Гриф надано
Міністерством освіти і науки України
(Лист № 1/11-8602 від 14.10.2009 р.)
Рецензенти:
Андрущенко В. П. — доктор філософських наук, професор, академік НАПН України, член-кореспондент НАН України, ректор Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова;
Ляз В. В. — доктор філософських наук, професор, завідувач відділом історії зарубіжної філософії Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди.
Загальновідомою є думка Гегеля, повторена ще кількома мислителями, що філософія є історією філософії. Головний сенс цієї думки полягає у принципово історичному характері філософського знання. Але, що, власне означає саме слово «історія», «історичність» і т. п.? Здавалося б, що коли ми говоримо про історію, то йдеться про час, як «тривалість» взагалі. Проте, це лише здається. Адже, коли ми говоримо про часові характеристики реальності, як про «тривалість», як таку, що «триває» завжди (вічно), то їй немає меж (ані початку, ані кінця). Навіть, коли йдеться про час існування часово конечних реалій, скажімо час існування Сонячної системи, чи якоїсь її конкретної планети (скажімо — Землі), не кажучи вже про час існування земного рослинного чи тваринного світу, то тут, мабуть, більш коректно, було б вживати термін еволюція, а не історія, хоча у нестрогому слововживанні (т.зв. «просторіччі») можна часом почути розмови про «історію Землі», «історію природи» і т. ін. Але ж «просторіччя», як відомо, не є мовою науки, культури взагалі.
Термін «історія» вживається для фіксації часових характеристик людського суспільного життя («несуспільного людського життя просто не буває»). Отже, термін «історія» означає не усякий плин часу від минулого до теперішнього, але плин людського життя — людства взагалі — впродовж якого реалізується програма діяльності активності людства, у ході якої здійснюється практичне перетворення природної і соціальної реальності людини — олюднення (гуманізація) наявного стану речей (життєвої ситуації людини).
Якщо з такої позиції поглянути на хід філософського процесу на Будь-якому етапі його часового плину (античність, середньовіччя, новий час. сучасність) можна легко помітити зростання людського чинника у філософському знанні.
Так, за античної доби у поглядах ранніх її представників (Анаксимандра, Фалеса, Анаксимена та ін. — аж до Геракліта) чітко простежується процес мінімізації «хаотичного чинника» — від невизначеності характеру світового процесу у концепті т. зв. «апейрону» Анаксимандра і до сучасних, часом аж занадто формалізованих і раціоналізованих філософських схем позитивізму й пост позитивізму.
За останні сто — двісті років творчих пошуків представників світової філософської думки невпинно народжується гуманістично-екзистенційний потенціал людської думки. Вже стосовно І. Канта історики філософії іменують зрілий період його творчості як «антропологічний поворот» класичної філософії. Відповідним чином і рішучий розрив Л. Фейєрбаха з класичним «новочасним» матеріалізмом (насамперед, з огляду на претензії останнього виставляти природну реальність неодмінно первинною до духовної (ідеальної) і при тому вважати так витлумачений матеріалізм єдино істинним філософським вченням) вважали «матеріалізмом антропологічним».
Саме вказаний момент послужив К.Марксу принциповим поштовхом до наміру написати книгу спеціально присвячену критичному аналізові філософії Л. Фейєрбаха. Нажаль, Марксові не вдалося реалізувати цей намір, але він встиг «накидати» 11 тез про своє бачення Фейєрбахового матеріалізму, висловивши у них по суті один з провідних філософських принципів, став провідним для головних напрямів сучасної світової філософії.
Існує хибна думка, яка, нажаль, дожила до наших днів, яка вважає головним внеском К.Маркса у світову філософію (і, навіть у духовну культуру людства вцілому) — запропоновану ним (К.Марксом) у І томі «Капіталу», ідею побудови всесвітнього комуністичного суспільства. Але при цьому чомусь «не помічають», що на сторінках вже 3 тому «Капіталу» К.Маркс заявив про утопічність — тобто практичну нездійсненність свого, може й «красивого», але нездійсненного задуму. 3-й т. «Капіталу», правда, був виданий у 1894 р., вже після смерті К.Маркса, що сталася у 1883 р. На сторінках же посмертного видання 3-го т. «Капіталу» ми читаємо: «Навіть у суспільстві «асоційованих робітників» (тобто вже за умов соціалізму — прим. Авт.), які вже «раціонально регулюють свій обмін речовин з природою», ставлячи його під «свій спільний контроль і здійснюючи його» з найменшою тратою сил, і за умов, гідних їх людської природи», сфера суспільного життя «все ж залишається царством необхідності» (тобто — непідконтрольною практичним зусиллям людини — прим. авт.). Царство свободи, — продовжує Маркс, — починається в дійсності лише там, де припиняється робота, диктована нуждою і зовнішньою доцільністю, отже по природі речей воно лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва» (підкр. нами авт.).» Нагадаємо, що «Царство свободи» К.Маркс і Ф.Енгельс називали комуністичне суспільство — згадаймо хоча б знаменитий вислів Енгельса з «Анти-Дюрінга» про перехід від капіталізму до комунізму як про «стрибок з царства необхідності до царства свободи». А тепер знов повторимо Марксові слова з 3-го тому «Капіталу» про те, що «царство свободи» «лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва», тобто — комунізм («царство свободи») виявляється «потойбічним» стосовно «посейбічного» (реального) світу економічних, політичних та ін. соціальних відносин, інакше кажучи, його існування виявляється принципово неможливим у реальній дійсності як такій: нездійсненним у суспільному житті людей.
