— Ну то що ж, кажете, здаєтеся без бою. — Дзиґа почухав себе за вухом. — Якщо так, то нічого не вдієш, не буду вас змушувати, бо це називається насильство, а я джентльмен. Зараз, зараз, Бомбська, я ще не закінчив. Про що це я мав…
— Про насильство, пане доктор, — нагадав Бартек.
— Дякую, Яновський. А тому слухайте уважно, Бомбська, бо повторювати не буду. Ви не хочете відповідати, нехай. Але тепер уже ви чекайте, поки в мене буде на вас охота. А в моєму віці, — зітхнув він, — це не так просто.
Знехтувана Бомбська хляпнулася на крісло. Коли нарешті закінчиться цей клятий семінар?!
— Повертаємося до полювання, — виголосив Дзиґа. — Кого б то підстрелити…
Ми нерухомо застигли, затримуючи видих. Велике настрахане стадо першокурсників.
— Ріпка, — вистрілив він урешті.
— Немає, хвора, — миттю поінформувала його Матуля. Не могла хвилину почекати? Ну хоч десять секунд?
— Дякую вам за швидку реакцію, — похвалив її Дзиґа. — В такому разі, якщо Бомбська не хоче, а Ріпка не може, запрошую до себе… студентку Вишню. Нехай щось нам розповість про конструювання байок для натовпу.
Я поволі підвелася, дорогою намагаючись щось дочитати.
— Не зволікайте, моя люба. І не підчитуйте, тут вам не ліцей.
На жаль.
Я наблизилася до Дзиґи, ховаючи паніку під грубим шаром пудри й тонального крему. Гмикнула, щоб додати собі відваги, й видушила:
— Якщо йдеться про конструювання байок… то я воліла б говорити про конструювання абсолютної ахінеї.
— А я волів би «мерседес», ніж ту таратайку, якою доїжджаю до університету, — парирував Дзиґа.
— То ми вам складемося, пане доктор, — запропонувала Матуля.
— Професор, — спростував Дзиґа, опускаючи погляд. Буцімто такий скромний.
— Власне, — притакнула Матуля, — ми можемо скластися.
— Дуже дякую вам за готовність, студентко Матуля, але повертаймося до теми. Тобто до конструювання байок. Я слухаю…
У цю митиь ми почули дзвінок.
— Ну, ваше щастя. Вас урятував кінець пари. Але, — заморозив він інтонацією голосу нечисленних сміливців, котрі вже почали пакувати торби, — зверніть увагу на ці очі. Бачите? — вказав він пальцем на дві кульки до пінґ-понґу, заховані під товстелезними стеклами. — Ті очі стежитимуть за вами до кінця семестру. І на один день довше.
Я маю вісімнадцять років, кучеряве волосся й коефіцієнт інтелекту 157. Тато стверджує, що якби я напружилася, то могла б вибороти щонайменше 165. Тато вважає, що я можу вичавити куди більше з великого тюбика своїх можливостей. Я попрацюю над тим. Колись, бо зараз я навчаюся на факультеті Сучасного Неспростовного Оповідання Бредні (СНОБ) і ні на що інше не маю часу.
— Прошу занотувати шість тактик активного слухання, — пробрязкотів Четвертак, свіжоспечений доктор управління безглуздою інформацією. — По-перше, «згода», тобто послуговування вербальними й невербальними сигналами на знак того, що ми слухаємо промовця. Наприклад…
— Утримування зорового контакту, — швидко втрутилася Матуля.
Звідки вона знає, чого чекає викладач? Телепатка, чи що?
— Чудово, пані…
— Матуля.
Вона повинна ще вклонитись. А позаду оплески.
— Чудово, пані Матулю. Стратегія номер два, — вів далі Четвертак, — «схвалення», тобто сигналізування про те, що ми думаємо так само, як промовець. Стратегія номер три, «луна». Час од часу ми чи не повністю повторюємо ключові слова співрозмовника. Це зрозуміло?
— Так, — запевнила від імені групи Матуля.
— Я питаю не у вас, а в решти стада, — присадив її Четвертак. — Зрозуміло? Охоче послухаю критичні зауваження. Сміливі думки, контроверсійні питання. Ну, є хтось відважний?
Я несміливо піднесла пальці на висоту брів. І зараз же опустила руку. Проте зелені очі доктора Четвертака вловили цей порух.
— Ти хочеш щось додати чи просто тренуєш триголовий м’яз?
Немає виходу. Добре, задам йому питання.
— Я маю певні сумніви, — писнула я. Звісно, шаріючись від ніг до голови.
— Слухаю.
— Я от подумала… так собі подумала… е-е-е-е-е… а чому служать ті стратегії?
— Чому служать, питаєш, — Четвертак застосував тактику «луни».
— Е-е-е-е-е… так. Ви сказали, що це стратегії активного слухання. Я тут чогось не доберу. Чи вони, тобто ті стратегії, допомагають слухати промовця, а чи тільки вдавати, що ми його слухаємо?
— Як тебе звуть? — змінив він тему, допитливо мене розглядаючи.
— Вишня, тобто Вишеслава.
— То зрештою як?
На жаль, Вишеслава. На честь Шимборської.[1] Так хотів тато. Мама хотіла назвати мене Мерседес, але тато заявив, що тоді вже милозвучніше звучить «Трабант» або «Сирена».
— Поза тим, — докинув він, — останні психологічні дослідження свідчать, що люди пристосовуються до своїх імен. Скажімо, чимало Альбертів займається фізикою, а значний відсоток Ернестів присвячує себе літературі.
На такі поважні аргументи можна було тільки погодитися. На щастя для мене, мамина капітуляція була позірною. І тому ледь чи не всі (окрім тата) звуть мене Вишнею.
