© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Художники А. І. Мітченко, В. С. Мітченко
З російської переклали ДІОДОР БОБИР, ІВАН СЕНЧЕНКО, АНДРІЙ ГОЛОВКО
Мені дуже хотілося, поки прийде Петько, поставити новий голубник серед двору. Гострий, добре виклепаний заступ все швидше заглиблювався у вологу землю, перерізаючи на ходу коріння трави, дощових черв'яків. Коли нога разом з загнутим краєм заступа торкалася землі, я обіруч тяг на себе його гладеньку ручку. Ціла брила землі підлітала вгору. Я спритно відкидав її набік — чорну, де-не-де порослу білими прожилками коріння.
Незабаром глибока яма зачорніла посеред нашого невеликого дворика. Я притяг стовп з голубником і опустив його в яму. Підтримуючи голубник рукою, я вкинув у яму кілька камінців, обклав ними стовп і, коли голубник перестав хитатися, швидко засипав яму свіжою землею. Мені залишилося розрівняти землю, як за будинком рипнула хвіртка.
«Ну, ось і Петько!» — подумав я і відійшов набік.
Здалека голубник мав ще кращий вигляд, ніж поблизу. Збитий з тонких дощок, пофарбований вохрою, він помітно виділявся серед старих сараїв. Славно буде житися в цьому будиночку моїм голубам. Позаздрить мені зараз Петько Маремуха. Як би він не пихтів, ніколи не зробити йому такого голубника! Ось уже чути ззаду кроки. Я повільно обернувся. До мене підходив батько. Він зупинився біля мене й сказав:
— Голубник пристойний, а тільки даремно.
— Чому даремно?
— Завтра звідси переїжджаємо. Ходім у хату — розкажу.
Поки прийшов Петько Маремуха, я вже знав усе. Повітовий комітет партії направляв батька на роботу в радпартшколу. Батько повинен був улаштувати в радпартшколі маленьку друкарню і друкувати в ній газету «Голос курсанта». А тому що всі співробітники радпартшколи жили на казенних квартирах, то й мій батько повинен був разом з сім'єю переїхати туди.
А що буде з новим голубником? Не залишати ж його тут у подарунок людям, які оселяться в нашій квартирі…
— Тату, а голубник я візьму туди! — сказав я батькові.
— Ще чого не вистачало! — Батько посміхнувся. — Всі курсанти тільки й чекають, поки ти заведеш у них голубів. — І, знімаючи з стіни фотографію Ілліча, батько додав серйозно: — Не дурій, Василю, голубник залишиш тут.
— Еге ж, залишиш! А де ж я голубів буду держати?
— А хто тобі дозволить держати голубів?
Зовсім тихо я пробурмотів:
— А там хіба не можна?
— А ти думав? — сказав батько. — Зрозумій, диваче, там люди вчаться — тиша повинна бути, а ти голубів ганятимеш по дахах…
— Не буду, тату, слово честі, не буду. Я тихо…
— Знаю, як тихо: сам голубів колись водив. Голуб повітря любить, простір. Це не курка. Курку можна в комірчині держати, та й та скучатиме…
В цей момент у дворі рипнула хвіртка і хтось обережно гукнув: «Василю!»
Я зразу впізнав голос Маремухи і схопив кепку. Виглянувши у вікно, батько сказав:
— Приятелі, твій прийшов. Ось віддай йому голубів на догляд — і вся розмова.
Коли я розповів Петькові Маремусі, що ми перебираємося, він не повірив мені. Низенький, товстий, у полотняній косоворотці, підперезаний ременем, він слухав мою розповідь, недовірливо зазираючи мені в очі, думаючи, що я його обманюю.
Тільки коли ми проходили по головній вулиці міста, Поштовці, Петько, нарешті, повірив моїм словам і — було видно з усього — засмутився, коли дізнався, що я залишаю Заріччя.
— Петре, давай мінятися на твій револьвер, — запропонував я.
— Авжеж! — зразу стрепенувся Маремуха. — Револьвер я міняти не буду. Він мені потрібен самому.
— Потрібен, потрібен, — передражнив я Маремуху. — Все одно його в тебе віднімуть.
— Хто відніме? — переполошився Маремуха.
— Звісно хто: міліція.
— Кому він потрібен? Його іржа поїла.
— Ну й що ж? Все одно зброя.
— Яка там зброя! Ти ж знаєш, що на Підзамчому у кожного хлопця є по десять таких револьверів. Обрізи ховають, та й то нічого.
Петько говорив правду. Після закінчення громадянської війни у нашому місті збереглося багато різної зброї, і хлопці продовжували ховати її в потайних місцях.
Але все одно я вирішив налякати Маремуху і впевнено сказав:
— Віднімуть у тебе револьвер, от і знатимеш. Це раніше його можна було мати, а тепер війна закінчилася — і годі. Давай краще, поки не пізно, я виміняю його в тебе.
— Ну, якщо в мене віднімуть, то і в тебе віднімуть! — жваво відповів Петро і, підморгнувши, додав: — Ти хитрий, Васько, думаєш — дурного знайшов.
— Нічого не дурного. Я ж у радпартшколу переїжджаю, а там мені ніхто нічого не скаже. Там військові живуть.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки.
Ми давно дружили, і я знав, що Петько трохи боязкий. «Краще помовчу, — думав я. — Хай подумає над моїми словами».
Помовчавши трохи, Петько засолів під хвилювання і спитав:
— Ну, а що б ти дай за револьвер?
— Голубів можу дати…
— Всіх? — підводячись, спитав Петько.
— Чому там усіх? Пару…
— Ну, теж мені пару… За пару я не віддам…
— І не треба… Завтра вийду на Підзамче і на одного свого чубатого півдюжини револьверів виміняю…
— Ну йди міняй, спробуй… А на мосту тебе міліціонер затримає…
— А я нижньою дорогою, біля млина, пройду.
