© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Упорядник Володимир КАШИН
Переклад здійснено за виданням: И. Бондаренко, «Желтый круг», Ростовское книжное издательство, 1973 г.
«Моя робота після війни не була спрямована проти будь-якої держави або уряду. Вона велася винятково проти неонацистських партій, що загрожували справі миру в Європі».
— Як почуваєтесь? — запитав той, що сидів за кермом.
— Сьогодні краще, — відповіла людина в пенсне і додала: — Вчора в Кельні вісімнадцять чоловік покінчило життя самогубством.
— Це рекордна цифра.
— Ні, середня в ті дні, коли дме фен[1].
— Фен — привид, що приносить нещастя… Містика якась.
— Фен приносить значне пониження тиску: і серце, і нерви не витримують. Усе це має наукове пояснення.
— Коли я повинен їхати, шеф?
— Завтра. Треба змусити цих писак забиратися звідси геть, і то якнайшвидше.
— Я це влаштую, шеф.
— Що ти вмієш?
— Убивати.
— А ще?
— Ще раз убивати.
— Цього разу, мабуть, доведеться обійтися без нього.
Промінням жовтих фар «мерседес» розтинав темінь прохолодної ночі.
Позаду лишився тихий Бад Годесберг. Безлюдно було о цій порі в Бонні. Його зелені вулиці, здавалося, вимерли.
— Припустимо, я змушу їх забратися геть звідтіля, але після газетного галасу знайдуться інші охочі відімкнути «підводний сейф», — зауважив той, хто вів машину.
— Моя людина там буде раніше. Я вже підшукав кандидатуру.
— Ви добре її знаєте, шеф?
— Так, це — син Ш.
— Ш.? Він, здається, загинув?
— Застрелився.
— Ще тоді?
— У травні сорок п'ятого.
— Теж фен?
— Щось на зразок…
«Мерседес» вирвався на автобан, стрілка спідометра поповзла вниз і зупинилась на двохсотій позначці.
Вдалині, над обрієм, півколом займалася заграва, вона зростала, ширилася, розпливалася по небосхилу — наближався Кельн.
З кільцевої дороги машина завернула в місто й зашурхотіла шинами по брукованій набережній Рейну.
«Мерседес» промчав під аркою красивого мосту. Здавалося, міст зависав у повітрі на тонкому сталевому павутинні. Тепер уже було добре видно і Кельнський собор, підсвічений прожекторами знизу.
Той, що в пенсне, замріяно дивлячись на собор, зауважив:
— Давно я там не був…
— А я ніколи там не був, шеф…
Максиміліан Фак сидів у барі і не кваплячись попивав коньяк. Постійні відвідувачі «Парамона» ще не зібралися, столики були порожні, лише за одним, у куточку, сиділи туристи, обвішані фотоапаратами. Вони, видно, довго бігали вулицями вечірнього Відня і тепер для повноти вражень заскочили до «Парамона», щоб випити пляшку мозельвайну.
Шанні, старий кельнер, обслуговував їх, як завжди, швидко, ввічливо і незворушно, і тільки Максиміліан, який добре знав його, зміг спостерегти, що відвідувачі йому не до душі. Максиміліана вони теж дратували своїми гучними розмовами — зараз він прагнув тиші. Це відразу зрозуміли і залишили його в спокої барменші — лепетушка Стелла і тонесенька блондиночка Інгрід.
Максиміліан випив другу порцію коньяку, і алкоголь почав діяти — приємне тепло розлилося по його тілу.
Стаття, яку він здав до набору, вже не хвилювала його більше, і нервова напруга спала.
Він кивнув пальцем Інгрід і замовив коктейль.
Інгрід була неперевершеною майстринею своєї справи, і коктейль вийшов чудовий. Максиміліан угадував це навіть по кольору, тільки глянувши на склянку. Він повагом розірвав пакетик, дістав соломинку, один кінець якої занурив у червонясту рідину, і з насолодою цідив свій диво-коктейль.
Бар наповнювало легке звучання музики, розсіяне м'яке світло падало крізь маленькі дірочки металевих плафонів, вмонтованих у стелю. Коло для танців, вимощене кольоровим склом, підсвічене знизу електричними лампами, теж випромінювало світло — оранжеве, світло-синє, зелене, фіолетове.