— Якщо йдеться про основоположників новочасного стилю переказування абсурдної інформації, — прошелестіла професорка Фалда, заступник декана зі справ студентів, — то не завадило б назвати п’ятнадцять прізвищ: Джуліано Ла Ґранде Балліста, Джин…
— Я нічого не чую, — психонула дівчина, що сиділа поряд зі мною. — Що я маю конспектувати?
— Ця Фалда, здається, завжди так шепоче, — озвався хлопець, що сидів перед нами. — Це її метод відділяти зерна від плевел. Причім вона наперед закладає, що зерна сидять тільки в першому ряді.
— Але цього не може бути, — рознервувалась я й підняла руку.
Фалда негайно відреагувала:
— Ви хотіли щось доповнити чи тільки зірвати мені лекцію?
Я — зірвати лекцію?
— Так-так, я до вас звертаюся. П’ятий ряд, вишневий светр, виклично розпущене волосся.
— Я тільки хотіла попросити вас написати ці прізвища на дошці. Тут, нагорі, майже нічого не чути.
— Моя дитино, — просичала аж ніяк не материнським тоном Фалда. — Ти повинна була всотати ці прізвища з молоком матері чи принаймні дізнатися про них у дитячому садку.
— Але мене не годували груддю і не водили до дитсадка, — кинула я на самозахист.
— Браво! Неосвічена, але дотепна. — Аудиторія відгукнулася хихотінням. А я миттєвою зупинкою роботи серця. — Тож слухай уважно, бо я не буду повторювати. Мене мало обходить, що ви, плевела з п’ятого ряду, майже нічого там не чуєте. Читайте з порухів моїх губ. Або ідіть з моєї лекції. Ніхто не тримає вас тут силоміць. А ти, — звернулася вона до мене, — нахабна власнице викличної зачіски, скажи мені своє прізвище, я радо його запам’ятаю.
Я видушила, ледь жива від сорому.
— Як? Повтори, бо я нічого не чую.
— Ти повинна була порадити їй прочитати його з порухів твоїх губ, — сказала Мілена, ще півгодини тому незнайома мені платинова білявка, котра сіла на ту ж саму лавку на Плянтах. Єдину, не загиджену нечувано активними голубами.
— От тільки не знаю, чи мала б я тоді шанс довчитися до середини семестру, — зітхнула я.
— Тепер ти його теж не маєш, — потішила мене Мілена. — Так само, як і я. За останні два тижні я почула, що ніхто мене сюди не запрошував, що я не мушу здобувати вищу освіту, а якщо маю якісь претензії, то завжди можу садити деревця на Любельщині. Коротше, лажа. А найгірше, що мене взагалі не тягнуло на той клятий факультет. На жаль, мій старий порадив думати про перспективи. От я і вступила на цю Капітальну Абсолютизацію Шельмівства та Ахінеї.
— А я все життя мріяла про те, щоб навчатися на КАША. Але тато сказав, що на СНОБІ я маю більше шансів забезпечити собі наукову кар’єру.
— Він помилився. І не він перший… — Мілена задивилася на голуба, який обережно скрадався в бік її чобітків. Хвилину мовчала, а потім несподівано кинула: — Слухай, Вишне, а що, якби ми помінялися?
— Тобто як? Я маю вдавати тебе, а ти мене? — запитала я. — Всі п’ять років? Я ґиґнула б від страху. Ну а що потім із роботою? В дипломі СНОБ, а знання з КАША й навпаки.
— Один момент. Я думала про просту й цілком легальну заміну. Ти переводишся на КАША, а я на СНОБ. Слухай, ми могли б це залагодити ще сьогодні. Ректор зазвичай сидить до першої, тож ми маємо… — зиркнула вона на свій ліловий годинник, — майже годину. Ходімо, чи ти хочеш іще подумати?
— Хочу ще трохи подумати, — нервово глитнула я слину, — зважити всі плюси й мінуси. По-перше, ми зникнемо з поля зору упереджених до нас викладачів. Почнемо все спочатку. З іншого боку, реакція наших старих…
— Це велика невідома, якою не варто перейматися наперед. Адже є якийсь шанс, що вони зреагують позитивно. Принаймні мій.
— Ну, не знаю. — Я уявила собі татову міну.
— А ти взагалі не мусиш нічого йому казати, — підкинула ідею Мілька. — Можеш почекати, поки він дозріє, щоб гідно сприйняти інформацію про зміну факультету.
— Тато завжди говорить, що він віддавна є дозрілою людиною.
— Вишне, це якийсь шанс. Погоджуйся. Ну, прошу тебе. Що я могла на це сказати? Я, особа, котра знає про асертивність тільки з підручників психології?
— Гаразд, — підвелася я з лавки. — Ходімо, бо передумаю. І ми пішли.
Усе майже залагоджено. Спершу три короткі бесіди з ректором і деканами.
— Нема проблем, — це ректор, замріяний, відсутній, але людяний. — Що я там маю підписати?
— Я вам, дівчата, все можу підписати, — це декан КАША, симпатичний підтоптаний шатен із липкими пальчиками плейбоя.
— Якщо ректор, тобто верховна влада, погодився, то я також не заперечую, — це декан СНОБу, формаліст.
Готово? Ще ні. На нас чекає сутичка із секретарками.
— Ви гадаєте, я маю на це час? — гаркнула одна з охоронниць ректорату. — Що я не маю більших клопотів перед Днем Усіх Святих, як тільки порпатися в шафах і ритися в течках? Як мені тепер шукати ваші папери серед того звалища? І взагалі, хто влаштував цей балаган?
