — бо ж я мушу глядіти Веселуна. Але я залюбки віддам до школи Фрідольфа, Фрідольфіну та Фрідолін, тільки якщо вчителька буде до них справедлива. Оскільки мої діти надзвичайно вразливі, то я прошу на це зважити.
— І ми вразливі, — докинув Біл.
— Страшенно вразливі, — додав Бул.
— Нікого не обходить, які ви, — відрубав Монс. — Хоч би там що, а вам потрібно ходити в школу.
— А вчителем будеш ти? — спитав Рікард із Рікомберга.
— Власне кажучи, я міг би ним бути, — відповів Монс, — бо я найкращий кіт у місті. Та мені й самому треба трохи посидіти за шкільною партою, щоб подати гарний приклад іншим.
— Але ти вже, мабуть, усе знаєш? — спитала Фріда.
— Аякже, — відповів Монс, — однак я хочу показати, що не боюся ходити в школу.
— Ну, а хто ж тоді буде вчителем? — спитав Мурре зі Скуґстібле.
— У мене є родич, якого звати Конрад, — відповів Монс. — Він мешкає не в нашому місті, та якщо ми його попросимо, то він сюди приїде. Конрад суворий, але справедливий. Мені здалося, що він міг би працювати у школі вчителем.
— Чи він охайний? — спитала Ґуллан з Аркадії.
— Це не має значення, — суворо сказав Монс. — А втім, охайний. Він схожий на мене.
— Він схожий на нас, — докинув Біл.
— Ми охайні, — додав Бул.
— Ну, то чи всі ви ходитимете до школи? — спитав Монс.
— Та бачиш, усе-таки я маю хлів, — сказав Мурре зі Скуґстібле.
— Там ти багато не навчишся, — відрубав Монс. — Краще відвідуй школу, інакше матимеш справу зі мною.
— Тепер у нас і в школі пахнутиме хлівом? — спитала Фріда.
— Навчання починається в понеділок, — оголосив Монс. — Я надаю під шкільне приміщення цілком безкоштовно свій підвал. Перекличка буде о дев’ятій.
— А якщо комусь стане нудно, то можна буде піти звідти? — спитала Ґуллан з Аркадії.
У понеділок о дев’ятій годині в Монсовому підвалі зібралося немало котів. Пелле також прийшов (Монс запросив його персонально, і Пелле вирішив, що йому, напевно, не завадить трохи підучитися).
І ось з’явився Конрад. То був здоровенний рудий кіт із розкішними вусами. Навіть на вигляд він був якийсь недобрий. За Монсовою вказівкою усі коти йому вклонилися.
— Добридень, — привітався Конрад. — Ну, ви поприносили плату за півріччя?
— Плату за півріччя? — перепитав Пелле. — Що це таке?
— Дотримуйтеся в класі тиші, — сказав Конрад. — Плата за півріччя означає, що кожен із вас повинен заплатити мені три салаки. Щоправда, Монс не платитиме, бо він надав приміщення. А от той, хто запитував, заплатить шість.
— Мені самому треба заплатити шість салак? — перепитав Пелле, і в правому оці в нього виступила сльозина.
— Дотримуйтеся в класі тиші, — нагадав Конрад. — Заплатиш, оскільки ти весь час заважаєш. А тепер зробимо перекличку. Монс тут?
— Так, учителю, — відповів Монс.
— Ти великий і красивий кіт, — вів далі Конрад. — І швидко й гарно відповідаєш. Ти — взірець для цілого класу, тож пильнуватимеш порядок. Далі: Бул та Біл.
— Hi, — вигукнули Біл та Бул.
— У чому річ? — здивувався Конрад. — Була та Біла тут немає?
— Ні, — відповіли Біл та Бул. — Нас звати Біл та Бул.
— Допомагатимете пильнувати порядок, — сказав Конрад. — Здається, вам можна довіряти.
— Авжеж, нам можна довіряти, — мовив Біл.
