© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Рецензенти: М. С. Логвиненко, В. К. Коваль
У вільні хвилини солдати й сержанти запасного стрілецького полку ходили в ліс, збирали гриби. Їх гнав голод. І хоча з харчами полегшало після того, як у січні 43-го року була відбита військами Ленінградського і Волховського фронтів кількакілометрова смуга понад південним берегом Ладозького озера (ця операція названа «Проривом блокади»), та все ж нагодувати величезне місто і тих, хто його боронив, не так просто, бо новоутворений «коридор» між двома фронтами прострілювався наскрізь артилерією і мінометами противника.
Нам хотілося їсти. Та ще після напружених занять із стройової й тактичної підготовки.
Приніс гриби до вогнища, біля якого поралися солдати, і я.
— Ну, морська інтелігенція, показуй! — поцікавився мічман Непран моїми лісовими трофеями.
Я висипав усе, що мав у казанку.
— Ого! — вигукнув здивовано старший сержант Мамонько. — Половина отруйних!
— Ти що, братішка! — корив мічман. — Нажерешся таких — на сосну полізеш…
— Або й вище! — підтакнув Мамонько насмішкуватим голосом. — Сьорбай юшку з мого казанка, якщо не гидуєш.
— Спасибі, — мовив я.
— Сідай; Який же ти радист, коли грибів не можеш «розшифрувати»?..
— У моїх рідних краях нема лісів, хіба що дубові та ліщинові байраки. А там росли тільки опеньки, — виправдовувався я.
— Я теж у штабі був шифрувальником, — похвалився Мамонько і гордовито подивився на мене. Потім зітхнув і став мішати ложкою вариво, плямкаючи губами й облизуючи їх язиком.
Підійшов якийсь червоноармієць і, показавши на долоні розрізані дві жовтуваті картоплини» похвалився:
— В радгоспі дістав!.. З картоплею юшка царська. Прийміть і мене…
— З цього б і починав, — погодився мічман Непран.
Я присів на купку хворосту і дістав з-за халяви «торпеду». Аромат від густої й пахучої юшки лоскотав ніздрі.
— Ще б хліба до юшки! — забажалося Мамоньку. — Осточортіло вже у цій блокаді…
— Як мед, то й ложкою, — завважив Непран.
— Животій у цьому запасному полку! Та я у своїй частині щоразу обідав із самим начштабом! — пригадав Мамонько, зітхнувши по минувшині.
— То ти не з госпіталю? — здивувався Непран. — Гм… Разом обідав з начштабу, і він списав тебе в запасний.
Мамонько не відповів, а лише поправив руками «гармошку» на халявах хромових чобіт.
— Маряться тобі, Мамонько, обіди з начштабу. А мені ось довелося пізнати ціну краплини води і ковтка повітря! — мовив задумливо мічман Непран.
— Ковтай той кисень скільки завгодно, а ноги все одно простягнеш, якщо нема чого їсти! — скептично завважив Мамонько. — Не уявляю, як то на морі припухають без води…
— Трапляється… — тяжко зітхнув Непран. — У перший же тиждень війни фашисти застукали нашу «щуку», і ми лягли на дно. Бомбували нас, а потім стали чекати на катерах-мисливцях і на міноносці, що підійшов до місця пригоди, поки спливемо…
— Судячи з того, як ти вминаєш грибну юшку, твої підводники і не здалися і не задихнулися, — прокоментував Мамонько, втупившись зеленкуватими очима у Непрана.
