З російської переклали А. І. ГРИЦЕНКО та А. В. ДЕНИСЕНКО
Перекладено за виданнями:
СЕРГЕЙ АБРАМОВ Однажды, вдруг, когда-нибудь… М, “Молодая гвардия”, 1983.
СЕРГЕЙ АБРАМОВ. Выше радуги. М, “Детская литература”, 1983.
Приглушені тони осені…
Та ні, нісенітниця: а як же тоді — буяння фарб, бунінське — осінній строкатий терем? Ліс — жовтий, червоний, оранжевий, але ще і зелений, і коричневий під ногами. І базарні айстри, і маківки “золотих кульок”. Це — те, що від природи. А є ще ряд урбаністичний, по-простому — міський: жовті, червоні, оранжеві, зелені, коричневі “Жигули” та “Волги”, кольорові квадрати класиків на асфальті, чорно-білі, контрастні жезла міліціонерів. Та й одяг, вдягаються тепер яскраво, натовп нарядний…
Все так. А як же бути з небом?
Згадали Буніна, то не гріх згадати й Олександра Сергійовича. “Уж небо осенью дышало…” Осіннє небо — блякле, вицвіле під літнім сонцем, його вже й блакитним часом не назвеш, а якщо хмари набіжать, затягнуть — сіро-сіро…
— Бородін, ти спиш?
Це йому. Наче грім небесний, немов відплата за лінощі мислення. Останній навчальний рік, пережити його, перемогти…
— Ні, Алевтино Іванівно, хіба заснеш?
Хамська відповідь, звичайно, але Алевтина вибачить.
— Вдома треба спати, Бородін, а на заняттях слухати педагога.
Логічно, хоча й банально. Та якщо встати зараз і сказати, що котру вже ніч як слід не висипається, — засміють. Накинуться, немов пси ланцюгові, як старик Ледньов каже, здогадками замордують. І Алевтина осторонь не залишиться.
— Я слухаю, Алевтино Іванівно, я весь — немов те велике вухо.
Усміхнулася. Уявила Ігоря Бородіна у вигляді вуха. А однокашничкам лише палець покажи…
— Тихо, тихо, діти… Закінчили розмови, продовжуємо далі урок…
Продовжуємо… Отже, на чому ми зупинилися? Авжеж: приглушені тони осені. Вікна у класі чисті, до блиску вимиті перед початком навчального року, за один вересневий тиждень ще не запорошилися, а видно крізь них лише небо, тьмяне, як прані-перепрані джинси, з латками хмар. Як сказано? Порівняння у дусі кінця двадцятого століття, яскраве, переконливе, лаконічне. А старик Ледньов сказав би просто: засумувало небонько. І додав би: прости господи…
— Ну, досить, — це знову Алевтина, не йметься їй. — До дзвінка ще п’ять хвилин, я вас залишаю. Тільки тихо!
Яка шляхетність! Хоча і п’ять хвилин, але наших.
— Бородін, залишся.
Не вийшов номер.
— Чи це треба, Алевтино Іванівно?
— Ну ти й нахаба, Бородін! Якщо я кажу — то треба.
— Ваш наказ закон, — це вже за звичкою, щоб останнє слово було за ним. А так не треба до Алевтини чіплятися, добра вона і історію непогано веде, цікаво…
Сіли навпроти одне одного за одним столом, навіть колінками стукнулися, створили обстановку задушевності, відвертості, чого ще там? Віч-на-віч, і погляд пронизливий, він душу юну, як блискавка, пробива, та-та-та-та-та-та звичайний, та-та-та-та-та-та-та-та-та не п’є. Експромт.
— Що з тобою, Ігорю?
— А що зі мною, Алевтино Іванівно?
— Ти останнім часом став якийсь неуважний, очудненний.
Гарне слово — очудненний. А якщо вдуматися — нічого доброго. Очудненний — це дивакуватий, зсунутий по фазі, псих ненормальний. Дякую, Алевтино Іванівно.
— Дякую, Алевтино Іванівно.
— За що?
— За слово.
— Не зрозуміла.
— І не треба. Спочатку те слово…
— Цікавишся, що потім буде?
— Та ні, це я так.
— А я цікавлюся.
— Ваше право.
— Що сталося, Ігорю? Ти тут, і тебе немає. На інших уроках таке саме?
— Вам скаржилися?
— Поки що ні.
— Дуже приємно.
— Десятий клас, Ігорю, випускний. Ти ідеш на медаль…
Йду “на ви”. Хто кого: я — медаль чи вона — мене?
— Не хвилюйтесь, Алевтино Іванівно, я постараюся не підвести рідну школу, альма-матер, так би мовити, куди ми “ребятишками с пеналами и книжками…”.
— Ну що ти за людина, Бородін? Нічого святого…
Що за людина? Та так собі, серединка наполовинку, вчений хлопчик ста вісімдесяти сантиметрів від підлоги. А святого і справді нічого… Старик Ледньов каже: “Святість, як і розум, — якщо бог не дав, то і в крамниці не купиш”. А що вважати святістю? Проскурки, ладан, мощі? Пелікан сказав Ледньову: ти, старик, святий непомірно, тобі на щоку наступи — спасибі скажеш… Ні, таким святим бути не хочеться. А яким хочеться? І чи хочеться взагалі?..