— Саме так, нам можна довіряти, — додав Бул.
— Рікард, — сказав Конрад.
— Тут, — відповів Рікард.
— Треба відповідати не тут, а я, — зауважив Конрад. — Повтори!
— Ти, — сказав Рікард.
— Ти безнадійний, — зробив висновок Конрад. — Але підемо далі. Наступний кіт — Мурре.
— Привіт, — сказав Мурре.
— Треба казати не привіт, а я, — поправив його Конрад.
— Он як, — буркнув Мурре.
— До речі, хто це так пахне? — спитав Конрад і принюхався.
— Це Мурре пахне хлівом, — залебеділа Фріда. — Хлівом із Скуґстібле.
— Дотримуйтеся в класі тиші, — нагадав Конрад. — Фрітц!
— Він відбуває військову повинність, — відповіла Фріда. — А я тут зі своїми дітьми. Щодо Веселуна, то він замалий, тож не зможе сюди ходити, і тому скоро мені треба буде бігти додому глядіти його. А ще я хочу сказати, що мої діти страшенно вразливі, тож їх краще питати щось легке. Дякую, що вислухали, пане вчителю!
— Дотримуйтеся в класі тиші, — нагадав Конрад. — Я сам вирішую, що мені питати. Фріда!
— Я, це ж я щойно говорила, — сказала Фріда. — Хіба цього, пане вчителю, мало?
— Дотримуйтеся в класі тиші, — нагадав Конрад. — Фрідольф, Фрідольфіна й Фрідолін — це твої діти, так?
— Саме так, — відповіла Фріда. — Вони дуже вразливі. А у Фрідолін зараз перехідний вік, тож із цим можуть бути клопоти.
— Дотримуйтеся в класі тиші, — нагадав Конрад. — Ґуллан!
— Ня-ав, — відповіла Ґуллан з Аркадії, схиливши голівку набік.
— Нічогенька дівчина, — промимрив собі під ніс Конрад. І потім уже назвав Пелле.
— Я, пане вчителю! — чітко відповів Пелле.
— Кажи виразніше! — крикнув Конрад. — Між трьома словами треба глибоко передихнути: я… пане… вчителю! Повтори!
— Я… пане… вчителю! — повторив Пелле.
— Ти передихував надто довго, — сказав Конрад. — Здається, ти нетямущий!
— Звичайно, — широко посміхнувшись, мовив Монс. (Ти ж, мабуть, здогадався, що то Монс підказав Конрадові прискіпуватися до бідолахи Пелле).
— Розпочнемо з лічби, — сказав Конрад. — Спершу спитаємо кота, що пильнує порядок. Отож, запитання важке: скільки буде один додати один?
— Два, — випалив Монс.
— Добре, — похвалив його Конрад. — Здається, ти свою справу знаєш. А тепер ти, Біле, скільки буде два додати два?
Біл зиркнув на Була, а Бул зиркнув на Біла.
— Чотири, — прошепотів Монс.
— Про які ти кажеш сокири? — спитав Біл.
— Сокири гострі, — мовив Бул.
— Підемо далі, — сказав Конрад. — Спитаємо у Фріди, скільки буде два додати три?
— Ну, я тут лише задля своїх дітей, тож мене, власне, немає, — сказала Фріда. — Жаль, що Фрітц відбуває військову повинність, а то він би відповів.
— Хіба не ясно, що два додати три буде двадцять три? — озвався Фрідольф.
— Дотримуйтеся в класі тиші, — нагадав Конрад. — Два додати три буде п’ять.
— Ми завжди так казали, — докинув Біл.
— Ти ба, які вони всі невігласи, — додав Бул.
— Фрідольфіно, а ти можеш сказати, скільки буде три додати три? — спитав Конрад.
Фрідольфіна зайшлася слізьми.
— О, вона дуже вразлива! — вигукнула Фріда.
— Може, нехай відповість хтось інший? — спитав Мурре.
— Не на це запитання, — сказав Конрад. — Але ти можеш відповісти, скільки буде три додати чотири.
— А чом би й ні, — відповів Мурре зі Скуґстібле.
— На перерві нам треба провітрити приміщення, — озвалась Ґуллан. — Щоб вивітрився запах хліва.
— Звісно, любонько, — згодився Конрад. — А тепер, крихітко Ґуллан, може, скажеш, скільки буде три додати чотири?
— Мабуть, п’ять абощо, — відповіла Ґуллан.
— Саме так, — сказав Конрад. — Цілком правильно. Це справді буде сім.
— Але ж вона сказала п’ять, — зауважив Рікард.
— Дотримуйтеся в класі тиші, — нагадав Конрад. — Вона сказала п’ять абощо, і таким чином мала на думці сім. Тепер спитаємо Пелле: скільки буде тридцять сім разів по шістдесят вісім?
Пелле облизав рожевого носа.
— Ну-у! — грізно наполягав Конрад. — Скільки?
— Від імені кота, що пильнує порядок, я мушу зазначити, що відповідати треба швидше, — сказав Монс.
— Правильно, — згодився Конрад. — Монс гарно пильнує порядок.
— Числа занадто важкі, — сказав Пелле. — Нехай пан учитель сам дасть відповідь!
— То ти вважаєш, що це вчитель повинен відповідати?! — закричав Конрад. — Ставай у куток!
— Та мені теж здається, що цікаво було б довідатися, скільки то буде, — озвалася Ґуллан.
— Ну, авжеж, я напевно можу сказати скільки, — мовив Конрад. — Немає в світі нічого легшого. Якщо хочеш знати, то це буде аж дев’ятсот шістдесят п’ять.
— Та ні! — крикнув Пелле. — Неправильно. Я підрахував на папері, що тридцять сім разів по шістдесят вісім буде дві тисячі п’ятсот шістнадцять.
— Дотримуйтеся в класі тиші, — нагадав Конрад.
— Але тут щось не так, — сказала Ґуллан. — Пелле має слушність, я бачу це з його папірця. Що ж ти за вчитель, якщо навчаєш помилок?
— Зараз нам ніколи про це розбалакувати, — роздратовано відрубав Конрад. — Тепер у нас буде гімнастика для хвостів!
— Е ні! — вигукнув Рікард. — Я теж сердитий. Ти задаєш запитання, на які сам не можеш відповісти. Що ж це таке?
— Важкий випадок, — мовив Біл.
— Це негарно, — додав Бул.
— Я забираю своїх дітей із цієї школи, — заявила Фріда.
— Ура! — вигукнув Фрідольф і в захваті перекинувся через голову.
— Мені цікавіше в своєму хліві, — сказав Мурре зі Скугстібле.
— Ходімо, Пелле, разом до кондитерської пані Ротстрем, — запропонувала Ґуллан.
І тоді всі, крім Конрада, Монса, Біла й Була, покинули школу. Біл і Бул теж хотіли йти, та Монс схопив їх за барки.
— Ви все-таки мої помічники, — сказав Монс. — Тож повинні лишитися й підтримувати в школі порядок.
Та, либонь, не скоро там дійшло б до того, щоб підтримувати порядок, бо Монс і Конрад після всього затіяли бійку, почали сичати, дряпатися і добряче одне одного потовкли.
— Як у школі весело, — мовив Біл.
— Страшенно весело, — згодився Бул.
Монс аж кипів од гніву, що з котячою школою зазнав повного фіаско. (Тобі не здається слово фіаско потішним? Коли хтось зазнає фіаско, то це означає, що все закінчується погано). Щодо котячої школи, то й справді жаль, що з такої доброї ідеї вийшов пшик.
Проте Монс був не з тих, хто з першого разу здавався.
— Школа повинна бути, — сказав він.
— Два додати два буде дев’ятсот шістдесят п’ять, — докинув Біл.
