© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Рецензенти: В. П. Бережний, Ю. Д. Ячейкін
18 серпня 1918 року.
Лист до рідних.
«… Уклін усім, хто запитував про мене, і, як говорить матінка Петінгіл: «Хай залишать нас у спокої, аби могли ми перебувати в сім’ях своїх» . На добраніч і всім моя любов.
ЕРНІ»
— Дивний це чоловік. Йому було дуже важко розлучатися з дружиною. Уявляєш? — Директор Космічного Транспортного Центру Микола Рамар підійшов до столу і мляво усміхнувся: — Ти його побачиш. Я розповідаю тобі про те, що навряд ти знайшов би в матеріалах вашої «Зета-люкс».
— Нашої «Зета-люкс», — стримано поправив його Фредерік Мелвін і також усміхнувся. — Він просто молодий і сильний. Це пояснює і виправдовує все. Так мені видається. Смішно слухати, Миколо.
— Справа не в тому, Фредерік. І даремно ти не хочеш мене зрозуміти чи бодай уважно вислухати.
— Чому ж не хочу? Я для того і прилетів до тебе. Але облиш свою студентську звичку перебільшувати.
Микола Рамар пригладив рукою їжакуватий чуб, рудуваті короткі вуса:
— Ти все такий же, Фредерік.
Майор ПЦЕР — Пошукового Центру Енергетичних Ресурсів — Фредерік Мелвін знав Миколу Рамара віддавна. Колись вони разом вступали і не вступили на фізико-математичний факультет університету, потім ще майже рік разом ходили в бібліотеку, в театри і до дівчат на танці. А в школі вони сиділи за однією партою. Врешті Фредерік був зарахований до Академії космічних досліджень на перспективний факультет енергетики, а Микола подався до транспортного інституту. Відтоді шляхи їхні розійшлися.
— Ти не змінюєшся з роками, Фредерік. Такий же молодий душею й енергійний.
— Не лицемір. Я дуже змінився. І було б дивно, якби було інакше. Коли ви чекаєте повернення Антуана?
— Він вибився з графіка. У повідомленні було сказано, що вийшла з ладу портова вакуумна установка і тому Антуан довго не міг завантажитися. А прилетить завтра увечері…
— Два роки він повертається з Центурії… А ти ще просторікуєш, що він з дружиною важко розлучався…
— Літати — це його покликання. Йдучи до нас, він знав, що його чекає… А дружина його, Марта, на відміну від нього — мудра і спокійна жінка, гарна мати, виховує дитину і не вишукує зайвих проблем.
— Вона завтра зустрічатиме Антуана?
— Можливо. Втім, це її особиста справа. Минулого прильоту вона не зустрічала його… Але не бачу в цьому нічого ані поганого, ані доброго…
— Песимістам завжди добре — вони не помиляються.
— Дякую, — Микола Рамар сприйняв слова на свою адресу і ображено сказав: — Але не забувай: якщо Антуан погодиться перейти до вас, як ти цього хочеш, то ні для Антуана, ні для його дружини життя в принципі не зміниться. Ти це прекрасно розумієш. І не треба вдавати з себе неземного добродія.
Фредерік Мелвін сидів перед Миколою незворушно. Темно-вишневого кольору форма офіцера-енергетика облягала його міцне тіло. Довгасте, ретельно поголене обличчя, великий з горбинкою ніс, тонкі, міцно стулені вуста. Він нагадував Миколі древніх гладіаторів.
— Я зовсім не мав наміру тебе образити…
— Тобі потрібен цей Антуан? Я допомагаю тобі, розповідаю про нього все, що знаю. Хоча й не можу зрозуміти, чому саме він так зацікавив ПЦЕР… А ти починаєш читати мені мораль. Врешті, у кожного з нас свій стиль роботи.
— Не гарячкуй, — тихо мовив Фредерік.
Підшукуючи кандидатуру для виконання важливого завдання Центру, майор Мелвін перебрав сотні касет в інформаційній службі «Зета-люкс» з докладним описом особистих якостей молодих професійних пілотів та космодослідників. Касета з інформацією про пілота Антуана Божка зацікавила майора. Але сам Божко був у черговому польоті.
Фредерік підвівся з крісла і підійшов до величезного оглядового екрана, що нагадував вікно:
— Я хочу сказати, що справа дещо складніша…
— Що маєш на увазі? — сухо запитав Рамар.
— Цікавлячись Антуаном, я і про тебе багато цікавого дізнався… — промовив багатозначно.
— Не розумію твоїх натяків, — роздратовано кинув Микола. Він, несподівано для самого себе, мов виконуючи чийсь наказ, рішуче підійшов до центрального пульта і натиснув кнопку селектора: — Орієнтовний час приземлення сорок сьомого, будь ласка.
На екрані з’явилися цифри. Рамар подивився на них, сказав «спасибі», і цифри зникли.
— Він повинен прилетіти завтра о вісімнадцятій годині й двадцять три хвилини за місцевим часом, — сказав, ніби Мелвін його про це запитував.
— Так чого суттєвого немає в касетах «Зета-люкс»?
— А що є в касетах? — ухильно запитав Рамар. — Як розуміти твої натяки? Невже в тих касетах є щось таке, що може мене скомпрометувати? Я не хлопчик, Фредерік. Я вже давно відповідаю за кожен свій крок. Комітет Честі жодного разу не мав до мене ніяких претензій. І мені незрозуміла твоя поведінка — ти прилітаєш спершу ніби просто побачитися з давнім приятелем, зі мною себто, погомоніти, потім виявляється, що тебе цікавить наш пілот, згодом починаєш на щось багатозначно натякати… Та цей Антуан — просто самозакоханий, хоч і обдарований, невіглас.
— Ти доклав немало сил, щоб він погодився працювати в КОТРАЦ. І зараз цей невіглас у тебе серед кращих пілотів.
— Він чудовий пілот, але характер має нестерпний. І не перебільшуй можливості «Зета-лкжс». То все мертва, суха інформація. А я знаю Божка особисто і вже не перший рік. Розумієш?
— Розумію. Навіщо ти «лікував» Антуана? Чи труїв… Не знаю, як і сказати.
Директор КОТРАЦ повільно підвів погляд, втупився у майора Мелвіна.
— Я не розумію тебе… І взагалі, звідки ти про це знаєш? Адже Антуан сам просив мене допомогти. І сам просив про це мовчати.
— Ти лікар? — в’їдливо запитав Фредерік.
— Якби він звернувся до лікарів, його могли б не допустити до польотів… на деякий час. А Божко хотів літати… Справді, звідки ти це знаєш?
— З інформаційних касет. А вже як потрапила ця інформація у блок пам’яті, даруй, не знаю. Джерела інформації не. випадково в жодній з робочих касет не наводяться.
— Не відчуваю за собою ніякої провини.
— Твоя справа.
Микола Рамар підвівся з-за столу, демонстративно не дивлячись в бік майора Мелвіна, підійшов до книжкової полиці і взяв кілька невеликих бібліоскопів, поклав на свій стіл, умостився в кріслі і вдав, що заглибився в читання. І лише коли майор Мелвін неквапом вийшов із кабінету, директор КОТРАЦ брутально вилаявся.
24 листопада 1926 року.
Ф. Скотту Фіцджеральду.
«… Щодо особистого життя відомого письменника (кому відомого?), то Хедлі розлучається зі мною. Я віддав їй усі гроші, а також всі майбутні гонорари за «Сонце…» … Бамбі й Хедлі почувають себе просто здорово. Доки Хедлі була у від’їзді, Бамбі жив зі мною десять днів, і якось вранці ми з ним пішли в кафе, я взяв йому морозиво і купив нову губну гармошку, і він, тримаючи її і наминаючи морозиво, сказав: «Життя прекрасне з татом…» Він дуже любить мене, і коли я запитую його, що робить тато, сподіваючись почути, що тато великий письменник, як про те пишуть газети, він відповідає: «Тато нічого не робить» .
