© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад з російської В. А. Грищука
Художник М. Д. Шевченко
Перекладено за виданням: Братья Вайнеры. Лекарство против страха. — М., «Сов. писатель», 1986
Світлій пам'яті батька нашого присвячуємо
— Мене звуть Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм.
— У вас красиве ім'я, — сказав він.
— Так. Але частіше мене називають Парацельсом. І я вважаю, що це правильно, бо в мистецтві лікування я вже давно перевершив великого латинянина Цельса.
— Від яких хвороб ви зцілюєте? — запитав він, і в його примружених сіро-зелених очах не було недовір'я — хамського сумніву невігласів, а світилася лише щира цікавість.
— Я позбавляю мук, насланих на людину: водянки, прокази, пропасниці, подагри, від важких ран і хвороби серця…
— Ви маєте помічників?
— Розум мій, досвід та серце, що вболівав за стражденних у світі цьому.
— Ви самотній?
Я засміявся:
— У мене немає дітей, немає дружини й друзів не лишилося. Та хіба всі люди не зі мною? Хіба вдячність пацієнтів не зігріває мого серця? Хіба ненависть заздрісників — лікарів нікчемних і корисливих аптекарів — не пригнічує мою пам'ять? І сотні учнів хіба не поєднали мене з тисячами незнайомих людей благодаттю мого вчення?
— Ви багатий?
Я показав йому на купку рукописів:
— Ось усе моє багатство. Та ще старий кінь у стайні. Й меч іржавий у піхвах. А сам я живу тут у немочі, й годує мене з почуття дружби і ласки останній мій товариш та учень — цирульник Андре Вендль.
— Але кажуть, нібито ви можете простий метал обернути на золото? Чому ви не забезпечите себе й не обдаруєте добром єдиного свого друга Вендля?
— Я, Парацельс, — великий маг та алхімік, і якщо вельмишановний добродій бажає, може легко розшукати людей, які на власні очі бачили, як я діставав із плавильної печі щире золото. Проте господь сподобив мене великому знанню лікувальної хімії, і коли я отримав у своєму тиглі ліки, які врятували приречених на смерть людей, я зрозумів, що це знамення, адже жменька моїх ліків могла дати людині більше, ніж усе золото світу. І тоді я дав обітницю не опоганювати захланністю святе вогнище мудрості й милосердя.
— А як ви тут опинилися?
— Я вийшов із свого дому на Платцлі, перейшов по підвісному мосту через Зальцах, дістався до Кайгассе й знепритомнів просто на вулиці. Прийшов до пам'яті я вже тут, у готелі «При білому коні»…
— Як ви себе почуваєте?
— Мій розум, почуття й душа цілковито бадьорі. Та не маю сил рухатися. Ентелехія — таємна життєва снага, відкрита й утверджена мною, — нечутно покидає моє тіло.
Увійшов служник, поставив на стіл кухоль кислого молока й печиво.
— Чому ви не принесли їжі для мого гостя? — суворо запитав я служника, але гість поквапливо мовив:
— Дякую вам, не турбуйтесь, я нещодавно обідав. Та мені вже й збиратися час. Смачного вам, а я піду, либонь…
— Щасливої вам дороги. А як вас звати?
— Станіслав Тихонов.
— Заходьте іще, нам є про що погомоніти.
— Спасибі. Чи можу я запитати, над чим ви працювали останнім часом?
Спершу мені не хотілося говорити. Але він не міг бути шпигуном, у нього обличчя чесної людини, допитливі, трохи сумні очі. І я сказав йому:
— Я створив ліки від страху…
«Стенограма пояснення дільничного інспектора капітана міліції А. П. Позднякова, в інспекції по особовому складу Головного управління внутрішніх справ Москви.
… Запитання. Коли ви опритомніли?
Відповідь. У неділю вранці.
Запитання. Де саме?
Відповідь. У медвитверезнику № 3.
Запитання. Працівників медвитверезника відразу повідомили, хто ви такий?
Відповідь. Ні, я назвав себе і місце роботи після того, як з'ясувалося, що у мене пропали пістолет і службове посвідчення.
Запитання. Чому?
Відповідь. Не знаю, я кепсько міркував, у мене дуже боліла голова.
Запитання. Чи могли ви загубити пістолет і службове посвідчення по дорозі від стадіону до скверу, де вас підібрав у нетверезому стані екіпаж патрульної машини?