— Саме так, — додав Бул.
Монс, Біл і Бул пили збиране молоко в кондитерській пані Ротстрем на Горішній Замковій вулиці.
— Школа повинна бути, — повторив Монс. — Я дуже здивувався б, якби мені не сяйнула в голову ще блискучіша ідея.
— Яка ж? — в один голос спитали Біл і Бул.
— А ось яка, — відповів Монс. — Думаю, нам треба призначити Пелле Безхвостого учителем.
— Чудово, — докинув Біл. — Пелле добрий.
— І мудріший за нас, — додав Бул.
— Ну, не зовсім, — сердито сказав Монс. — Він пихатий, і ви повинні збагнути, що я призначаю Пелле учителем для того, щоб вибити з нього пиху.
Аж тут до кондитерської зайшли Пелле й Ґуллан з Аркадії. Біл і Бул злегка випустили кігті.
— Зараз же поховайте кігті! — шепнув їм Монс. — Тепер нам із ним не треба заводитися.
— Хочете сісти біля нас? — голосно спитав Монс Пелле і Ґуллан, а вигляд у нього був такий привітний, що Пелле неабияк злякався.
— Дякуємо, що питаєш, — відповів Пелле. — Та все-таки нам із Ґуллан хотілося б посидіти удвох.
— Але ж ви можете посидіти удвох і згодом, а спершу посидьте трохи з нами, — запропонував Монс. — І я тоді подивлюсь, як ви питимете вершки кожен зі свого блюдця. Або удвох з одного.
— О, дякую, — відповів Пелле. — Ми з Ґуллан залюбки п’ємо з одного блюдця.
— А я все-таки, Монсе, на тебе сердита, — сказала Ґуллан. — Того дня в шкоді ти поводився по-дурному.
— Я оце подумав, що ми могли б трішки погомоніти про школу, — сказав Монс. — Нікуди правди діти — вийшло дуже негарно. А все через того дурня Конрада.
— Що бажаєте? — підійшовши, спитала пані Ротстрем.
— Звичайно, вершки, мабуть, закінчилися, тож візьмемо, напевно, молока, — сказав Монс.
— Та ні-і, — відповіла пані Ротстрем. — Вершків сьогодні в мене вдосталь.
— Он як, — мовив Монс. — Гм. Ну, тоді одне блюдце для Ґуллан і Пелле.
— Велике чи мале? — спитала пані Ротстрем.
— Мале, — відповів Монс.
— Яка прекрасна сьогодні погода, — сказала Ґуллан.
— Надзвичайна, — згодився Монс. — Так от, про школу. Конрад, як було сказано, нікудишній учитель. А знаєте, хто міг би бути замість нього?
— Ти, — відповів Пелле.
— Ну, таке, звісно, можна припустити, — сказав Монс. — Та я маю іншу пропозицію. Нашим учителем будеш ти, Пелле.
— Я? — збентежився Пелле. — Ти думаєш, я зумію?
— А чого ж? Я вірю в це, — відповів Монс. — Звичайно, ти буваєш пихатий, але дурнем тебе не назвеш. Адже усі в школі помітили, як ти швидко полічив і назвав те важке число. І всяке таке.
— Авжеж, я дещо вмію, — сказав Пелле. — У мене вдома Бірґітта завжди учить уроки вголос, а я слухаю і всяке таке хапаю на льоту. Ти, скажімо, знаєш, коли був підписаний мир у Бремсебру?
— Як було сказано, — провадив далі Монс, — з тебе вийшов би прекрасний учитель, і я думаю, що цілий клас від тебе буде в захваті.
— О так, Пелле, тобі треба стати учителем, — мовила Ґуллан. — І ставити мені легкі питання!
— Але, напевно, не годиться мати ніяких улюблених учнів, — висловив сумнів Пелле. — Навіть якщо їх звати Ґуллан.
