© 
Переклад Ольги Сенюк
Художнє оформлення серії Світлани Железняк
Ілюстрації Вікторії Дунаєвої
Обкладинка Любові Андрощук
Перекладено за виданням: Astrid Lindgren Masterdetektiven Blomkvist, Mfsterdetektiven Blomkvist lever farligt, Kalle Blomkvist och Rasmus; Raben & Sjogren Bokforlag AB, Стокгольм, Швеція.
— Кров! Напевне кров!
Він роздивлявся на червону плямку крізь збільшувальне скло. Тоді пересунув люльку в другий кутик рота й зітхнув. Звісно, кров. Що ж бо інакше може бути, коли вріжеш собі пальця? Та пляма мала б стати незаперечним доказом, що сер Генрі вбив свою дружину в такий жахливий спосіб, який жадному детективові й не снився. Та, на жаль, не стала! Просто ніж спорснув, як Калле хотів застругати олівця, — така була гірка правда. Отже, сер Генрі тут ні до чого. А найгірше, що того пришелепуватого сера Генрі взагалі й близько нема. Ох, як же Калле не повелося! Чого одним щастить народитися в злиденних лондонських завулках чи в гангстерських кварталах Чикаго, де стрілянина та вбивства — звичайні собі речі? А йому…
Калле знехотя відвів очі від плямки й глянув у вікно.
Велика вулиця спокійно мріла в сяйві літнього сонця. Цвіли каштани. Не видно було жадної живої істоти, крім пекаревої сірої кицьки, що сиділа край пішоходу й вилизувала собі лапи. Навіть натреноване око найдосвідченішого детектива не примітило б бодай натяку на якийсь злочин. Справді безнадійна річ бути детективом у такому містечку! Як він виросте, за першої ж нагоди неодмінно гайне в лондонські закапелки. Чи, може, все ж таки краще податися в Чикаго? Тато хоче, щоб він допомагав у крамниці. В крамниці! Він! Отоді їм буде рай, усім грабіжникам і вбивцям у Лондоні та в Чикаго! Вбиватимуть собі скільки влізе, і не буде за ними ніякого нагляду. А він тим часом стовбичитиме за прилавком, крутитиме ворочки й важитиме дріжджі та мило. Ні, хай там що, а крамарем він не стане! Або детективом, або взагалі ніким! Нехай тато вибирає. Шерлок Голмс, Асб'єрн Краг, Еркюль Пуаро, лорд Пітер Вімсей, Калле Блюмквіст! Він ляснув язиком. І Калле Блюмквіст заткне їх усіх за пояс!
— Кров! Напевне кров! — задоволено промурмотів він.
На сходах затупотіло, за мить розчинилися двері і з'явився розпашілий, захеканий Андерс. Калле критично оглянув його й зробив для себе висновок.
— Ти біг, Андерсе, — нарешті сказав він авторитетним тоном.
— Звісно, біг, — сердито відповів Андерс. — А ти гадав, що мене принесуть на ношах?
Калле нишком сховав люльку. Зовсім не тому, аби Андерс не довідався, що він тайкома курить. А тому, що в люльці взагалі не було тютюну. А детективові люлька потрібна, коли він сушить собі голову різними загадками. Навіть коли під ту хвилину й скінчився тютюн.
— Може, підемо надвір, — мовив Андерс і гепнувся на ліжко Калле.
Калле кивнув головою. Авжеж, він піде. В кожному разі, йому треба до вечора обійти вулиці: а раптом виявиться щось підозріле. Правда, на це є поліція, та Калле вже досить начитався всього, щоб знати, чого вона варта. Поліцай не впізнає убивцю, хоч би й перечепився за нього черевиком.
Калле сховав збільшувальне скло в шухляду письмового стола і разом з Андерсом загупав сходами вниз, аж весь будинок задрижав до самих підвалин.
— Калле, не забудь, що тобі треба ввечері полити ягоди!
То мама виглянула з кухонних дверей.