— Розшифрував ти точно. На підводному човні у всіх одна доля. Там над кожним товща води у двадцять метрів. Вмиваємося солоним потім: так пити, хочеться н хапнути свіженького повітря! — І мічман глибоко, на повні груди вдихнув повітря, поглянув на сонце і мовив далі: — Красота тут яка! А там дихай повільно, тільки через ніс, щоб зайвого не взяв. Командир навіть гру в доміно, в шахи заборонив, щоб не хвилювалися гравці й надовше збереглося кисню. І кожен з нас у ті довгі, як століття, години думав про життя і ціну ковтка повітря. Вже каламутилося в голові, стугонить, неначе парова машина чахкає над вухом. А в очах рябіє: мариться сонце, поле і ліс, у якому дихається легко. І хочеться плакати від безсилля. Над нами товща води, а на поверхні катери-мисливці, міноносець. У навушниках наш акустик чує холостий хід їхніх двигунів. Покурює німецька матросня цигарки й жде не діждеться, коли здамося в полон! За їхніми розрахунками ми мали вже задихнутися. Тепер німців цікавила субмарина як трофей. По корпусу «щукн» вже заскреготіло залізо. Німці опускали сіті, щоб виловити й підняти «щуку». Скрегіт той, як ножем по серцю. Ситуація, скажу я вам!.. Та ось командир човна подав команду «спливати». Над морем присмерк: вечірня зоря вже згасла, а вранішня лише починала тліти в цю білу, липневу ніч сорок першого. Німці, звичайно, кимарили на суднах. Наша поява — для них несподіванка. А постріли з гармати і зовсім їх ошелешили. Не знаю, попали в ціль наші снаряди чи ні, але те, що ті постріли й наше воскресіння із смерті забили памороки німцям, — правда. Вони хвилину-другу не могли втямити, що ж сталося. Цього часу було досить, щоб «щука» вислизнула з облоги й щезла у передранковому тумані…
— Вас ротний викликає, — звернувся до мене днювальний.
Хапаючи губами з ложки розвареного гриба, я підвівся.
Всі співчутливо глянули на мене: ротний хоч і безвусий, та надто суворий. Ганяв нас.
Я йшов до штабу і думав: чим провинився перед прискіпливим командиром? Лейтенант, безперечно, мав на мене зуб, бо ж я, будучи «морською інтелігенцією», як і мічман з підводного човна, інколи чинив йому опір, натякаючи, що солдат — боєць найсвідомішої у світі революційної армії і в нього, звичайно, є голова на в'язах, щоб часом подумати й самому. Відомо також, що радист на флоті має привілеї? радисти звільнені від чергування на камбузі, їх у добрі часи не заставляли чистити картоплю, щоб не «збити руку», на березі не посилають колоти дрова. І все через ту руку, що мусить чітко передавати на телеграфному ключі азбуку Морзе. Казали, лейтенант старається всіх ганяти, щоб його і надалі залишили в полку, у якому хоч і напівголодний пайок, але є гарантія більше не мати на грудях нових личок. Може, це й наклеп на лейтенанта за оте хизування перед ротою. Можливо, у бою він став би іншим. В усякому разі, мічман говорив, що такого лейтенанта він би не взяв у свій екіпаж.
Лейтенант зустрів мене докорами:
— Де ти шляєшся, товаришу молодший сержанті вже півгодини, як ти потрібен у штабі.
— По гриби ходив. Та не тих назбирав. Ще б трохи — й отруївся, — відповів я, бажаючи пригасити гнів лейтенанта і викликати до себе співчуття.
— О! — вигукнув ротний. — Не вистачало, щоб тебе ще відтирили у санчастину! Скажуть — навмисне наївся грибів, щоб уникнути фронту…
«Диви! Це ж говорив і старший сержант Мамонько! — подумав я. — Змовилися вони, чи що?..» А вголос запитав:
— Хто викликав?
— Тільки між нами: я так думаю, що тебе хочуть забрати до «катюш»! — І заздрісно всміхнувся підморгнувши — Іди и штаб. Сам знаєш, «катюша» — зброя засекречена… Тому навіть дружкам своїм на «О…» — натякнув він на те, що зі мною з одної батареї прийшли Сашко Охріменко й Микола Овчаренко і наші всі три прізвища — на літеру «О».
— Навіть дружкам…
Поки я у штабі розмовляв з двома «покупцями», лейтенант нервово ходив по висипаній піском доріжці. Я бачив ротного у вікно. «Торги» з покупцями були недовгі. Служити радистом на «катюшах» я погодився.
