— Ти можеш помилятися. Врешті-решт…
— Навряд. З мого боку кілька перевірок. Скоро вони спробують.
— Чому «вони»? Це точно в тебе манєчка. Прямо так уже всі проти тебе. Змова століття…
— Не кривляйся, справа дійсно серйозна… Провернути її можна мінімум удвох. Хоча б через те, що одна людина мій труп не підніме.
— Знову ти про свій труп! Ну чому, чому ти так боїшся?
— Я не боюся, заспокойся. Якщо знаєш про небезпеку, нема чого боятися. Я чую, нюхом відчуваю, коли вже так хочеш, мов тварина. Скоро мене вб’ють. От ще не знаю тільки, як…
Сахно чув дзвінок, та навіть не поворухнувся на канапі, байдуже спостерігав за пригодами Чака Норріса, не стільки бородатого, скільки неголеного.
— Дзвонять!
— Відчиняй сама, я зайнятий!
Кроки з боку кухні. Сахно знав, що зараз дружина стоїть у дверях вітальні, і з очей її летять у його бік блискавки. Цікаво побачити вираз її обличчя. Дзвінок повторився, цього разу — наполегливіше.
— Ти справді серйозно зайнятий!
— Все одно це до тебе.
Почувши, що дружина зітхнула і пішла відчиняти, Сахно взяв дистанційку й стишив звук, дослухаючись.
— Вечір добрий. Я запізно сьогодні…
— Нічого страшного, Марино, я ж чекаю. Дощ?
— Мжичка. Незатишно. І з транспортом у неділю щось коїться.
— А, з ним постійно щось трапляється, неділя тут ні до чого. Роздягайтеся, проходьте. Ні, чоботи можете не знімати, завтра все одно почищу килими.
Жінки пройшли до спальні, двері причинилися. Сахно знав, що зараз буде. Його дружина ляже на живіт і заголить сідниці. Якось Сахно спостерігав за цим жестом. Жодного збудження, більше того — якась незрозуміла відраза була в цьому, щось від борделю. Попри все, Сахно змушував себе ще кілька разів дивитися на це, щоб огида зміцніла до певного стабільного почуття. Медсестра Марина спритно приготує одноразовий шприц, звичним жестом відламає верхівку ампули, і за кілька секунд черговий укол буде зроблено. Процедура тривала щовечора вже впродовж двадцяти днів.
Жінки вийшли, ввічливо перемовляючись ні про що, як це роблять малознайомі люди. Тепер — ще один ритуал, теж обов’язковий для обидвох.
— Як з приводу кавусі, Марино?
Іноді вона відмовлялася, іноді — лишалася ще на двадцять хвилин.
— Запізно трохи. Але можна, сьогодні на мене ніхто не чекає.
Сахно нашорошив вуха — тепер вони на кухні, говорять не дуже голосно, не все можна розібрати.
— А чоловік ваш не приєднається?
Час від часу Сахно кавував з ними, сьогодні не хотілося.
— Він не в гуморі. Не думаю, що йому зараз буде з нами цікаво.
Могла б запитати з чемності, сучко!
— Вам скільки… Ой, вибачте, забула — ви ж без цукру. Тоді пробуйте коржики, сьогодні під настрій напекла.
— О, нічого собі у вас настрій був! Рецепта дасте?
— Не перебільшуйте, звичайні коржики. Я дам вам із собою, мій чоловік не любить такого.
Годує всякою гидотою, корова!
— Як ваші проблеми? Він не озивався?
— Мабуть, не озветься. Може, воно й на краще. Від мужиків теж треба відпочити.
— Та й то так…
— До того ж мені не до різних там кавалерів. Знову скорочують. Половині персоналу на пенсію пора, але тримаються за роботу, як ото дитинка за мамину цицьку. Молодих уже переводять мало не на чверть ставки, виживають, розумієте? Дехто йде, а одна демонстративно підклалася в ліжко до головного, думала, він щось та вирішить…
— Сьогодні я вже нічому не дивуюся.
— Та я не здивувати вас хочу. Це так, епізоди. Люди потроху перестають хворіти. Або живуть, або відразу помирають. Хворіти дорого.
— Без роботи не лишитеся.
— Вчора хлопці з моргу золоті коронки в небіжчиці видерли. Жінка років п’ятдесяти, померла просто на вулиці, серце. Аж тут у неї родичі на ранок знайшлися, вони її всю ніч шукали, при ній же жодних документів. Привезли чистий одяг. Ну і син коронок не виявив, а вони новенькі, спеціально гроші збирав для матері, зуби зовсім ні к чорту. У морзі сказали, що так і було, але хто ж повірить! Поки мужиків розборонили, нашого санітара довелося в травматологію везти, а сина померлої міліція забрала. Так що правда, без роботи не будемо. Все, дякую за каву. Коржики дуже смачні.
Вдягалася Марина мовчки. Мовчала і дружина Сахна.
— Ну, пішла. Потерпіть, ще десять уколів. До речі, хоч допомагає?
— Дивно, чомусь ви жодного разу про це ще не питали. Мабуть, допомагає, раз призначили. Для чого лікарям брехати? Добре, щасливо, Марино, дякую.
Сахно почув, як клацнув замок.
— Міг би привітатися з людиною.
— Навіщо?