Відповідь. Ні, ні, ні! Я не був у нетверезому стані!
Запитання. Ось висновок лікаря: «Сильна стадія сп'яніння з втратою орієнтації в часі й просторі…» Ви вважаєте, що лікар міг помилитися?
Відповідь. Не знаю! П'яним я не був!
Запитання. Гаразд, розкажіть знову, як ви втрапили на стадіон.
Відповідь. У п'ятницю був фінал Кубка, грали «Спартак» і «Торпедо». Я дуже люблю футбол і відвідую всі цікаві матчі, а тут увесь тиждень справ було сила-силенна, і я не встиг купити квитка. Сподівався дістати біля стадіону. Поблукав коло кас, бачу — квитків зовсім нема, а бажаючих юрми. Тут підходить до мене якийсь громадянин і каже: «Слухайте, у мене є зайвий квиток, але я просто боюся дістати його з кишені: ці фанатики мене розшматують. Ходімо зі мною, я вам при вході одірву квиток, а гроші ви мені потім віддасте». Гаразд, домовилися. Одірвав він квитка, пояснив, що товариш не зміг прийти; віддав я йому карбованця. А спекота була — за тридцять градусів. Хвилин за п'ять до перерви між таймами він мені каже: «Припильнуйте, будьте ласкаві, моє місце, щоб ніхто не сів, а я скочу в буфет — пивця ковтну». Незабаром він повернувся й приніс мені пляшку пива й бутерброд з ковбасою. Я йому, звісно, подякував, а він мені відповідає:, що о латинська приказка — не можу згадати, як це він сказав, — і переклав: хто, мовляв, дав раз, той дасть і двічі. Випив я пляшку пива, погомоніли ми трохи про футбол. І відчуваю я, що зовсім у мене спрага не минула, а навіть ще дужче пити захотілося. Жарко нестерпно, в голові почало паморочитися, все перед очима зелене й кола пливуть. Хочу сусідові сказати, що зомлів я у тій спекоті, а голосу свого не чую. Усе завертілося в голові, й більше нічого не пам'ятаю…
Запитання. Пляшка була закупорена чи відкрита?
Відповідь. Не пам'ятаю.
Запитання. Відкривали ви пляшку чи ні?
Відповідь. Не пам'ятаю, не можу зараз сказати.
Запитання. Доводилось вам коли-небудь раніше зустрічати цього чоловіка?
Відповідь. Ні, ніколи.
Запитання. Запам'ятали ви його?
Відповідь. Кепсько. Років йому з вигляду близько тридцяти п'яти.
Запитання. Зможете відпрацювати його портрет на фотороботі?
Відповідь. Спробую, хоча не певен. У мене досі голова обертом іде.
Запитання. На випадок зустрічі а цим чоловіком чи змогли б ви впізнати його?
Відповідь. Думаю, що зможу.
Запитання. Маєте якесь пояснення тому, що сталося?
Відповідь. Ні, не можу цього пояснити.
Запитання. Ви розумієте, що якби все справді було так, як ви розповідаєте, значить, вас хотіли отруїти?
Відповідь. Не знаю, чи хотів він мене отруїти, але ж я розказую всю правду. Дочкою своєю клянуся…»
… Я поклав на стіл стенограму, а Шарапов підняв палець:
— Саме так — отруїти хотіли! Чому?
Я знизав плечима:
— Можна й інакше запитати: навіщо?
— Яка різниця! — махнув рукою Шарапов.
— Різниця є, — усміхнувсь я. — У «чому» маємо момент закінченості, щось схоже на акт помсти. А «навіщо» — це тільки початок майбутніх подій.
— Постривай-но з філософствуванням. Краще подумай як слід: тут є над чим сушити собі голову.
— Авжеж. Та у мене бюлетень не закритий, я ще хворий.
— А тобі що, відкриваючи бюлетень, мізки вимикають? Я ж тобі не працювати, а думати поки що велю!
— З вашого дозволу, товаришу генерал, я не хотів би думати про цю історію…
Шарапов підняв окуляри на лоба, уважно подивився на мене, спроквола мовив:
— Не зрозумів.
Я пововтузився на стільці, потім набрався духу:
— Ну як це не розумієте? Ви доручаєте мені розслідування по справі мого товариша…
— А ти що, знаєш Позднякова?
