© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Інспектор карного розшуку старший лейтенант Павло Турчин закінчив обстежувати останню полицю, на якій трохи менше, ніж на інших, злочинці перетрусили товарів, і подивився на начальника райвідділу Кіндратенка. Схилившись над прилавком, підполковник читав якісь папірці, його ліва рука підпирала велику сиву голову, а пальці правої вибивали на дошках ледь чутний дріб. Враз рука його завмерла, стислася в кулак.
Тепер Турчин побачив на його обличчі сліди внутрішнього неспокою, а може, й невдоволення. Чого б то? Хто-хто, а начальник знає, що злочин відразу не розкривається, сліди його не лежать на поверхні, їх треба шукати, інколи довго. І тут, з усього видно, доведеться поморочитися.
Сільмаг обікрали не новачки: щоб сигналізація не спрацювала, обірвали електродроти, замки не поскручували, а повідмикали й кудись закинули, голими руками ні до чого не доторкалися (виявлені відбитки пальців на прилавку, на деяких товарах, певно, належать продавщицям); допоміжне приміщення, торговельний зал, землю довкіл магазину, алею до дороги і стежку, що через старий сад вибігає на сусідню вулицю, потрусили махоркою — здогадайся, кудою вони йшли: стежкою чи алеєю. Обидві продавщиці твердили: товарів украдено багато, на плечах їх за один раз не винести й кільком чоловікам, а люди, котрі живуть поблизу, свідчать, ніби біля сільмагу вночі машина не зупинялася. Треба буде розпитати: може, хтось кудись ішов тоді, як усі спали. Вже відомо, що одна жінка й два хлопці першим автобусом поїхали в райцентр на роботу.
Крадіжку виявила молодша продавщиця Світлана Пасторська. Прийшла вранці першою на роботу (ночувала у старшої продавщиці Поліни Богданович) і сторопіла: замків немає, двері ледь прихилені. А ключі? Ключі в кишені. Навіть лапнула їх, аби переконатися, що вони там.
— Як одійшло, — хвилюючись, розказувала дівчина, — побігла до Поліни.
— Чому не в сільраду?
— Не знаю…
Підполковник уважно стежив за виразом її обличчя. Воно у Світлани було трохи наївне і трохи перелякане, проте вона говорила неквапливо, зрідка поглядаючи на Богданович. Ця теж почувалася не зовсім спокійно, хоч того намагалася не показувати — усміхалася, а влучивши момент, підфарбувала губи.
— І що ви сказали Богданович?
— Сказала, що хтось обікрав магазин.
— Дослівно повторити можете?
Світлана зиркнула на Богданович, але та лише приязно всміхнулася, і дівчина опустила погляд на підлогу, ніби так могла краще пригадати те, що від неї вимагають.
— Я, здається, так і гукнула: «Поліно, хтось обікрав магазин!» Так я гукала? — пошукала підтримки в Богданович.
— Либонь, так…
— Що було потім?
— Поліна спочатку не повірила, думала, я жартую. Турчин уважно стежив за діями начальника, і те, що він доскіпується дрібниць, не дивувало. Саме на дрібницях злочинці часто-густо заплутуються. Дивувало інше: чому підполковник допитує обох продавщиць разом, а не кожну окремо. Може, розраховує, як буде реагувати одна на відповіді другої?
— А чому ви, як дізналися про крадіжку, не побігли в сільраду або ж не послали туди Світлану? — звернувся начальник до Богданович.
— Важко сказати… Я дуже розгубилася й про це не подумала.
— Скільки пробули в сільмазі?
— Недовго. Точніше, Світлана — недовго. Я її послала в сільраду, а сама зосталася.
— Окрім вас і Касторської в сільмаг ніхто не заходив?
— При нас — ні.
— Ви брали в руки товари?
— Брала. Хотілося дізнатися, що ж украли.
Турчин намагався вникнути в суть кожної відповіді продавщиць, розуміючи, що йому найбільше доведеться марудитися зі справою. Капітан Мамітько таки домігся свого — поїхав учитися у вищу школу МВС, і Павло у відділі знову один. Ходять чутки, ніби його, Турчина, мають призначити старшим інспектором. Коли про це кажуть, вдає з себе байдужого, насправді ж — радіє.
— Вчора, принаймні в останні дні, ви не помічали в сільмазі когось чужого, підозрілого? — продовжував начальник.
— Та ніби всі свої, — знизала плечима Богданович.
— У крадіжці нікого не підозрюєте?
Поліна замислилась, немов перебирала в пам'яті всіх підозрілих, які проживають у селі, затим упевнено відповіла:
— Нікого.
Підполковник різко висмикнув з-під газети пару брудних шкарпеток, що їх знайшли під прилавком.
— А що ви скажете про це?
Касторська мимоволі кинула швидкий і полохливий погляд на Богданович, але та не зреагувала, бо, ледь побачивши шкарпетки, опустила голову:
— Шкарпетки мої… Ноги в мене потіють, а вчора було холодно. От я і замінила на нові. Думала: старі, як буду йти додому, заберу. Але забула.
— Ви дуже поспішали?
— Ні. Як завжди.
— Чому ж тоді забули?
— Ніби ви нічого не забуваєте.
Підполковник пропустив докір повз вуха.
— Де ви поклали шкарпетки?
— Як де? Під прилавком.
— Чому ж їх знайдено на підлозі, між прилавком і полицями?
— То й що? — в сірих очах продавщиці зблиснув подив. — Чи ви не бачите, що нароблено? Немов після пожежі. Я вже вам говорила, що двоє джинсових штанів сховала під отією рябенькою матерією, і то знайшли.
— Від кого ж ви їх сховали?
— Хіба нема від кого? За рал же перевіряючих більше, ніж продавців.
Відпустивши продавщиць, підполковник поцікавився у працівників міліції, якої вони про них думки.
— Мені обидві не подобаються, — сказав дільничний інспектор лейтенант Шушпан. — А найдужче Богданович. Не по кишені живе, часто випивки влаштовує, з чужими чоловіками нажила двох дітей, але виховувати не стала, а віддала в інтернат. У матері її також минуле темне: гендлювала, ніколи не мала постійного заробітку, за спекуляцію двічі відбувала покарання.
— Зараз десь працює?
— Ні. Їй уже за шістдесят. Пенсії не отримує, бо не виробила трудового стажу.
— Що скажете про Касторську?
— Вона наполовину молодша від Богданович, але з ким поведешся… Як і Поліна, випиває, підночовує з хлопцями, з чоловіками, з покупцями поводиться зверхньо. Батько ніби й намагався виховати дочку — соромив, сварив, брав у руки пасок, та після того, як вона перебралася до Богданович… — Безнадійно махнув рукою. — Зараз Світлана живе в сім'ї, зважила на сльози матері, але в поведінці її нічого не змінилося.