— Я впевнений, що ти будеш справедливим, — сказав Монс. — А знаєте, чого я так клопочуся знов заснувати школу?
— Hi-і, — відповіли коти.
— Так от, сьогодні вранці я почув, що собаки в околиці Чорного Струмка мають власну школу, де вчителює такса Югансон, і, мабуть, сором було б нам, котам, пасти задніх.
— О, ти маєш слушність, — мовила Ґуллан. — Тобі треба стати вчителем, Пеллусику!
— Як це ти його назвала? — наморщивши носа, спитав Монс.
— Всього-на-всього пестливим іменем, — відповіла Ґуллан.
— Ну що ж, коли ви цього так хочете, то я, мабуть, спробую вчителювати, — збентежено мовив Пелле.
— Гаразд, — сказав Монс. — Тоді я знов позгукую всіх школярів до свого підвалу. Може, на суботу?
— Я дуже старатимусь, — пообіцяв Пелле.
— У тебе неодмінно вийде, — підбадьорила його Ґуллан.
— Ну, тоді бувайте, — сказав Монс. — Ми з Білом та Булом маємо йти — ще багато чого до суботи треба влаштувати.
— Тільки заплатіть, — біля столика стояла пані Ротстрем, простягнувши до Монса лапу.
— Надішліть рахунок до головного управління народної освіти! — вигукнув Монс. — Смачного!
Монсові справді хотілося до суботи гарно приготуватися. Цього разу він вирішив відкрити справжню школу, тож придбав чорну дошку, крейду й ганчірку, а з кількох старих коробок з-під цукру стулив щось на зразок катедри для вчителя. Доп’яв і якогось дзвоника та указку, а в бачку для сміття вирив невеличкий глобус. Звісно, побитий, але все одно глобус. Атож, це мала бути справжня, чудова котяча школа!
Коти прийшли до школи з великими сподіваннями. їм, звісно, було цікаво, чи впорається Пелле в ролі вчителя.
— Так от, навряд чи треба робити перекличку, — ступивши до класу, мовив Пелле. — Бо я усіх знаю. Мені приємно, що вас так багато сюди прийшло. Он і Фрітц тут.
— Так, його були призвали до війська, а потім відкликали назад, — залебеділа Фріда. — Скажіть, пане учителю, можна мені прочитати вірш?
— Трішки згодом, — відповів Пелле. — Не треба парка парити.
— Учитель повинен сидіти на стільці біля катедри! — закричав Монс. — Я дістав його спеціально для учителя.
— О, дякую, — мовив Пелле. — Це просто здорово! Конрад такого не мав.
— Але стережися стопок, які ми з Монсом поклали на стілець, — вигукнув Біл.
— Ми поклали на стілець стопки! — додав Бул.
— Телепні! — заревів Монс і вліпив їм обом по лящу.
— Що це в класі за галас? — спитав Пелле. — Зараз вам треба заспокоїтися.
— Ге-ге, Монс б’ється! — заверещав Біл.
— Усе-таки то він придумав із тими стопками, — заверещав Бул.
— Вони звуться кнопки, — поправив Пелле, — і на стільці вони опинились чисто випадково.
— Атож, — сказав Монс. — Не можу збагнути, як вони туди потрапили.
Біл поривався ще щось додати, та Монс затулив йому рота лапою.
— Можна мені прочитати вірш? — спитала Фріда.
— Зараз, люба, — відповів Пелле. — Та спершу маємо зробити дещо інше.
— Я хочу на перерву, — озвався Рікард із Рікомберга.
— I я, — мовив Мурре зі Скуґстібле.
— Спершу нам треба провести урок, а тоді у вас буде перерва, — відповів Пелле.
— Ану, зараз же сідайте слухати урок! — нетерпляче вигукнув Монс.
— Можна мені прочитати вірш? — спитала Фріда. — А то я його забуду.
— Ми хочемо мати перерву! — в один голос закричали Рікард і Мурре.
— Перерву! — підхопили Біл та Бул.
Аж тут у повітря полетів клапоть паперу. І ще один. А тоді ще один.
На бідолаху Пелле жаль було дивитися.
— Та все-таки ви, мабуть, трішки заспокойтеся, — сказав він і звів благальний погляд на Рікарда й Мурре.
— Перерва! — зарепетували Рікард, Мурре, Біл та Бул.
— Оце так порядочок! — насмішкувато мовив Монс. А тоді крикнув: — Цитьте!
У класі враз запала тиша.
— Ну ось, будь ласка, — сказав Монс. — Звичайно, кіт, що пильнує порядок, повинен учителеві допомагати.
— Дякую тобі, ти молодець, — похвалив його Пелле. — А тепер, напевно, підучимо правопис.
— Чудово, — муркнула Фріда. — Тоді можна мені сказати слово, яке я знаю?
— Що то за слово? — спитав Пелле.
— Я.
— А як воно пишеться? — спитав Пелле.
— Я, — відповіла Фріда.
— Ну ж ти й розумничка! — похвалив її Пелле.
Фрітц, Фрідольф, Фрідольфіна та Фрідолін зааплодували.
— Ви повинні гарно поводитися, — зауважив Пелле поважним тоном.
— Атож, ми з тобою цілком згодні, — озвався Монс.
— А тепер дозвольте мені вимовити слово, яке я знаю, — заявив Мурре зі Скуґстібле.
— Що то за слово? — спитав Пелле.
— Воно про вчителя, — відповів Мурре. — Ось те слово: Б-Е-З-З-Х-В-О-С-С-Т-И-Й!
У класі здійнявся страшенний галас.
Пелле постукав указкою по катедрі, а та указка розлетілась надвоє. (Адже Монс підлаштував так, що вона була переламана заздалегідь).
— Який злющий учитель! — крикнув Монс. — Таж він не розуміє класу! Якщо він гадає, що вчитель може розбивати указки, то помиляється!
— Конрад був кращий, — сказав Рікард із Рікомберга.
— Авжеж, він хоч не бився указками, — додав Мурре зі Скуґстібле.
Коли указка переламалась, Фрідольфіна, з переляку сховавшись за Фрітца, зайшлася криком. Фрідольф і Фрідолін і собі зарепетували.
Сердешний Пелле чухав лапою голову й не знав, що вдіяти. Аж тут заволав Монс:
— Ану цитьте!
І враз запала тиша.
— Очевидно, я тут єдиний, хто може пильнувати порядок, — сказав Монс і розглянувся праворуч і ліворуч.
— Нехай учителем буде Монс, — зауважив Мурре.
— Але ж він сам намовив мене вчителювати, — нагадав Пелле.
— Ну, я навіть уявити не міг, що ти будеш настільки поганим учителем, — сказав Монс.
— Зараз ти лихий, — озвалася Ґуллан з Аркадії.
— Лихий? — перепитав Монс. — Аніскілечки! Хіба не сором за учителя, що не може втримати в класі порядок? Якщо в класі галасують, то винен учитель.
— Чи можна тепер мені прочитати свій вірш? — спитала Фріда.
— Так, напевно, можна, — відповів Пелле. — Ти сама його написала?
— Ні, — відповіла Фріда. — Мені його дав…
— Сама! — вигукнув Монс. — Вона сама його написала. Тільки трішки цього соромиться.
— Ось я зараз його згадаю, — сказала Фріда. — Вірш називається «Найкраще і найгірше». Тут кілька строф.
— Стань за катедру й прочитай його перед цілим класом, — загадав їй Пелле.
Фріда зійшла за катедру й почала:
— Найкраще і найгірше.
Тоді хихикнула й повела далі:
— Найкраще у житті — теплесенький камін.
— Найгірше — то свиня, брудна з усіх сторін.
— Браво! — вигукнув Фрітц і заплескав лапами.