Не був Маркс і «матеріалістом» у вульгарно-енгелівському розумінні цього терміну, тобто у контексті вигаданого Ф.Енгельсом «основного питання філософії» (відповідно до якого всі філософи від ранньої античності і до наших днів поділяються на т. зв. «матеріалістів» та «ідеалістів». Перші нібито вважають первинною матерію, а свідомість (духовні явища взагалі) — вторинними щодо матерії.) Насправді такий поділ філософів був характерним для філософії нового часу, та й то не у такій безпосередній формі. Що ж до справжнього ставлення Маркса до т. зв. «матеріального чинника», то Маркс говорив лише про своє «матеріалістичне розуміння історії» у тому плані, що надавав вирішального значення у суспільних стосунках чинникам виробничо-економічного характеру. Але, якщо прийняти до уваги Марксову заяву про те, що комуністичне «царство свободи» не спирається на сферу матеріального виробництва це свідчить про, принаймні, розчарування Маркса у вірі в дієвості цих чинників і спробах знайти чинники іншого характеру для розуміння історичних процесів (адже відмовившись від розуміння матеріального виробництва, як вирішальної умови спричинення суспільних процесів, Маркс не відмовився від пошуків інших причин суспільних процесів, які мали лежати де-інде в інших, вже не матеріальних сферах суспільного життя). Принаймні, не «матеріалісти» — (Енгельс, Ленін, Сталін та інші т. зв. «марксисти-ленінці»), але інші учні Маркса (принаймні неокантіанського штибу, скажімо Е.Бернштейн, К.Каутський та ін. західноєвропейські соціалісти досягли у політичній практиці покращення матеріального (і політичного) становища робітничого класу Західної Європи куди значніших успіхів ніж «марксисти-ленінці».
Не був К.Маркс і т. зв. «діалектичним матеріалістом» (знову таки Енгельсового штибу) який підняли «на щит » Ленін і, особливо, Сталін (див. сталінську працю «Про діалектичний і історичний матеріалізм»). Адже Маркс добре знав «ази» філософії (на відміну від «марксистів-ленінців»).Маркс органічно не міг би поєднати у єдиній філософемі такого філософського «Тягни-Толкая» як «діалектичний матеріалізм». Адже, як загальновідомо, «діалектика» (згідно її творцю Сократу, є вчення про метод пізнання і тому стосується винятково духовної реальності, через що ніякого прямого стосунку до матерії (і, відповідно, до матеріалізму не має), тому «діалектичний матеріалізм» є філософський нонсенс).
Отже визначний внесок К.Маркса у сучасну філософію є висновок (де першу тезу Маркса про Фейєрбаха) про те, що головний недолік усього до теперішнього матеріалізму, включаючи і фейєрбахівський, полягає у тому, що предмет, дійсність, чуттєвість береться ним лише у формі об’єкта або у формі споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб’єктивно» (Маркс К., Тези про Фейєрбаха// Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 3, с. І). Інакше кажучи Маркс підкреслив, що людину цікавить не безпосередній (теперішній) зміст пізнавальної реальності, даний у «споглядальному» (дзеркально-відображальному) відношенні, але у його майбутньому (історичному) змісті, якого він набуде після цілеспрямованої (у майбутнє) його практично-перетворючої дії, відповідно до мети (цілі) проекту майбутнього змісту. Адже саме таке — історичне спрямування у майбуття й характеризують теоретико-пізнавальні моделі провідних течій сучасної світової філософії — позитивізм, екзистенціалізм, феноменологія та ін. так само як й аналогічно теоретико-пізнавальні моделі пост сучасного (постмодерного) філософування.
