Не шукайте в цій книжці оповідок про сіамського, персидського, сибірського чи ангорського кота-красеня. Не знайдете! Тут ідеться про звичайного сіренького котика, прозваного Пелле Безхвостим. А тим, що він одразу став знаменитий на цілу Швецію, котик зобов’язаний дивовижному шведському письменникові Єсті Кнутсону.
Хто ж він, цей дивовижний Єста Кнутсон? Народився письменник 12 жовтня 1908 року (на рік пізніше за славнозвісну Астрід Ліндгрен, яку, безперечно, ви всі знаєте) у родині стокгольмського купця-оптовика. Правда, тоді він звався Єста Ларш Август Югансон. То була незвичайна дитина: дворічним хлоп’ям він мовби прилипав до піаніно, намагаючись наслідувати старших сестер. Слід сказати, що в родині панував культ музики. Пізніше Єста на все життя полюбив скрипку. До п’яти років сестри навчили його читати, і відтоді хлопчик уже не випускав книжки з рук. Найбільшим захопленням його стали «Аліса в країні чудес» Льюїса Керролла, «Робінзон Крузо» Данієля Дефо, «Хатина дядька Тома» Гаррієт-Бічер Стоу, «Пригоди Гуллівера» Джонатана Свіфта. З ранніх літ проявився і Єстин хист до писання. Він навіть став видавцем. Ну, не зовсім справжнім, але напрочуд оригінальним: випускав «Родинну газету», окремо — газету для мами, окремо — для старшої сестри, окремо — для хатньої робітниці. Поміщав там і свої вигадки, і найулюбленіші твори письменників. Заснував для себе «Бібліотеку про тварин» і видав 150 томів, поки аж стомився вишукувати й упорядковувати матеріали. Цією бібліотекою він хотів підкреслити, якої саме літератури не вистачає дітям.
У двадцять три роки Єста Кнутсон став магістром філософії, здобувши академічну освіту (вивчав філософію, історію, релігію, скандинавські мови та літератури, грецьку, латину, класичну археологію — онно скільки наук!) Він закінчив найдавніший у Швеції університет в Упсалі. А потім Упсала стала його рідним містом назавжди.
Далі доля пов'язала його з радіо, і він повністю присвятив себе журналістській роботі. Його програми полюбили всі, особливо діти. 1937 року дядько Єста (так його називали) відрекомендував їм Пелле Безхвостого — наймилішого, найдобрішого, найдовірливішого кота в світі. Цікаво те, що цього кота дядько Єста не вигадав. Він насправді був у його дитинстві. Єсті тоді дуже кортіло мати вдома котика. На літо родина виїхала з міста на хутір у провінцію Смоланд, і там нарешті здійснилася Єстина мрія. Він сам купив за крону в якоїсь бабусі кошеня. Хвоста кошеняті відгриз пацюк. Та, попри те, Єста страшенно його полюбив, хоча провів з ним тільки одне літо, бо восени родина повернулась до міста, а котик лишився на хуторі й скоро десь пропав.
Спогади про безхвосте кошеня збудили письменникову уяву, і симпатичний образ Пелле Безхвостого виріс у цілий цикл дитячих передач. Незабаром, 1939 року, вийшла в світ перша книжка про того химерного героя — «Пригоди Пелле Безхвостого». А потім одна за одною їх вийшло ще одинадцять. Мабуть, про жодного кота ніде не написано стільки книг, а про безхвостого тим паче! Жоден кіт не зажив такої слави і не став такий знаменитий! Коли 1987 року Упсала святкувала свій 700-річний ювілей, Пелле Безхвостий був символом міста так само, як Собор, Замок, Університет. А ще Пелле Безхвостий був символом самого Єсти Кнутсона. Діти його просто обожнювали. Слухаючи передачі, завмирали серцем і ловили кожен звук. Бо, здавалося, дядько Єста знав про все на світі й умів що завгодно: оповідати, співати, грати на скрипці й піаніно. І все в нього виходило, як у доброго чарівника. Та й розмову він вів без нудних напучувань і настанов і, головне, був їм за рівню. Тож, пізнавши його на вулиці, діти гукали йому вслід: «Пелле Безхвостий! Пелле Безхвостий!» І письменник аніскілечки не ображався!
У книжках про Пелле Безхвостого діє не менше сімдесяти котів, здебільшого добрих. Їхніми прототипами були бібліотекарі, вчителі, журналісти, піаністи, філософи, архієпископи, артисти, приятелі та родичі самого письменника.
Єста Кнутсон писав ще й інші книжки для дітей, п’єси, мемуари, спогади. Кожна сторінка його творчості по-своєму цікава. Та, безперечно, найпривабливішою сторінкою для дітей були і лишаються казки про Пелле Безхвостого. Недарма вони досі дуже популярні в Швеції. Їх перекладено на десяток іноземних мов.
Упровдож цілого свого життя письменник не зраджував книги, — у його віллі, здавалося, стіни були змуровані з самих книг. До глибини душі він любив оте книжне життя, творчу роботу, подорожі й мандрівки, свою любу дружину, друзів, потішну таксу Софію Першу, а потім Софію Другу. Як і змалку, його захоплювали прекрасні книжки для дітей. Він щиро радів справжнім письменницьким талантам, і це саме він, Єста Кнутсон, був у складі журі літературного конкурсу, що розглядало повість «Пеппі Довгапанчоха». Він без вагань назвав тоді Астрід Ліндгрен «новою письменницею з великими можливостями». І не помилився! Нині Астрід Ліндгрен — найвідоміша дитяча письменниця світу!
Письменник помер 4 квітня 1973 року. Його згадують як скромну й великодушну людину. І не лише як письменника. 1995 року в Упсалі побачило світ дослідження «Письменник, музикант, радіожурналіст Єста Кнутсон». Його написав Дарш-Оке Скагегорд, один із тих, кого навіки полонила казка про безхвостого кота. Своїм дослідженням він мовби поставив пам’ятник обом: письменникові та його героєві — Пелле Безхвостому. Мені б хотілося покласти до того пам’ятника нев’янучого барвінку від українських дітей. І я впевнена, що наші діти полюблять Пелле Безхвостого так само, як любив його цей дивовижний Єста Кнутсон. Інакше не може бути!
Галина Кирпа
Був собі кіт. Не якийсь там особливий, довгошерстий кіт із чудернацьким іноземним іменем, а звичайнісінький шведський котик сірої масті з рожевим носом. А коли б хто підняв його лапки й глянув на підошви, то побачив би ще й рожеві подушечки. Та на свою біду кіт не мав хвоста. Атож, на превеликий жаль, у нього тільки й стирчав жалюгідний оцупок, яким він махав, коли гнівався. Можеш собі уявити — вигляд у нього й справді був кумеднуватий. Проте найкумедніше було те, що хвоста йому відгриз не хто інший, як пацюк. Може, ти й не повіриш, але ось як воно було: одного дня, коли наш котик прожив на світі всього кілька днів і ще ледве ворушив лапками, прибіг здоровуцький гидезний пацюк, чи не більший за саме кошеня, й своїми гострими зубами відгриз йому хвоста. Повір мені на слово, що коли про ту оказію дізналися довколишні коти, то всі вони як один взяли бідолашного безхвостика на кпини. А часом доходило до того, що коти бралися за лапи, ставали в коло, водили танок ще й співали такої пісеньки:
