Недовга історія американської літератури повна трагедій. Прикладів цього безліч. У злиднях помер забутий співвітчизниками «рятівник Америки» Томас Пейн. У сорок років, зацькований літературними святенниками, пішов з життя Едгар По. В такому ж віці помер зломлений життям Джек Лондон. Спився Скотт Фітцджеральд. Застрелився Хемінгуей. Нема їм ліку — зацькованим, замученим, доведеним до розпачу, до білої гарячки, до самогубства.
Одна з найжорстокіших письменницьких трагедій — трагедія невизнання й забуття. Така була доля й одного з найбільших американських романістів XIX сторіччя Германа Мелвілла. Сучасники не зрозуміли й не оцінили найкращих його творів. Навіть його смерть не привернула нічиєї уваги. Єдина газета, що повідомила своїх читачів про смерть Мелвілла, перекрутила його прізвище. В пам’яті своєї доби — коли така пам’ять існує — він залишився якимсь там моряком, що побував у полоні в канібалів і написав про це цікаву повістину.
Однак історія літератури складається не з самих трагедій. Хоч людська і письменницька доля Мелвілла була гірка й сумна, та доля його романів і повістей виявилася несподівано щасливою. В двадцяті роки нашого сторіччя американські історики літератури, критики, а за ними й читачі «відкрили» Мелвілла заново. Було перевидано твори, надруковані за життя письменника. Побачили світ оповідання й вірші, свого часу відкинуті видавцями. Вийшли перші збірки його творів. За Мелвілловими книжками поставлено кінофільми. Його образами стали надихатися живописці й графіки. З’явилися перші статті й монографії про забутого автора. Мелвілла визнано класиком літератури, а його роман «Мобі Дік, або Білий Кит» — найвидатнішим американським романом XIX сторіччя.
В нинішньому ставленні американської критики до Мелвілла є відтінок «буму», з допомогою якого вона ніби пробує надолужити півсторічну зневагу до творчості визначного прозаїка. Але це справи не міняє. Мелвілл справді видатний письменник, а «Мобі Дік» — визначне явище в історії американської літератури XIX сторіччя.
Мелвілл уперше взявся за перо 1845 року, двадцятишестирічним. До тридцяти років він уже став автором шести великих книжок. Доти в його житті, здавалося, ніщо не провіщало такого вибуху творчої активності. Не було «юнацьких спроб», літературних мрій чи хоч би читацького захоплення літературою. Може, через те, що юність його була тяжка і душевна енергія вичерпувалася постійною турботою про хліб щоденний.
Мелвілл народився 1819 року в родині більш-менш удачливого нью-йоркського комерсанта. Але достатків вистачило ненадовго. Справи торговельної фірми дедалі гіршали, борги зростали. 1830 року батько Мелвілла змушений був закрити свою контору в Нью-Йорку й перебратися до невеликого містечка Олбані. Та це не врятувало його від остаточного банкрутства. Через два роки, не витримавши нервового струсу, він збожеволів і невдовзі помер.
Дитинство Мелвілла було нерадісне й скінчилося рано. В тринадцять років він покинув школу і пішов працювати розсильним до нью-йоркського банку. Ще не досягши повноліття, він перепробував цілу низку професій: служив клерком у хутряній компанії, вчителював, плавав матросом на «Св. Лаврентії», що здійснював регулярні рейси на лінії Нью-Йорк — Ліверпуль, знов учителював і, нарешті, не знайшовшн іншої роботи, подався в чотирирічне плавання на китобійному судні «Акушнет». Саме так: не від захоплення романтикою, як твердять деякі історики літератури, не з любові до пригод, а просто не знайшовши іншої роботи.
Вирушаючи в цей рейс, Мелвілл уже знав, що морська романтика — уявлення дуже відносне, особливо романтика китобійного промислу. Основу життя матросів китолова складали виснажлива праця, смертельний ризик, палична дисципліна, брак їжі та прісної води, хвороби й гнітюча одноманітність корабельного побуту. Дезертирство було явищем, дуже поширеним серед матросів китобійного флоту. Недарма капітани, що відпливали в море на кілька років, намагались якомога рідше заходити в гавані для поповнення запасів води та продовольства.
Рейс «Акушнета» не становив винятку. Коли через три з половиною роки цей корабель повернувся до Нью-Бедфорда, на борту його лишалося менше половини тих матросів, котрі вирушили в плавання. Не було серед них і Мелвілла — він дезертирував під час стоянки корабля біля одного з Маркізьких островів.