— Та ні, не знаю, сьогодні вперше його прізвище почув. Але це не має значення: ми з ним однаково ж, так би мовити, товариші.
Генерал сів зручніше, знову зсунув окуляри на ніс примружившись, уважно подивився на мене:
— Говори, говори… В тебе гарно виходить…
— А що говорити? Ви ж знаєте, я ніколи від справ не відмовляюся. Але там я пройдисвітів на чисту воду виводжу, а тут мені належить з'ясовувати, чи не пройдисвіт, бува, мій колега. І мені якось не по собі…
Шарапов невиразно, без інтонації спитав:
— А чого ж тобі не по собі?
— Ну як чого? Ви ж знаєте, що зілля оте навіть ченці споживають! Найімовірніше з'ясується, що Поздняков без будь-якої отрути — на спекоті отакій — перехилив чарку-другу з пивцем і зомлів, а пістолета просто загубив. Позднякова — під суд, Тихонову — подяку та репутацію відповідну…
Шарапов похитав головою, поблажливо мовив:
— Добра ти людина, Тихонов. По-перше, добра: розумієш, що з кожним у житті може таке трапитися. По-друге, порядна: не хочеш своїми руками товариша до суду віддавати. І звичайно, безкорислива: сам ти орден отримав недавно, тепер іншим хочеш дати можливість відзначитися. Ну а те, що Поздняков зараз по вуха в лайні застряв, то не ти ж його туди загнав. Ти взагалі про нього раніше не чув. Неясно тільки, сам він утрапив у лайно чи його туди, не забивши до смерті, вкинули. Але це вже подробиці. Чи ж варто задля цього трудитися, ризикувати репутацією славного хлопця й вірного товариша? Нехай краще Поздняков сам урок здобуде, на стадіон більше не ходить…
— Вас послухати, то це мене треба до суду віддати.
— До суду я тебе не став би віддавати, оскільки й мені довелося б сісти поруч на лану. По і я грішний, про все отаке думав, про що ти мені тут сором'язливо белькотав. І мушу тобі сказати, що міркуваннячка у нас із тобою вельми нікчемненькі…
— Чому?
— Бо якби ти знав, що Поздняков каже правду, ти б залюбки взявся за цю справу. А боїшся ти, що Поздняков бреше!
— Припустімо.
— Тут і припускати нема чого — все ясно. Боїшся ти замизкатися в цій історії і волів би, щоб це на мою долю дісталося. Кадровики сяк-так розберуться, я прийму рішення, а ти Позднякова дотепер не знав і в майбутньому не знатимеш… Правильно я кажу?
— Ну, начебто…
— Тож-бо й воно. Тільки не враховуєш ти, що і я найбільш боюся: Поздняков міг правди по сказати й почав виплутуватися: і допомогою цієї легенди; і залишити для себе бодай тіні сумніву я не можу…
— А пролити світло на цю тінь мушу я?
— Так. Якщо Поздняков бреше, нам це треба знати, бо його перебування серед нас стає небезпечним. Адже тоді він сам стає потенціальним злочинцем. Але якщо його історія — правда, то мені це тим більш треба знати напевне: отже, ми маємо справу з виключно зухвалим негідником, якого слід негайно взяти за вушко і на сонечко. Усе ясно як день. Зрозумів?
— Як не розуміти. От тільки чому саме я повинен?..
— Пояснювати — час марнувати. Так треба. Дерзай!
«Інспекція по особовому складу
Головного управління внутрішніх справ.
Протокол пояснення
за матеріалами про випадок із дільничним інспектором Поздняковим А. П. 19 вересня 197… року.
Гр-ка Желонкіна Ганна Василівна, анкетні дані у справі є.
По суті поставлених запитань можу заявити таке.
Поздняков Андрій Пилипович — мій чоловік. Ми перебуваємо в зареєстрованому шлюбі, від якого маємо дочку Дарію, двадцяти років. У сім'ї взаємини нормальні. Алкоголем мій чоловік, Поздняков А. П., наскільки мені відомо, не зловживає. Нічого про службову діяльність чоловіка я не знаю, у побуті він поводиться нормально. Про випадок на стадіоні мені відомо зі слів чоловіка, й додати до сказаного ним я нічого не можу. Ніяких здогадів щодо причин пригоди не маю.
Записано з моїх слів правильно й мною прочитано.
Желонкіна Г. В.»