— От і добре! — відповів майор. — Через два дні за вами приїде машина…
На ґанку мене зустрів ротний.
— Ну, як?..
— Записали до «катюш».
— Ще б! — гордо підвів голову низенький лейтенант і випнув груди. — Тепер скажу я тобі одверто: плюнь на цю війну і розітри. Житимеш, приспівуючи «Катюшу» коло «катюші». Ти ж знаєш, як вони воюють: дадуть залпи — ходу, щоб не накрив німець вогнем і щоб не засікли ворожі шпигуни та лазутчики. З такої нагоди звільняю тебе на сьогодні від стройової підготовки, яку ти так любиш… — сказав ротний з іронією. — А з грибами будь обережний. Кому-кому, а мені перепаде, якщо хто з моїх солдатів отруїться. Політику можуть пришити!..
— Який дурень захоче себе труїти?..
— Хе-хе! — удавано засміявся лейтенант. — У житті, й така наволоч знайдеться. А тоді докажи, командире роти, що ти не верблюд…
— Перейду на ягоди. І коли вже добавлять пайку?..
— Тобі вже післязавтра, біля «катюш» — не те, що у нашому запасному…
Навіть уночі я жив думками про свою майбутню службу. Цілком були згодні з лейтенантом, що мені повезло, мічман Непран і старший сержант Мамонько. Останній одверто заздрив і дивувався, чому його не викликали до «покупців». Такої ж думки були Охріменко і Овчаренко. З ними я прибув на військову службу. Познайомився ще в ешелоні, яким їхали до армії у жовтні сорокового року до Червонопрапорного Балтійського флоту. У нашому вагоні всі співали. Надто — Охріменко й Овчаренко. Мабуть, це від того, що в пісню ту вкладали душу, а ще співали полтавці, чернігівці й харків'яни. Співали не лише в ешелонах, а й у кубриках, на службі. Співали так, що ленінградські хлопці припиняли бренькіт гітар й зачудовано слухали новобранців з України.
Та то було восени сорокового. Нині у запасному майже не чути пісень Охріменка й Овчаренка.
Після обіду Охріменко й Овчаренко хотіли грати у футбол. А поки сформуються команди, я став на воротях, за які правили валун і на семиметровій віддалі від нього каменюка. «Пенальті» бив Мамонько.
— Ото невидаль! Колись про Бутусова розповідали, що заборонили йому бити правою ногою, — нахвалявся старший сержант Мамонько. — «Поцілить у воротаря — і смерть тому! Так буде і тобі. Ну!..
Він розігнався і вдарив. М'яч полетів надто високо. Я не міг дістати його, підстрибнувши.
— Все одно гол! — плескав у долоні Мамонько.
— Товаришу молодший сержант! — пролунав голос ротного. Тебе знову викликають. Два підполковники з погонами інженерних військ.
— Охріменко, постій на воротях… — запропонував старший сержант Мамонько.
— І постою! — охоче погодився Охріменко.
— Одного мене викликають? — запитав я у лейтенанта.
— Чоловік десять. І мічмана Непрана теж…
Мамонько бив пенальті без промаху і був від цього на сьомому небі. Та в Охріменка відпала охота стояти на воротях. Він. як і Овчаренко, здивований, чому не викликають іх. Насторожився і Мамонько: може, цим інженерам і його військовий фах знадобиться? Він забив ще одного гола і теж подався до штабу.
— Слухай, земляче! — звернувся до мене Охріменко. — В разі чого, замов за мене, за Овчаренка слово. Ми ж разом завжди, якщо не вважати поранення й госпіталь. Разом би й тепер…
— Спробую, але… — відповів я.
Лейтенант і гурт солдатів супроводжували мене до хижі, у якій був штаб полку. Усім цікаво, чому викликають так мало людей. Якщо приїжджають із стрілецької чи з артилерійської частини, то одразу беруть роту чи взвод бійців. А тут не більше десяти.
