Переклад з російської Є. ПРИЩЕПИ
Художники: Я. Златопольський, Ю. Володарський
Опівночі біля під'їзду великого кам'яного будинку зупинилося двоє. Ніч була місячна, світла, але крони розлогих дерев кидали густу тінь на стіну будинку, ховаючи обличчя і одяг пришельців.
— Здається, тут, — тихо промовив один із них.
Тоненький промінь кишенькового ліхтарика забігав по масивних, прикрашених химерною різьбою дверях. З лівого боку дверей, на рівні очей, мелькнула кнопка дзвоника.
Один із супутників — трохи нижчий на зріст — піднявся на східці, збираючись натиснути кнопку, але в цей час двері безшумно відчинилися і хтось спитав із темряви прихожої:
— Вам кого?
Це було так несподівано, що відвідувачі на мить застигли в мовчанні.
— Хто вам потрібен?
— Пан Юргенс, — відповів високий і кашлянув. Кашель видав приховане хвилювання.
— Хто вас послав до нього?
— Пан Брехер.
— Що він просив передати?
— Речі благополучно відправлені…
Важкі двері безшумно зачинилися, клацнув вимикач, і яскраве електричне світло засліпило очі.
У прийомній, куди привели відвідувачів, стояли широкий, обтягнутий чорним дермантином диван і великий круглий стіл з гладко відполірованою поверхнею. Запросивши прибулих сісти, служник зник у дверях праворуч.
Нічні гості залишились самі.
Вони сиділи мовчки і терпляче чекали. Одному з них можна було дати років тридцять. На ньому були чорний піджак, сірі штани і стоптані черевики. Неспокійні темні очі дивилися стомлено.
Другий, молодший, був у тілогрійці і штанях, заправлених у чоботи. Обличчя свіже, з примруженими насмішкуватими очима.
Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті двері відчинилися.
— Прошу, — промовила майже пошепки людина, яка їх зустріла.
Відвідувачі встали і пішли за нею.
Минули зал, зайшли в кабінет. Перше, що впало їм в очі, — був величезний абажур настільної лампи, його шовковий купол закріпили так низько, що лампа освітлювала лише стіл, а вся кімната губилася в напівтемряві. За столом хтось сидів, але розглядіти його обличчя було нелегко.
Напружене мовчання тривало кілька секунд. Потім чоловік устав, простяг руку до вимикача, і на стелі спалахнула невелика люстра. Не вітаючи прибулих і не подаючи руки, він жестом запросив їх сісти, а сам вийшов з-за стола і старанно оглянув маскування на вікнах. Упевнившись, що світло назовні не проникає, він знову підійшов до стола, сів, відкинувся на високу спинку крісла і поклав руки на підлокітники.
Це був досить високий, солідний військовий у чині майора, з випещеним, але енергійним обличчям і коротко підстриженим світлим волоссям. Він допитливо вдивлявся в обличчя гостей своїми великими сірими очима.
— Прізвище? — різко спитав він по-німецьки.
— Ожогін! — підвівшись, відповів старший.
— Грязнов! — сказав другий.
— Що маєте до мене? — Господар жестом запросив відвідувачів сісти. Голос у нього був густий, низький.
Ожогін розповів, що з ними двічі в посьолку Вільному розмовляв гауптман[1] Брехер. Коли вони прийняли всі умови гауптмана, той дав лист, назвав місто, пароль і направив обох сюди, до пана Юргенса. Ожогін вийняв з кишені і простягнув через стіл маленький рожевий конверт.
— Коли залишили посьолок? — спитав Юргенс, розпечатуючи лист.
— П'ятнадцятого вересня, — відповів Ожогін. — Гауптман Брехер дав нам військову машину, на якій ми доїхали до села Піщаного. Звідти добиралися пішки.
— Чому пішки?
— Вам, мабуть, відомо, пане Юргенс, що користуватись залізницею в цих місцях небезпечно. Гауптман Брехер настійно рекомендував нам бути обережними, і ми послухалися його поради.
Юргенс схвально кивнув головою.
— Обидва — жителі посьолку?
— Ні, — сказав Ожогін, — ми не місцеві.
— Довго жили в посьолку?
— Не більше двох тижнів.
— За цей час російська авіація бомбила Вільний?
— Один раз вночі, з тиждень тому. Залізничний вузол.
— Ви росіянин?
— Так, росіянин.
— І ви? — звернувся Юргенс до Грязнова.
— І я росіянин, — відповів Грязнов.
— Земляки? Знайомі?
— Ні те ні те, — Грязнов похитав головою. — Ми познайомились у гауптмана Брехера. Я дезертирував з Червоної Армії на початку сорок третього року. Тоді ж перейшов лінію фронту. Довго переховувався в селах, уникаючи зустрічі з партизанами, а коли почали наступати радянські війська, пішов на захід.
Ожогін розповів, що народився в колишній Оренбурзькій губернії, виїхав звідти з батьками незабаром після революції і більше на батьківщину не повертався. Єдиний його брат живе в Середній Азії. Інших родичів немає.
— Хто брат?
— Інженер-геолог.
Юргенс кілька разів стукнув пальцями по столу, дістав із кишені піджака великий срібний портсигар і, поставивши його на ребро, почав розглядати. Потім вийняв сигарету й закурив.
— Спеціальність? — звернувся він до Ожогіна.
— Інженер-електрик і зв'язківець.
— Освіту одержали за радянської влади?
— Звичайно.
— Що ж вас примусило стати нашим другом?
Юргенс стулив на кілька хвилин важкі повіки.
— Як вам сказати… — криво посміхнувшись, почав Ожогін після невеликої паузи. — Причин є багато, і розповідати можна довго, але я скажу найголовніше: мій батько помер у в'язниці, мати не перенесла його смерті. Я і молодший брат були озлоблені за батька…
— За що ж його посадили до в'язниці?
— Він був запеклим ворогом радянського ладу.
— А ви? — Юргенс перевів погляд на Грязнова.
— Особливих причин немає, — відповів той.
Юргенс встав з-за стола і твердими, розміреними кроками пересік кімнату по діагоналі від стола до книжкової шафи і назад.
— Що ж трапилося з вами? — спинившись позад прибулих, знову звернувся він до Грязнова.
— Зі мною нічого не трапилось. Мій батько народився і живе в Сибіру, в Іркутській області. Там же знаходиться молодша сестра. Є ще дядько по матері, зле я не знаю, де він. Я перед війною закінчив педінститут. На ваше запитання, мабуть, і не відповім. Я навіть не задумувався над тим, чим ви цікавитесь.
Хмарка тютюнового диму попливла над головами Грязнова й Ожогіна.
Задзвонив настільний телефон. Юргенс попрямував до стола і спокійним рухом зняв трубку.
— Слухаю… Так, я. Трохи зайнятий… Хто тебе повідомив?.. А… а!.. Ну, що ж, коли не спиться — приходь.
Юргенс поклав трубку на місце.
— Ще про що говорив з вами гауптман? — знову звернувся він до відвідувачів.
Ожогін розповів. Одержавши згоду Ожогіна і Грязнова співробітничати з німецькою розвідкою, Брехер попередив їх, що «справжній» роботі має передувати тривала підготовка і що працювати доведеться, можливо, після закінчення війни.
— Так, найімовірніше саме після закінчення війни, — підкреслив Юргенс, — і незалежно від її наслідків. Це треба запам'ятати.
Говорив він з невеликими паузами, але чітко і коротко, переводячи погляд з одного на другого.
— Передусім — старанна конспірація, найстаранніша, — повчав Юргенс.
Ніхто не повинен знати про їх зв'язок з німцями. Із співробітниками Юргенса вони зустрічатимуться щоденно, але лише з настанням темряви. Юргенс дозволяє і навіть рекомендує мати найширші зв'язки серед російського населення міста, але приховувати від нього свої симпатії до німців. Чим ширші й глибші ці зв'язки, тим краще для справи. Дозволяється навіть висловлювати невдоволення на адресу німецької адміністрації, але обережно, в міру. Треба також продумати і вирішити питання проте, чим вони будуть тут займатись, бо жити без роботи не можна. Це викличе підозріння. Свої міркування з цього приводу вони повинні завтра ж доповісти Юргенсу. Для них уже приготовлена квартира. До себе вони можуть запрошувати кого завгодно, крім осіб німецького походження, зв'язок з якими може їх скомпрометувати в очах місцевого населення.
Про харчування турбуватись не доведеться. Це покладено на квартирну хазяйку.
В сусідній кімнаті залунали кроки, і в. кабінет увійшов худий високий німець в чині підполковника. На носі в нього було пенсне, з-під якого тьмяно дивилися маленькі очі.
— Хайль Гітлер! — привітав він господаря, викинувши вперед руку.
Юргенс відповів тим же.
— Що це за пани? — зробивши презирливу гримасу, спитав прибулий. Він розвалився в кріслі, що стояло біля письмового стола, і витягнув худі, довгі ноги.
— Мої люди.
Підполковник трохи підняв брови, уважно подивився на Ожогіна і Грязнова, примружив очі і одвернувся.
Юргенс вийняв з ящика стола два папірці і подав їх Ожогіну.
— Це перепустки для ходіння по місту в будь-який час, — пояснив він. — Проставте свої прізвища по-російськи і по-німецьки. Зараз вас проведуть на квартиру. Ідіть і відпочивайте. Про все інше наступного разу…
— Ганс, ти пам'ятаєш Брехера? — звернувся Юргенс до підполковника, коли Ожогін і Грязнов вийшли.
— Дуже добре. І завжди відзивався про нього дуже схвально. Ця людина ще зробить собі кар'єру.
— Його кар'єра вже закінчилась.
— Не розумію…
— Прочитай — і зрозумієш. — Юргенс простягнув підполковнику Ашингеру аркуш паперу, заповнений дрібним друкованим шрифтом.
«Повідомляю вас, що в ніч на вісімнадцяте вересня сорок третього року радянська авіація зробила наліт на залізничний вузол і посьолок, — прочитав Ашингер. — З батальйону СС двадцять чоловік убито і близько вісімдесяти поранено. На резиденцію гауптмана Брехера впала і зруйнувала все дощенту півтонна бомба. Знайдені лише шматок портупеї і права рука гауптмана…»
— Так… безглуздо, — повільно сказав Ашингер, — Брехер убитий далеко від фронту, — а я беззмінно в районі передової — і живий.
— Ти невдоволений цим?
— Не невдоволений, а здивований, вражений… — Ашингер встав з крісла і, заклавши руки за вузьку, суху спину, пройшовся по кімнаті.
На деякий час запанувало мовчання.
— Так… доля Брехера сумна, — знову заговорив підполковник, — але я прийшов повідомити ще більш гнітючі новини.
— А саме?
— Впали Новоросійськ, Брянськ, Бєжиця… — Ашингер зупинився навпроти Юргенса і широко розставив ноги. — Під загрозою падіння Чернігів, Полтава, Рославль…
Обличчя Юргенса залишалося спокійним. Він продовжував мовчки дивитися на співбесідника.
— Ти не задумувався, Карл, над питанням, що чекає нас, коли росіяни прийдуть у Німеччину? — спитав Ашингер.
— Ні, — відповів Юргенс. — Не бажаю забивати собі голову марними думками.
— Ти сьогодні в поганому настрої, Карл. — Ашингер обійшов стіл і, ставши позад Юргенса, поклав свої тонкі руки з довгими пальцями на його плечі. — А думати треба…
— Не хочу уподібнюватись щуру, який втікає з корабля. — Юргенс повів плечима, скинув руки Ашингера і вийшов з-за стола.
— Даремно. Ти відстаєш від життя, від подій. Не цікавишся новинами…
— До біса новини! — Юргенс заходив по кімнаті, глибоко затягуючись димом цигарки. — В мене дуже багато роботи.
Ашингер почекав, поки Юргенс вернувся назад до стола.
— Не будемо нервувати і сваритися, Карл, — сказав він тихо, намагаючись стримати хвилювання. — Скажу тобі по секрету одну новину. Генерали, офіцери і солдати фельдмаршала Паулюса звернулися до німецької армії та німецького народу із закликом… вимагати відставки фюрера і його кабінету. Я чув це по радіо на власні вуха годину тому.
