© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Оформлення О. Захарова
Оце недавно приїхав я у відпустку з далекої Антарктиди — я там, бачте, працюю радистом. Усі розпитують мене про цей загадковий закуток нашої земної кулі. А особливо школярі — Дмитрикові товариші. Ви, може, не знаєте Дмитрика? Це мій менший братик, ходить у шостий, мріє стати полярником і працювати зі мною в Антарктиді. Так ото вони всі як поприходять — і до мене:
— Розкажіть!..
— Розкажіть!..
Я їм і розказую — про китів, чубатих пінгвінів, морських слонів, про полюс лютих вітрів, які валять людину з ніг, про червоні та голубі озера в оазах, що загубилися посеред льодовиків. Про все вже їм розповів, а вони ще просять. Тоді я змалював їм пригоду, що сталася з підривником Панасом… Батько мій послухав-послухав, а тоді махнув рукою:
— Таке й вигадаєш! Ти й змалку був мастак вигадувати…
Батька мого важко переконати. Але ви, звичайно, розумієте, що тут ніякої вигадки немає, бо як би я вигадав, коли б цього не було? Я ж радист, мені всі розмови в ефірі чути, і коли ото передали про вибух у Священній печері, від якого прийшла загибель на Омоно… Але це вже я забігаю наперед, а так не годиться. Все мусить мати свій порядок — говорив колись, здається, Тартарен із Тараскона. А може, це й не він сказав, а хто-небудь із мудрих халдеїв чи індійців. Одне слово, хтось це сказав, і я цілком його підтримую. Отож послухайте, як це було…
Минуло вже більше тижня, як загін сейсмічної розвідки, що складалася з трьох чоловік, вирушив у глиб Антарктиди. Великий всюдихід, пробиваючись крізь люту сніговицю, скидався на корабель. Вітер гуде та завиває, а він пливе собі по снігових хвилях. Крізь замерзлі віконечка жовтіє світло, і як не налітає, як не плюється снігом оскаженіла пурга, а погасити його не може. Всюдихід, ревучи потужним дизелем, тягне за собою причеп — грубо збиті дерев’яні сани з бочками пального. Від проміжної бази група від’їхала майже на триста кілометрів, а ще лишилося обстежити величезний район.
Водій-механік, широкоплечий чоловік у замасленому кожусі і кудлатій шапці, наче приріс до свого місця, він не знімав рук із важелів. Тут того й дивись, що зіб’єшся з курсу або полетиш у тріщину… Гудіння мотора, бубоніння підривника і сейсмолога, завивання бурі — все це заколисувало механіка, хилило на сон. Коли повіки самі собою злипалися, він струшував головою, діставав цигарку й закурював. «От уже погодка, — думав. — Ну, й працює холодильник світу!»
Сейсмолог і підривник Панас всю дорогу сперечалися. Що б не сказав учений, Панас одразу ж заперечував.
Якось розмова зайшла про методи сейсмічної розвідки.
Після докладного пояснення сейсмолог втомлено запитав:
— Тепер, сподіваюсь, дійшло?
Чухаючи потилицю, Панас відповів:
— Я знаю, що струс льоду прилади запишуть, але щоб ото, як ви кажете, визначити по цьому рельєф місцевості — цього бути не може.
Сейсмолог нервово витер хусточкою чоло, торкнувся Панасового плеча:
— Зрозумій же ти, ведмедю, що в різних середовищах звукові і сейсмічні хвилі рухаються з різною швидкістю. На цьому й ґрунтується наш метод вивчення рельєфу. Хвилі пройдуть крізь лід, відіб’ються від поверхні материка, прилади запишуть їхній шлях, і коли ми зробимо багато вибухів та ще й у різних місцях — можна буде скласти карту місцевості…
— Отієї, що прихована під льодом? — перебиває Панас.
— Так.
— Але ж лід тут, як ви кажете, до двох кілометрів товщиною.
— Для того нас і відрядили, щоб промацати місцевість крізь лід.
Панас мовчить, ніби зважує щось, а потім хитає головою:
— Промацати? Неможливо. Неймовірно…
Спочатку це сердило сейсмолога, а потім він звик до того, що Панас завжди все заперечує, і махнув рукою. Головне, що підривник він хороший, а все останнє — дрібниця.
Діставшись до певного місця, зазначеного на карті, вони зупинялися. Механік оглядав та заправляв двигуна, вчений встановлював потрібні прилади, а Панас вішав на одне плече брезентову сумку з вибухівкою, на друге — акумулятор і контактор з проводкою і, відійшовши якомога далі від машини, але так, щоб її все-таки було видно, брався за роботу. Він розгрібав сніг, закладав заряд, відбігав на безпечну відстань і вмикав контактор. Вибух глушило вітром. Але чутливий сейсмограф вловлював і записував струс льоду.
І раптом після однієї з таких вилазок Панас не повернувся.
За кілька тижнів екіпаж так звик до одноманітності своєї роботи, що спочатку ні сейсмолог, ні механік не звернули на це уваги.
— От ви кажете, Панасе, що не зможемо промацати поверхню крізь лід, — заговорив учений, не відриваючись від стрічки, покресленої зиґзаґами, — а ось оця крива ясно показує, що під нами гора, та ще й не маленька.
Не почувши звичного «не може бути», вчений підвів голову й оглянув кабіну. Підривника не було.
— Хіба він ще не прийшов? — здивовано спитав у механіка вчений. Той знизав плечима, мовляв, мені й самому дивно.
Сейсмолог вискочив із кабіни й вистрелив угору з ракетниці. Червона дуга прорізала темну снігову млу, вітер пригасив звук пострілу. «Невже трапилось нещастя? — стривожився сейсмолог. — Але ж підривник десь поблизу…»
Прив’язавшись до всюдихода тонкими капроновими канатами, щоб не заблукати у безпросвітній сніговиці, сейсмолог і механік обстежили навколишню місцевість. Але Панаса ніде не було. Знесилені, поверталися до машини, щоб через кілька хвилин знову почати пошуки. Так повторювалося дуже довго. Тривога змінилася безнадією.
Сейсмолог передав на базу радіограму про нещастя: підривник Панас зник безвісти й, очевидно, загинув. Відповідь була коротка: «Незважаючи ні на що, продовжувати розшуки».
Минула доба. Проте наслідків не було ніяких.
Пурга лютувала ще дужче, намагаючись засипати снігом і дві постаті, що блукали в цій пустелі, і всюдихід, у віконцях якого блимало світло.
Що ж сталося з Панасом?
Заклавши заряд, він одійшов, скільки дозволяв провід, і, повернувши ручку контактора, важко впав на сніг.
В ту ж мить хлопець відчув, що провалюється і падає в глибочінь. І не просто падає, а з’їжджає на животі по слизькому льодяному жолобі. Обхопивши сумку з толом і акумулятором, Панас розчепірив ноги, щоб стримати падіння і, можливо, зачепитися за який-небудь виступ у цьому слизькому тунелі. «Не може бути, щоб я отак…» — зціпивши зуби, шепотів підривник. Але сила тяжіння невблаганно тягла його вниз, ноги ковзали по стінках, і він мчав усе швидше й швидше, наче з’їжджав із трампліна.