— Ну й іди…
— Ну й піду…
Ми знову замовкли.
Далеко внизу на річці жінка прала білизну. Вона лунко ляпала по білизні праником, то віджимала її, то знову полоскала у швидкій воді. Біля неї ледве помітними білими крапками плавали гуси. Я стежив за гусьми. Рантом Маремуха квапливо зашепотів:
— Васько! Давай усіх голубів, а я тобі тоді ще дванадцять запасних патронів дам. Хочеш?
Ага! Піймався Петько. Моя взяла! Я встав, потягся і нехотя сказав:
— Гаразд, тільки заради дружби… А іншому нізащо б не віддав.
Коли ми йшли по стежці, кожен був задоволений і думав, що обдурив іншого. Петько зрідка посопував носом. Давно він зазіхав на моїх голубів, ще з минулої зими, а тепер ось щастя несподівано й з'явилося. А в мене буде пістолет. Завтра ж намочу його в гасі, щоб відстала іржа, а потім і постріляти можна буде.
Новий бульвар давно кінчився. Ми йшли по Заріччю. Потяглися базарні рундуки, низенькі будочки шевців, склярів, мідників. На розі Житомирської, за афішною тумбою, було видно майстерню одного з кращих мідників Заріччя, шляхтича Захаржевського. Біля майстерні на вулиці валялися вкриті білим накипом самоварні стояки, поперекидані догори дном казани з червоної міді, іржаві каструлі з проламаними днищами, емальовані миски, цинкові ночви. З майстерні вийшов сам Захаржевський у брудному брезентовому фартусі. Він став ритися в своєму добрі. Різкими, сердитими рухами він перекидав із однієї купи в іншу якісь завитки жерсті, блискучі смуги латуні; все це дзвеніло, деренчало.
Коли ми були вже за кілька кроків до майстерні, Захаржевський випростався і гулким, сердитим голосом закричав:
— Костек, іди сюди!
На цей крик з відчинених дверей майстерні на вулицю вийшов наш старий знайомий і мій суперник Котька Григоренко.
Смугляве обличчя його було забруднене сажею. Він був у такому ж брудному брезентовому фартусі, як і Захаржевський. В загрубілих, поїдених соляною кислотою руках Котька держав важку кувалду.
Побачивши нас, Котька трохи зніяковів, але зразу ж, розмахуючи важкою кувалдою, перевалюючись, підійшов до Захаржевського.
Поки глухим буркотливим голосом Захаржевський віддавав Котьці накази, ми пройшли повз них і завернули за ріг.
— Кажуть, він своєї матері зрікся, — тихо прошепотів мені на вухо Петько Маремуха, озираючись назад.
— Зрікся? А живе ж він де?
— Ти що — не знаєш хіба? — здивувався Петько. — На Підзамчому, у садівника Корибка. На всьому готовому.
— Справді?
— Ну, звичайно. Скоро місяць, як живе! — відповів Петько.
— Що б усе це значило?
… Дома майже все вже було складене. Моя тітка Марія Опанасівна, висока сива жінка в бумазейному фартусі, в коричневій косинці з. дешевого сатину, загортала в старі газети посуд. Поки ми ходили в кінематограф, батько познімав із стін фотографії; на обоях — і в спальні, і в їдальні — виднілися темні квадратні сліди. Ми давно не міняли обоїв, вони вицвіли від сонця і лише під фотографіями зберегли свій колишній колір. Повкладавши в корзину весь посуд і шість срібних столових ложок, тітка стала випорожнювати білизняні шухляди комода. Батько зняв із стіни ходики, відчепив гирю і обгорнув навколо циферблата довгий ланцюжок. Мені стало нудно тут, у розореній квартирі, і я вийшов у двір, щоб половити голубів. Я нечутно відчинив двері сарая. Звідти війнуло запахом вогких дров. Вгорі під солом'яною покрівлею крізь сон туркотали голуби. По голосу я впізнав банточного турмана. Ось і драбинка. Засунувши за пояс мішок, я поліз по ній до голубів. Відчувши недобре, один з них, глухо бурчачи, шарахнув у куток. «Гаразд, не лякайся, і в Петька кукурудзу матимеш!» Голуби важко лопотіли тугими крилами. Я швидко похапав їх, теплих, чистих моїх голубів, одного по одному і з болем у серці повкидав у просторий мішок.
Поки я йшов до Петька Маремухи в Стару садибу, голуби вовтузилися в мішку, як коти, бурчали, тріпалися, лопотіли крилами. Банточний турман навіть стогнав з переляку.
Маремуха чекав мене на порозі свого обідраного флігеля. Тільки я підійшов, він пхнув мені обгорнений ганчірками револьвер «зауер», вихопив із моїх рук мішок з голубами і, пробубонівши: «Почекай, я зараз», метнувся в сарай.
Сидячи на теплому камені, я чув, як клацнув він ключем, відмикаючи замок сарай, як заскрипіла під його ногами драбина, як, вилізши на горище сарая, він заголосив: «Улю-лю-лю!»
Мені ще більше стало шкода голубів. Скільки я морочився з ними! Як тяжко було здобувати для них в голодні роки кукурудзу й ячмінь! В ті часи я дуже боявся, щоб сусідські хлопчаки їх у мене не покрали на м'ясо. А тепер я одержав тільки револьвер. Цікаво, відстане іржа чи залишиться? Мені дуже хотілося розв'язати мотузочок, розгорнути папір, хоч у пітьмі помацати холодний і пощерблений ствол револьвера, помацати пластинки з нарізкою на його рукоятці, але я стримався.