— Звичайна людина, Алевтино Іванівно. Та ви не турбуйтеся, не треба, нічого зі мною не робиться, просто збагнув, навіщо мені голова.
— А раніше хіба не знав?
— Раніше я нею їв. А тепер ще й думати розпочав.
— Краще пізніше… І про що ти думаєш, якщо не секрет?
— Про все, Алевтино Іванівно, хіба мало про що. Як надумаю — повідомлю.
— Ну йди, Бородін, думай…
Ось і поговорили. Алевтина засмучена: не проникла в душу юнака Бородіна, не знайшла контакту і тепер сама себе сварить. І даремно. Бородін і сам нині своєї душі не знає, вона йому — як темний ліс. Бідолашний Бородін… Так і заплакати недовго — від жалю до себе. А тим часом Алевтина має рацію: рік випускний, а завтра контрольна з фізики. Хоча вона й обіцяє бути нескладною, проте підготуватися треба.
Вийшов надвір, назустріч йому — Пащенко, гордість школи, стрибун у висоту, чудовий хлопець, друг і товариш.
— Чого ти до Алевтини причепився?
— Це не я до неї, це вона до мене.
— Як завтра з фізикою?
— А що? Напишемо, не вперше.
— Я за тобою сяду, гаразд?
— Немає проблем, Валеро.
— Що ввечері робиш?
— Думаю, — підкреслює голосом. Пащенко засміявся:
— Ти часом, бува, не подався до дзен-буддистів? Самоспоглядання, самозаглиблення… Хочеш, мантру підкажу?
Мантра — віще слово, зачіпка для відходу в нірвану. Інтелектуальна людина Валера Пащенко, все він знає, все він чув.
— Дякую, Валеро, у мене є.
А що йому ще відповісти?
— Не запитую, не цікавлюся, негайно зникаю. Пам’ятай про контрольну!
Пам’ятаю, пам’ятаю, на пам’ять поки що не скаржуся. Все буде гаразд, Пащенко загляне через плече, з його зростом це нескладно, спише, що треба…
Віще слово — пам’ять. Відмінна зачіпка для самозаглиблення. А яка пам’ять у сімнадцятирічного хлопця, який ще не жив, а лише проростав у тата з мамою на виду? Пам’ять на події: переїзд на нову квартиру, тижневий похід на велосипедах по Московській області, поїздка з батьком на Урал, “О море в Гаграх! О пальми в Гаграх!” Пам’ять на речі: знову ж таки велосипед “Старт-шосе” з десятьма передачами — мрія восьмикласника Бородіна, згодом — кольоровий телевізор, нові меблі, п’ятдесятитомна дитяча бібліотека… Пам’ять на зустрічі: тут всього не перелічити… Що ще? Нічого. Нічого згадувати. І тоді на допомогу може прийти чужа пам’ять. Батьківська, скажімо. Хоча у нього також, чесно кажучи, багато не назбираєш. Єдине, що було, — війна. Так він тоді хлопчиком був в евакуації з матір’ю, з Ігоревою бабусею. А батько, тобто Ігорів дід, воював, дідові було б що згадати для внука, так не дожив він до Ігоря, помер у шістдесятому.
Отож, батьку, немає чого згадувати, самому Ігореві нічого згадувати. Друге покоління тих, кого життя не било, кому не влаштовувало випробувань, де людину перевіряють на розтяжку і на закрут, кажучи мовою нелюбимої Пащенком фізики. Друге покоління благополучних. Нудно жити на білому світі…
День у нього був розписаний по клітинках: спочатку обід, залишений матір’ю на плиті і в холодильнику, уроки — під яскравим гаслом: “Йду на медаль”. Потім швиденько переодягтися, хряпнути дверима, бігом униз, через дорогу, чхаючи на світлофори, в бокові ворота парку “Сокольники”, повз Палац спорту, повз кафе “Фіалка”, повз павільйон атракціонів, повз дитяче містечко з дерев’яними лисицями, вовками і Бабою Ягою, повз паркан міжнародної виставки — далі, далі, до лісу, до осіннього парку, де білки, які не поміняли ще руду шкірку, стрибають на плече, витягують тупий писочок, щоб одержати гостинець.
Там, за зламаною лавкою, на якій ніхто не ризикує сидіти, є двостовбурна береза, мов велетенська рогатка. Можна стати поруч, прихилитися спиною до шерехатого стовбура, заплющити очі…
А потім розплющити й побачити інший ліс, і дорогу в іншому лісі, суху, ще по-літньому курну, і низьке багаття біля дороги, і старика Ледньова, який ладнає казанок над багаттям. І почути звичне:
— Набери хмизу, Ігорочку.
За хмизом далеко ходити не доводилося: початок осені, літо, мабуть, спекотне було, безводне, сушняку довкола сила-силенна. Цілу осику, не відаючи ким зламану, висохлу, вже без листя, притяг до вогнища Ігор. Старик Ледньов казанок приладнав, дістав з торбини бляшанку, давно знебарвлену, зі стертим малюнком, відсипав на долоню чаю, понюхав.