Фріда проказувала далі:
— Найкраще у житті — вершків смачних ковток,
— Найгірше — це як пес примчить у наш садок.
— Найкраще у житті — теплесенький камін…
— Ти це вже читала, — сердито урвав її Монс.
— Звичайно, — згодилася Фріда. — А далі так:
— Найгірше — це як пес примчить у наш садок…
— Ти знов збилася! — крикнув Монс.
— Ні, я все знаю, — заперечила Фріда.
— Найкраще в світі — щур, гладезний, мов кабан,
А такса Макс потворна, як шкарбан.
Пелле облизався.
— Ану послухаймо ж останню строфу! — вдоволено мовив Монс.
— Атож, — сказала Фріда.
— Найкращий в світі Пелле без хвоста,
А Монс найгірший поміж нами неспроста.
Усі, крім Монса, засміялися, Пелле також. Монс підвівся — вигляд у нього був неймовірно розлючений.
— Ну й дурепа! — сказав Монс Фріді. — Таж ти неправильно прочитала! Це я маю бути найкращий, а Пелле найгірший.
Фріда збентежилася.
— Даруйте, — мовив Пелле. — Але як ти, Монсе, міг знати, про що йдеться у вірші, який Фріда сама написала?
— Еге ж, це справді дивно, — сказала Ґуллан з Аркадії.
— Ця школа більше не протримається ані секундочки! — скрикнув Монс. — Що за неподобство — єдина в місті котяча школа й таке нікчемне викладання! — І Монс, перетнувши класну кімнату, вистрибнув у віконце.
За мить почувся гучний плюскіт і несамовите виття. Монс звалився просто в балію з водою! Напевно, тобі цікаво, чого воно так вийшло. Тоді я розкажу.
Так от, Монс звелів кільком лихим котам (я гаразд не пригадую їхніх імен), щоб вони, поки йтиме урок, поставили під віконцем балію з водою. І ті лихі коти послухалися Монса й поставили. Монс розраховував, що учитель, цебто Пелле, після уроків перший стрибатиме у вікно, а натомість сам опинився в балії, бо так розлютився, що геть про неї забувся.
Та мені здається, ти не заперечуватимеш, щоб Монс трохи змок. Сам Пелле Безхвостий не заперечував.
Одного чудового липневого дня Пелле разом із Бірґіттою, Улле та їхніми мамою й татом поїхав на летовище Бромма, що неподалік від Стокгольма. Звідкілясь прилітав їхній добрий приятель, і їм треба було його зустріти.
Пелле раніше вже бував на летовищі, тож він анітрохи не злякався ревища літаків, а спокійнісінько сидів і вилизувався. Та невдовзі йому довелося задуматись. Просто на нього мчав здоровенний розлючений пес, а з рота в нього звисав, схожий на великий біфштекс, язик. Навряд чи хтось із котів дуже любить собак з висолопленими, схожими на біфштекс, язиками, тому Пелле зметикував, що неодмінно треба кудись відскочити. Але куди? Ага, ондечки кошик, напханий якимись пакетами. «Застрибну між пакети», — подумав Пелле та й застрибнув.
Собака не помітив, де подівся Пелле, і ошелешено завмер на півдорозі. «Стій собі крячкою, — подумав Пелле. — А я сидітиму в кошику, аж поки ти підеш».
Проте Пелле ще довго довелося сидіти в кошику, набагато довше, ніж він збирався.
Кошик накривався, бо то був саме з тих кошиків, що мають накривку. Раптом прийшов якийсь дядько, закрив накривку, і в кошику зробилося темно, як у тунелі. Далі Пелле не збагнув, що сталося. Він трохи занепокоївся: безперечно, його хтось несе. Потім почувся страшенний гул і Пелле зрозумів, що кошика занесли в літак. А коли загуло ще дужче, Пелле схилило на сон, і врешті-решт він заснув. Прокинувся Пелле лише тоді, як хтось підняв накривку.