Туристи нарешті пішли, і тепер уже ніщо більше не дратувало Фака, навпаки, і музика, і розсіяне світло заспокоювали його.
Несподівано до нього підійшла молода офіціантка.
— Пане Фак, вас просять до телефону.
Ця офіціантка працювала в «Парамоні» недавно і тому звернулася до нього так офіційно — всі ж інші називали його просто Мак. Це пішло з легкої руки Інгрід, яка переробила на свій лад не тільки ім'я Максиміліана, але й своє, зробивши його таким же коротким і енергійним — Ін.
Фак зліз із високого круглого сидіння біля стойки і попрямував до телефонної будки.
«Хто б це міг бути? Шеф? Невже щось негаразд із статтею?» — подумав він і сказав у трубку:
— Фак слухає.
— Здрастуй, Мак!
— Хай йому грець! Йоганн? Здоров був, друзяко! Ти звідки?
— Із Зальцбурга. Мак, мені конче треба побачитись із тобою.
— Коли ти їдеш?
— Я вилітаю завтра, в шість сорок.
— Що в тебе — пожежа?
— Щось на зразок цього. Ти мені дуже потрібен, Мак.
— Де тебе знайти?
— Я зупинився в отелі «Хаусзальцбург».
— О'кей! — Фак повісив трубку і знову спустився в бар.
— Де Інгрід? — запитав Максиміліан у Стелли.
— Вона в себе, готується до виступу.
У Інгрід був слабенький, але мікрофонно-приємний голосок. Вона робила тільки перші кроки на естраді і ставилась до цього дуже серйозно.
Фак зайшов до кімнати для переодягання. Інгрід стояла перед дзеркалом у коротенькій нейлоновій сорочечці і довгих білих панчохах.
— Ін, я мушу поїхати в Зальцбург.
— Сьогодні?
— Ні, завтра на світанку.
— Коли повернешся? — запитала Інгрід.
— Біс його знає, але затримуватись я там не збираюсь, будь спокійна. — Фак підійшов до дівчини, і вона підставила йому на прощання щічку для поцілунку.
Фак вирішив трохи прогулятись, подихати свіжим повітрям.
Він вийшов на Штефанплац. Вулиці вже порожніли, і машин поменшало. Вони мчали з величезною швидкістю, обдаючи пішоходів вітром і запахом бензину, і тільки на перехресті, під світлофором, на якусь мить застигали, виблискуючи лаком у світлі яскравих вітрин.
Фак ніяк не міг збагнути: навіщо він так негайно потрібен Йоганну? Йоганн Мірбах, як і Фак, був журналістом, і їхня дружба, що почалася ще в полоні, тривала й досі. Щоправда, останніми роками вони бачились рідко. Од Відня до Гамбурга, де жив Мірбах, не така вже й мала відстань, щоб часто їздити один до одного, та й час минав, а все це не зближує людей, якщо вони живуть у різних країнах. І все-таки він повинен з'їздити.
Фак хотів передзвонити шефу, але годинник показував пів на першу, і він вирішив, що той уже, напевне, спить. «Доведеться подзвонити йому вранці із Зальцбурга, до речі, може, Мірбах запропонує якийсь матеріал», — вирішив Фак.
Репортажі Мірбаха з Грюнзее[2] друкувались не лише в журналі «Штерн», але й на окремих аркушах-додатках, якими були обліплені всі тумби. То були сенсаційні матеріали, в них називались величезні суми фальшивих грошей, сфабрикованих у гітлерівському рейху і затоплених в озері 1945 року. Але ця сенсація відгонила політикою, а «листок Фака» як він називав свій журнал, політикою не займався, і тому вони й досі не зацікавилися цією справою. Фак теж поділяв думки свого шефа — людям набридла політика. Але у Мірбаха могли бути й інші, нейтральні матеріали.
Треба з'їздити. Але їхати поїздом не хотілося. Спального вагона можна було й не дістати, а провести цілу ніч сидячи — це вже не для нього. Максиміліан звик до комфорту і не мав аніякісінького бажання бодай на хвилину розлучатися з ним. «Поїду машиною, — вирішив він. — Години чотири посплю та й поїду».
