Ще меншу сестричку звуть Донохон. У цьому році вона пішла до першого класу. Мама впевнена, що вона стане лікарем. Я гадаю, мама помиляється. Бо Донохон боягузка. Уколів боїться. І таблеток теж. Побачила одного разу в коридорі шкільну буфетницю в білому халаті, подумала, що це лікар, вискочила у вікно і втекла! А так загалом і вона нічого дівчинка.

Про себе скажу небагато: не люблю хвалитись. Учуся в шостому класі, іноді одержую п'ятірки, іноді — двійки, коли як пощастить. А хлопчик я здібний і розумний. Не муляю старшим очей, не ганяю собак цілоденно по вулицях, як інші. Прийду зі школи, попоїм і гайда на пустир у футбола грати. І хоч би скільки мене кликали — не докличуться. Та якщо таки застануть зненацька і дадуть роботу, тут уже сам викручуйся. Але я це вмію.

— Хашиме! — покличе, буває, мама.

— Що, мамочко? — питаю залюбки.

— Полізь-но на дах та скинь трохи дров.

На пласкому даху нашого дому складені дрова.

— Зараз, мамочко!

По поспішаючи беру драбину, приставляю до даху, а тоді гукаю:

— Айша! Ей, Айшахон!

— Що, брате? — підбігає вона до мене.

— Полізь лишень на дах і скинь трохи дров. Та живенько, — командую недбало.

— Зараз, — охоче відповідає сестричка.

Вона ж розумниця, тямить, що братові не сподобається, коли йому відмовлять. Намагається завжди бути ввічливою і зробити все, що звелить брат, себто я. Інколи, звісно, опинається. Не без того. Тоді я її виховую.

Утовкмачую, що я старший брат, а молодші повинні слухатися старших. До кулаків не доходить, даю лише легенькі хрускани, а буває, що й стусана дам. І сестричка вмить береться за роботу. Тоді я її підхвалюю:

— Молодця, Айшахон, розумничка моя люба! Ніколи не забувай, що ми повинні допомагати мамі. В неї й так багато клопоту.

Кажу, а сам хльоскаю прутиком по халяві чобота, як це робить дядечко Сираджиддін. Він у нашому колгоспі завфермою. На роботу приходить дуже рано. А прийшовши, одразу скликає людей і саме так похльоскує прутиком по халяві, віддаючи розпорядження:

— Ти, Халмухамеде, вивезеш гній. Ти, Карїме, здай молоко на молочарню. Ти, Ешмате Сагдулаєв, вижени корів на пасовисько.

Халмухамед прикладає руку до серця і кидається до купи гною. Карім-ака хутенько вантажить бідони з молоком на автопричеп. Ешмат нетерпляче махає гирлигою, а дядечко Сираджиддін іде собі, куди йому заманеться.

Ось на яку роботу я піду, коли виросту. Ти гуляєш, а інші працюють. Не життя — мрія!

На мене поки що працюють лише двоє: Айшахон та Ариф. Невеличка, звичайно, бригада, хвалитися немає чим.

О, трохи не забув. Ариф — це мій товариш. Ми з ним в одному класі вчимося, за однією партою сидимо. Сам він маленький на зріст, але голова у нього не менша за десятивідерний самовар. І, схоже, що самовар цей ущерть повен розуму. Задачки Ариф розв'язує, як горіхи лущить.

Але і я не з лопуцька. Він розв'язує, а я списую. За якихось п'ять хвилин встигаю все передерти.

Ось як це робиться: за дві години до школи (ми вчимось у другу зміну) я виходжу надвір і кличу Арифа.

— Чого тобі? — похмуро питає він.

— Ходімо до мене уроки робити! — кричу щосили. Треба, щоб мама мене почула.

Ариф відмовляється.

— Я дім стережу, — одказує він. — Сам іди сюди, як тобі треба.

Хапаю портфель і біжу до Арифа. Мама думає, що ми сидимо уроки вчимо. А я вже через п'ять-десять хвилин на пустирі. Тут завжди є з ким м'яча поганяти. В командах повсякчас не вистачає гравців — будь ласка, приставай, до якої хочеш.

Сьогодні я теж хотів утекти. Але тільки-но розтулив рота, щоб покликати Арифа, гукнула мама.

— Хашиме, ти погодував курей?

Це я ще вранці мав зробити. Геть з голови вилетіло.

— Га? — сказав я, щоб виграти час, і трохи позадкував.

Треба триматися якомога далі, щоб часом запотиличника не схопити.

— Чи ти оглух? Я питаю: кури нагодовані?

— А навіщо їх, нероб, годувати? Хай самі годуються!

— О, лишенько моє, ти і не напував їх?

— Та вони ж ніколи не п'ють! Тільки дзьобають…

Мама виломила лозину й кинулася до мене. Я оббіг три кола по двору і вискочив за ворота.

— Цілий тиждень не напував і не годував! — закричав я вже з вулиці. — Не люблю я їх, бо курка — не птиця!

— Ну постривай же, негіднику, я тобі ще всиплю! — пообіцяла мама, сварячись лозиною.

Ну і нехай. То ж потім, а зараз я сам собі пан. Втіхи, одначе, мало. Вчора я теж накоїв. Але, на щастя, минулося. Не покарали. А сьогодні, мабуть, здорово перепаде…

Ну, що б ви робили, якби до вас вічно чіплялися з одним і тим запитанням: «Яку ти сьогодні оцінку одержав, синку?»

Я особисто не довго думаю:

— П'ять, мамочко, п'ять!

— От любий синок, порадував маму! Іди ж погуляй…

Та які ж вони, ці дорослі! Самі знаєте. Сьогодні добрі, а завтра ні. Спершу тільки запитують, яка оцінка, а тоді раптом скажуть: «Принеси-но сюди щоденник, синку».

І тоді серце зупиняється, і не знаєш, що відповісти.

— Ану дай мені щоденник, — сказала вчора мама.

— Щоденник забрала вчителька, — недовго думаючи, збрехав я.

— Зрозуміло. Дай сюди портфель.

Що мені лишалося робити? Віддав.

— Оце скільки? — тицьнула мама пальцем у щоденник, наче не впізнала цифри, яка стояла там. Хіба не смішно? Вона ж має середню освіту!

— Ну, двійка…

— А оце?

— Трійка. Хіба не бачиш?.. Учора одержав.

— Негіднику, навіщо ж ти мені брехав?

Але судіть самі: хіба я брехав, кажучи, що одержав п'ятірку?

Адже навіть Донохон знає: якщо до двох додати три, буде п'ять.

Я спробував пояснити мамі цю арифметику, але вона й слухати не схотіла.

— Он воно як! — сказала мама, озираючись на всі боки. Видно, шукала очима лозину або кочергу — вона й нею вже двічі мене частувала.

— Ото ж так… — сказав я. І не чекаючи, доки мама кинеться до мене, вискочив надвір. За що — за що, а за стрибки у довжину в мене чесна п'ятірка. Фізкультуру я люблю.

І вона завжди мене рятує. Все це було вчора..

Але ж і сьогодні, бач, не обійшлося без прикрощів. Просто обидно. І жаль себе до болю.

Із хвіртки виткнувся носик украй зацікавленої сестрички.

— Принеси мій портфель, Донохон, — попросив я.

Пішов до Арифа. Мені навіть прикрощі не перешкода.

— Його немає вдома, — сказала мама мого товариша.

Треба ж тобі такого, щоб саме сьогодні не сиділося вдома головатому!.. Адже з трьох предметів додому уроки задали! Ну, стривай, Арифчику, ти в мене ще знатимеш!

У школі нікого ще не було. На дверях майстерні висів замок. На баскетбольному майданчику вешталася малеча. Біля учительської стояв велосипед Атаджана Азизовича, нашого директора. «Нема лиха без добра!» — подумав я.

Давно збирався написати заяву директорові. Отже зараз саме нагода.

Зайшов до порожнього класу й сів за роботу.

Я перечитав написане. Добряче вийшло. Тільки от боязко нести Атаджанові Азизовичу. А що як розсердиться?

Довго сидів я, не знаючи, що робити. Потім вирішив: «Що буде, те й буде». Заплющив очі і вскочив до приймальні.

Секретарка встала мені назустріч.

— Ти куди, хлопчику?

Я рвонув на себе двері. І ось вона, директорська.

— Що трапилося, Кузиєв?

— Добрий день…

— Ну… добрий день.

… Заява моя Атаджанові Азизовичу, звичайно, не сподобалася. По-перше, соромив за помилки і цілу годину втовкмачував мені, наскільки важливі предмети, які я пропоную зпяти. Він говорив і про те, що людина, яка не оволодіє ними, не стане ні вчителем, ні агрономом, ні інженером.

— І взагалі, — сказав директор, — людина без знань, надто в наш час, це нуль, порожнє місце.

— Неправда, — сказав я. — Он дядечко Анарбай ніде не вчився, а працює агрономом.

— Так, але коли він хотів учитися, почалася війна. Анарбай-ака відклав підручники і взяв до рук автомат, щоб захистити нашу країну від фашистів. Крім того, він усе життя вирощував бавовник. Досвід — це теж певні знання…

Директор говорив і говорив.

«Краще б щодня по голові кочергою били, ніж зубрити ненависну алгебру!» — подумки казав я собі.

Атаджан Азизович відкинувся на спинку стільця, витер хусточкою чоло і шию, потім випив дві склянки води й сказав:

— Можеш іти, Кузиєв!

А прикрощів не поменшало. На першому ж уроці я одержав двійку з алгебри! А я ж так старався, щоб учитель мене не помітив, так старався… Навіть під парту сховався, а Кабулов, учитель математики, тут як тут:

— Ану сядь як слід, Кузиєв!

Я сів. Але вчителеві й цього мало:

— Скажи-но, Хашиме, що ми проходили на минулому уроці?

Бачите, тут мене звуть не Хашимджаном, а просто, без усякої поваги — Хашимом. І чому це саме в мене треба питати, що проходили на минулому уроці? В класі тридцять учнів, можна спитати і в когось іншого.

Я легенько штовхнув Арифа. Але він удав, ніби не помітив цього.

— Ми слухаємо тебе, Кузиєв, — знову, вже нетерпляче, сказав учитель.

Я з усієї сили стусонув Арифа ліктем під бік. Він голосно гикнув і щось забурмотів. Я став повторювати за ним.

— Вчора проходили ранні значки і рівняння…

Клас так і виліг од сміху. Я подивився на всіх — і сам зареготав.

Виявляється, замість «рівнозначних рівнянь» я змолов казна-що.

— Ясно, Кузиєв. Сідай, — сказав учитель і додав: — Двійка!

Ото вже як не повезе, так не повезе. І мама лає, і директор, і Кабулов двійки ставить. Краще зовсім не родитися, ніж отак мучитись…

Арифа я наздогнав під чинарою, що росте біля чайхани. Зараз узнає, як підводити товаришів.

— Ей, зажди-но! — крикнув я, підбігаючи до нього.

— Чого тобі? — обернувся Ариф.

— Хочу спитати, навіщо ти моє цуценя бив.

— Яке цуценя? У тебе ж немає цуценяти!

— Моє цуценя, що тепер стало псом.

— Коли я його бив?

— Торік. Ось так дав йому по голові! — І я показав, як він це зробив.

Арифова тюбетейка відлетіла далеко вбік. Але він не побіг за нею, як те було раніше, а підскочив до мене й теж заїхав по вуху. Потім я йому дав, потім — він мені, ну й пішло!

Нагодилися хлопці. Одні заступилися за Арифа, інші — за мене. З півгодини ми борюкалися. Викачалися в пилюзі, порозпанахували сорочки, порозквашували один одному носи. Мені теж добряче перепало. Але я був радий, що провчив зрадника. Не буде надалі сам усі п'ятірки загрібати. І товаришів хай не кидає в біді, а по-чесному ділиться знаннями, якими напхана його голова.

Читать книгу онлайн Пригоди двієчника - автор Худайберды Тухтабаев или скачать бесплатно и без регистрации в формате fb2. Книга написана в 1977 году, в жанре Приключения для детей и подростков, Сказки народов мира. Читаемые, полные версии книг, без сокращений - на сайте Knigism.online.