Калле махнув їй рукою. Хай не хвилюється, він поллє ягоди! Але трохи згодом. Коли пересвідчиться, що в місті не вештаються ніякі підозрілі типи. На жаль, великої надії немає, що пощастить здибати злочинця, але заспокоюватися ніколи не треба. А то вийде, як у фільмі «Справа Бакстана». Вже така була спокійна околиця, що далі нікуди, аж раптом маєш — постріл серед ночі, а тоді чотири вбивства поспіль! Злочинці на те й розраховують, що нікому на думку не спаде запідозрювати щось у такому маленькому містечку, та ще й такого чудового літнього дня. Але вони не знають Калле Блюмквіста!
Внизу містилася крамничка з вивіскою «БакаліяВіктора Блюмквіста».
— Попроси в тата цукерків, — мовив Андерс. Калле й самому спала така щаслива думка. Він просунув голову в двері. За прилавком стояла «Бакалія Віктора Блюмквіста» власною особою, тобто тато.
— Татку, я візьму собі трішки тих смугастих!
«Бакалія Віктора Блюмквіста» ніжно глянула на свого русявого нащадка й щось добродушно муркнула. Це означало, що можна взяти. Калле засунув руку в скриньку з цукерками й мерщій ушився до Андерса, що чекав на гойдалці під грушею. Але Андерса саме тепер цікавили не «ті смугасті». З безглуздою міною на виду він витріщився на щось у пекаревому садку. То була пекарева донька Єва-Лотта. Вона сиділа на гойдалці в червоній картатій сукенці, гойдалася і їла булочку. Та ще й приспівувала, бо була вельми обдарована особа:
Жило собі дівчатко,
На ймення Жозефіна,
Жозефіна — фіна — фіна,
Жозефіна-фіна-фіна…
Хлопцям добре було чути її дзвінкий чистий голос. Калле й собі тужно задивився на Єву-Лотту, машинально простягаючи Андерсові цукерки. Андерс так само машинально взяв одного, не зводячи сумних очей з Єви-Лотти. Калле зітхнув. Він шалено кохав Єву-Лотту. Андерс теж шалено її кохав. Калле поклав собі неодмінно одружитися з Євою-Лоттою, як тільки йому пощастить придбати «стільки грошей, що стане на власне господарство. Андерс поклав собі те саме. Проте Калле не сумнівався, що Єва-Лотта вибере його, Калле. Детектив, що вже має на своєму рахунку десь із чотирнадцять викритих злочинів, певне ж, важить більше за машиніста. А машиністом намірявся стати Андерс.
Єва-Лотта гойдалася й приспівувала, наче й гадки не мала, що на неї дивляться.
— Єво-Лотто! — покликав Калле.
…І вміло воно змалку
Вже шити на машині.
На машині-шині-шині,
На машині-шині-шині… –
й далі спокійно співала собі дівчина.
— Єво-Лотто! — гукнули разом Калле й Андерс.
— О, це ви! — озвалася Єва-Лотта, вельми здивувавшись.
Вона полишила гойдалку й милостиво підступила до огорожі, що відділяла її садок від садка Калле. В огорожі бракувало однієї штахети — Калле сам відірвав її. І добре зробив: так було й перемовлятися краще, і лазити в пекарів садок зручно, не треба морочитись та обминати навкруги. В душі Андерс завше заздрив, що Калле мешкає так близько від Єви-Лотти. Все ж таки несправедливо. Бо сам він жив далеко, аж на іншій вулиці, де його батько мав шевську майстерню й однокімнатне помешкання над нею. Там вони всі й тулилися — і Андерс, і менші його брати й сестри.
— Єво-Лотто, підеш із нами до міста? — спитав Калле.
Єва-Лотта смачно проковтнула останній шматочок булочки.
— А чому б ні, — сказала вона.
Дівчина струсила з сукенки крихти, і вони вийшли на вулицю.
Була субота. Кривий Фредрік уже впився і, як звикле, стояв коло чинбарні, оточений слухачами. Калле, Андерс і Єва-Лотта теж спинилися послухати, як Фредрік оповідає про свої подвиги на будівництві залізниці в Норланді.
Калле слухав, а тим часом стріляв очима навколо. Він ні на хвилю не забував свого обов'язку. Чи нема чогось підозрілого? Ні, таки нема! От шкода! Але ж він читав, що не можна нікому довіряти, хай навіть він має якнайневинніший вигляд. Краще бути насторожі. Он, наприклад, суне вулицею якийсь тип із мішком за плечима…