— І то так…
За весь час він навіть не поворухнувся на канапі, хоча лежати вже було незручно, і Чак Норріс його не цікавив абсолютно. Та Сахно сумлінно долежав до кінця серії, вимкнув телевізор і пішов до спальні. Дружина вже вкладалася, ліжко розібране, вона саме вбиралася в нічну сорочку. Схрестивши руки на грудях, Сахно розглядав її, для чогось примруживши очі. Десять років тому він щось у ній знайшов, навіть п'ять років тому вона була ще нічого… Якщо придивитися, може, й зараз… Та для чого, коли для себе Сахно вже все вирішив? Тепер його виводило з себе навіть її оригінальне ім'я. Чому — второпати не міг.
Дружина вмостилася на пуфику перед трюмо і почала розчісувати волосся, колись довге каштанове, тепер — підстрижене та знебарвлене черговою модною фарбою. Сахно зняв спортивний костюм і ліг на свою половину. Розгорнув книжку, яку читав близько місяця, вже не пам'ятав, з чого там усе почалося і хто кого хоче пристукнути за спадщину. Дружина скінчила розчісуватися, заходилася мазати обличчя кремом. Якась чергова подружка порадила, ідіотка. Хоч маж, хоч не маж… Сахно стежив за нею, дивлячись поверх книжки. Нарешті вона довела справу до кінця і лягла поруч.
— Мені завтра вставати рано.
— І що з того?
— Те, що сказала… Так, забери! Забери руку, я тобі кажу!
— В чому річ?
— В тому! Ти чуєш погано? Телевізор добре чув.
— Ага! Ну, все ясно! А з ним краще було?
— Із телевізором?
— Не придурюйся! Думаєш, не знаю нічого? Ану…
— Знову за своє? Сказано тобі — не хочу! Втомилася, спати пора! І взагалі…
— Що «взагалі»?
— Нічого! Забери свою руку, бо підеш спати до свого телевізора. Ясно?
Сахно рвучко підвівся, розчахнув балконні двері. Осіння прохолода пройняла тіло, він повернувся за спортивними штаньми, зачинив двері і намацав у кишені спортивок пачку «честерфілда». Закуривши, сперся об бильця і замислено дивився, як у вікнах будинків навпроти одне за одним гаснуть вікна. Докуривши одну, потягнувся за другою.
Ще десять днів.
— Слухаю вас.
— Моя дружина… Вона не ночувала вдома…
— Скільки днів?
— Учора вперше.
— Ви мені вибачте, не хочу, звичайно, ніяких порад, але… Ви в ній упевнені?
— Припиніть дурню молоти, лейтенанте!
— Так, спокійно, спокійно, не треба кричати, ми вже чули крики, самі як крикнемо — мало не буде!
— Вона хвора! З психікою негаразд, діагноз є! Мало що могло статися!
— Добре, добре. Давайте її прізвище, ваше прізвище, прикмети її, коли бачили востаннє, часто вона так зникала з дому… Може, фото є з собою?
— Є, є, я взяв! Сахно… Адель… Повне ім’я — Аделаїда, я її Аделлю називаю… Всі називають… Адель, Ада… Тридцять два роки, середня на зріст…
— Не хвилюйтеся. Далі, далі…
Ранком вони не розмовляли. Дружина мовчки смажила картоплю, яєчню, вони похапцем поснідали, випили кави. І тільки коли Адель заходилася мити посуд, Сахно порушив мовчанку.
— Я піджену машину. Збирайся.
Дружина ніяк не відреагувала, але Сахно знав: протягом тих двадцяти хвилин, які знадобляться йому, аби спуститися вниз, пройти до залізної коробки гаража, розігріти мотор «жигуля» і підкотити до під’їзду, Аделаїда буде готова і чекатиме на виході. Система відпрацьована роками.
У машині вона заговорила першою:
— Учора ми обоє були не в настрої.
— Думаю, так… Пробач…
— Ти мені також. Ми просто втомилися. Обоє. Я знаю, таке буває.
— Це я мусив зважати на твій стан… Є прогрес?
— Буде. Поки що не звертай на мене уваги. Це пройде, пройде…
— Для того ми з цим і завелися. Щасливо, до вечора.
Сахно цмокнув дружину в холодні байдужі губи. Вони приїхали, через дорогу — ощадний банк, вона працює там касиром уже сім років. Ще хвалилася якось — пощастило з роботою, стабільна, та їй швидше з тіткою пощастило, яка племінницю влаштувала сюди, аферистка подільська.
На роботу Сахно встигав. Він віднедавна працював менеджером у фармацевтичній фірмі. Запізнюватися хворобливо не любив, тому час у запасі постійно був. Сьогодні це йому особливо потрібно.
Сахно зупинив машину неподалік цирку. Чекав недовго, за кілька хвилин поряд із ним на місце, де щойно сиділа Адель, вмостилася медсестра Марина.
Її губи були спраглі, відповідь на поцілунок була короткою, але жадібною. Сахно відчув, що хоче цю жінку негайно, просто тут, у машині, як тоді, вперше, півтора року тому. Тоді ніч уже проковтнула місто, він загнав «жигулі» в найближче темне подвір'я і не дав Марині до пуття роздягнутися, обоє квапилися, тому все скінчилося дуже швидко. Марина погладила його, тридцятип’ятирічного мужика, по потилиці, як малу дитину, і прощебетала на вухо: «Нічого, у нас усе ще буде, заспокойся, ну, ну…». Дійсно, у них далі було все, і цього «далі» було досить для того, аби Марина зрозуміла його з півжесту, поклала свою руку йому на коліно.
