© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Відповід. редактор М. М. ЧУПІС
Техоформлення А. М. БУХБІНДЕР
Обгортка та ілюстрації худ. В. Д. ЗАЛУЦЬКОГО
Рома задоволено усміхнувся і ще раз спробував випростати ноги під низеньким столиком, на якому стояли його продукти. Але цього, як і завжди, зробити було неможна. Тому Рома лише ворухнув колінами, що впиралися внизу в мармурову кришку стола, і відразу ж забув про своє бажання. Час не ждав.
Шипіння генератора нагадувало про те, що Ромі залишалося всього чверть години; а ще треба було просвітити м’ясо — чудовий шматок підсмаженого м’яса, яке, між іншим, було б дуже непогано з’їсти й запити вже просвіченим молоком, що стояло тут-таки на столі. Хоч, правду кажучи, він зовсім не був проти того, щоб смачно поснідати, проте, такі думки навіть не турбували Рому; адже перед ним була не їжа, а недоторкані об’єкти наукових дослідів.
Рома поставив м’ясо на металеву касету й накрив його зверху другою половиною касети. Секундомір лежав поруч.
— Включаймо! — звелів Рома самому собі й натиснув на важіль рубильника.
Шипіння генератора погучнішало, чути було вже сухе потріскування. Секундомір спокійно відраховував секунди. Ось уже хвилина… хвилина й п’ять секунд… вісім секунд…
Крак!
Блакитнувате сяйво навколо генераторної лампи раптом зникло. Тільки на випростувачі горіли ніжним і прозорим синьо-зеленим світлом газотрони. Струм припинився. Що сталося?
І несподівано для самого себе Рома почув у тиші, як падають на стіл важкі краплі. Він повернув голову і побачив, як повільно розтоплювався товстий провідник, мідна паличка з боку лампи. Розжарена, аж сяюча, мідна паличка плакала сльозами розтопленого металу. Густі краплі падали на мармуровий стіл. Генератор зіпсувався.
— Містер-Пітерс! — вигукнув несамовито Рома. — Містер-Пітерс!
Мовчання.
— Гей, Містер-Пітерс! Швидше сюди! Нещастя!
Мовчання.
— Петро, щоб ти луснув. Де ти? Генератор псується…
Рома швидко підвівся. Його довгий тулуб похитнувся на довжелезних худих ногах, як коливається соломинка під подувом вітру. Великими кроками Рома помчався, розмахуючи руками, як веслами, з лабораторії. Широкі скляні двері розчинилися перед ним, наче він не встиг до них і доторкнутися. І відразу Рома спинився.
У дальшій кімнаті, спиною до нього, у кріслі сиділа людина. Над спинкою крісла було видно лише скуйовджене волосся людини, розгорнутий газетний аркуш, клуби диму від цигарки, що пихкотіла немов паровозна труба. Та ще час від часу вгору злітали рогові окуляри, підкидувані рукою в білому рукаві лабораторного халата. Людина читала газету.
— Читаєте? Курите? — іронично спитав Рома. — Добре, добре. А що там, у лабораторії, генератор зіпсувався, вам байдуже?
Людина в кріслі раптом підвелася на рівні ноги, відкинувши від себе газету.
— Так, так, дорогоцінний біолог, — додав Рома, але відразу спинився і раптом змінив тон: — Ні, люба Раю, ні, все гаразд. Тільки ось провідник розтопився… розумієте, взяв і розтопився чогось…
Дівчина у білому халаті, що стояла перед Ромою, підвівшись з крісла, презирливо поклала руки на боки:
— Отак просто — взяв і розтопився? — перепитала вона. — Ні з того, ні з цього? Любий мій харчосмаче, киньте такі жарти. А ну, ходімо… проте, ні, треба покликати Містера-Пітерса. Гей, Містер-Пітерс! — гукнула вона.
— Та я вже кликав, — розгублено відповів Рома. — Не відгукується…
Дівчина махнула в його бік рукою, як роблять це з настирливою мухою.
— Містер-Пітерс! — вигукнула вона ще раз.
Двері кімнати розчинилися — і на порозі показався хлопець, невисокий на зріст, стрункий, із стурбованим тонким обличчям.
— Чого це ви розкричалися, Раю? — спитав він, входячи до кімнати. — Адже вас чути на другому поверсі…
— Олесику, Олесику, — кинулася до нього Рая, — цей харчосмак щось наробив з генератором… І Містера-Пітерса немає…
Олесь озирнувся:
— Не те, щоб немає… він, знаєте…
Але в мову Олеся впав басовитий веселий голос:
— А хто тут кличе мене? А кому я такий потрібний, га?
Кремезний, широкий чоловік увійшов до кімнати майже вслід за Олесем. Він поглянув на всіх, усміхнувся й сказав:
— Вері-вел, гуд-морнінг, комрідс. Хав-ду-ю-ду, га?
— Містер-Пітерс, киньте, будь ласка, жарти, — звернулася до нього Рая. — Рома зламав генератора.
— Що? — заревів Містер-Пітерс.
З обличчя його зникла весела усмішка, немов її стерли гумкою. Він прожогом кинувся до лабораторії. За ним поспішала решта.
Містер-Пітерс підбіг до генератора. Так само розливали синьо-зелене сяйво газотрони, так само мертвою була лампа генератора. А провідник, що розтоплювався?.. Він перетворився на тонесеньку паличку, під якою на мармуровому столі зібралася купка застиглої міді.
— Оце? — показав пальцем Містер-Пітерс.
Рома засоромлено похилив голову. Рая й Олесь дивилися то на нього, то на купку міді.
— Так, — пробурчав нарешті Містер-Пітерс, — так, чорти вас забери, товаришу харчосмак. Скільки часу робили експозицію?
— Хвилину і… І вісім секунд.
— А перед тим?
— Е-е…
— Можна не екати, — суворо зазначила Рая.
— Е-е… щось із півтори хвилини…
— А відпочивати генераторові скільки давали? Тільки без брехні, без брехні, комрідс. Ну, пліз, прошу, — не вгавав Містер-Пітерс.
Рома остаточно засоромився:
— Він… той…
— Ви б тоді тойкали, а не тепер, — безжалісно сказала Рая.
— Він… генератор… не встиг відпочити… я поспішав…
— Ганьба! Ганьба! — прогримів Містер-Пітерс, — вері-бед, яка ганьба. І ви смієте називатися експериментатором? Ви, що не розумієте, як треба поводитися з генератором, скільки вас не вчи?.. Та ти, чортяко, розумієш, що ти мені тут наробив?
Рома, Олесь і навіть Рая мовчали.
— Ви мені тут таке наробили, таке, що я навіть не знаю, коли й як пощастить мені виправити все це.
Олесь несміло спитав:
— А хіба це так уже й зіпсовано?
— Дайбл і три чорти, — загримів знову Містер-Пітерс, — тут тепер треба лагодити принаймні добу, ось що…
Він підійшов до генератора і вимкнув струм. Газотрони згасли. Тиша.
Олесь і Рая подивилися на Рому. Той, хоч і стояв, схиливши голову, але відчув ці презирливі погляди. Не підводячи голови, він сказав:
— Але ж я не знав…
— Мені все одно, знав ти, чи ні. А чим же я сьогодні зерно просвічуватиму? — докірливо кинув Олесь.
— А в мене кроль готовий до просвічування… я ж його навмисне не годувала добу… за що, навіщо ж я його мучила? — додала Рая.
Рома мовчав. Що міг він відповісти?
— Забирай звідси свою їжу. Бо я можу від люті з’їсти її, — наказав йому Містер-Пітерс.
Повільними рухами, хитаючись на своїх довжелезних ногах, Рома зібрав продукти і поставив їх на запасний стіл, накривши скляними ковпаками. Потім він журно сів на стілець у кутку лабораторії.
— Прошу шановних товаришів залишити лабораторію, — наказав Містер-Пітерс, — починаю лагодити. Експерименти відкладаємо до завтра.
Олесь підійшов до нього:
— А може той… як-небудь… бач, у мене дуже багато зерна…
— Ніяких «як-небудь». Ось, від одного «як-небудь» скільки мороки. Прошу, джентлмени, забиратися геть. Гуд-бай!
Після такого ввічливого заклику залишалося тільки вийти з лабораторії, що всі й зробили. Містер-Пітерс поглянув їм услід, усміхнувся — і схилився над генератором. Він акуратно викрутив два гвинти, вийняв зіпсований провідник. Потім вийняв з ящика таку саму мідну товсту паличку, поставив її на місце зіпсованої, закрутив гвинти. Тепер він уже не поспішав.
Сівши на стілець, Містер-Пітерс витяг з кишені тютюн, папір, скрутив товсту цигарку й запалив її, з насолодою випускаючи великі хмари їдкого диму. Потім він хотів уже ввімкнути струм, як почув, що двері тихо розчиняються. Містер-Пітерс сердито озирнувся:
