Ця історія почалася 2012 року. З жінкою, яка стала прототипом головної героїні, ми познайомилися випадково на відкритті виставки модного львівського художника. Чомусь одразу звернула на неї увагу. Вродлива пані, зі смаком убрана, приязна та приємна, із таким захватом розповідала про творчість Родена й мого улюбленого Моне, що я заслухалася. Подумала: «Мабуть, мистецтвознавиця». Помилилася. Вона була донька відомого мецената та дружина успішного українського бізнесмена. Розговорилися. Кілька разів сходили на каву, зустрічалися на відкритті різних виставок, приходила нова приятелька й на мої презентації. Вона познайомила мене зі своїм чоловіком. Двадцять років щасливого шлюбу, який затьмарює хіба що відсутність дітей. Чоловік ніжно тримав дружину за руку, закохано зазирав в очі, обсипав її компліментами — я навіть позаздрила такій ідилії. Бо в самої тоді все було навпаки: болісно переживала розлучення.

Потім вона кудись зникла… А за пів року знову з’явилася на моєму обрії — розчавлена й напівжива. Зателефонувала, запросила на каву й розповіла історію свого життя, у якому, як виявилося, порівну було і смутку, і радощів, і горя, і щастя. І була порожнеча. Навіть кохання не могло заповнити цю її внутрішню спустошеність. Жінці потрібен був хтось чужий. Не психотерапевт з логічними розмислами, не близька подруга з життєвими порадами, не мама з жалощами, а чужа людина, якій можна просто виговоритися. І я — «чужа» — слухала.

Історія мене приголомшила. Пазли погано складалися в картину, але було в тому щось химерне й водночас жасне. Це історія жінки, яка щойно пережила восьму втрату ненародженої дитини. Історія жінки, яка була одержима материнством і яка, маючи все, оцього для себе найважливішого не могла мати. Терплячий чоловік, що, попри все, уперто її кохає. Материнство, у якому їй відмовлено, і її така шалена одержимість ним. Я прийшла додому і взялася писати… Про неї. І навіть не для всіх — для себе. Не дописала. Бо історія відмовлялася розвиватися за моїм планом, наче на щось чекала.

Наші дороги знову розійшлися. Як стрімко ввірвалася ця жінка в моє життя, так раптово й зникла. Спільні знайомі казали, що переїхала жити в іншу країну. Чернетка недописаного роману лежала в архіві, і я була впевнена, що ця оповідь так ніколи й не буде дописана.

Улітку 2019 року біля оперного театру до мене озвалася елегантна пані в красивому рожевому костюмі та білому капелюшку. Це була вона.

Щойно я повернулася додому, то передусім відкрила недописаний файл. Тепер я знала, як має закінчитися ця історія.

Коли ви дочитаєте роман, то, можливо, подумаєте: «Так не буває. Ох, та Дара Корній». А я заперечу словами моєї героїні: «Буває, буває ще й не так! Бо це людське життя».

Роман «Троян-зілля» — це історія, списана з реалій. Історія, у якій, звісно, присутній авторський домисел. Історія, героїня якої дозволила її розповісти за умови, що імена-прізвища персонажів та деякі локації будуть змінені.

Дякую прототипу моєї головної героїні за цю довіру. Принагідно щиро дякую моїм першим читачам та консультантам цієї історії. Ваша допомога безцінна. Насамперед моєму коханому чоловікові, першому читачеві та другу Володимиру Чуловському, а також письменнику, перекладачу та краєзнавцю Сергію Синюку, історику та краєзнавцю Олегу Заячківському, книгознавиці та книголюбу Людмилі Фіть, доброму книгоприятелю Олександру Скализі, уважним до деталей чарівним паням Мар’яні Верховцевій та Наталі Піці, працівницям Львівського обласного клінічного перинатального центру та його пацієнткам (прізвища з етичних міркувань просили не називати), гордовитій горі Говерлі, яка за третім разом таки дозволила на себе піднятися та побродити її схилами. Велика подяка колективу видавництва «Віват» за плідну співпрацю: Юлії Орловій, Оксані Кандибі, Олені Рибці, Аліні Беляковій та багатьом іншим. Окрема шалена вдячність моїй чарівній редакторці Марії Бірченко, яка на відмінно прожила цей текст.

Вдумливого занурення в події, мій читачу!

Частина перша 1

Віднедавна Вероніка полюбила темряву. Темрява — це велике ніщо. І водночас темрява — це спокій. Темрява — це забуття. Темрява — це сподівання на те, що завтра не настане. Бо, може, Бог над нею нарешті змилостивиться: вона засне й не прокинеться. Заплющила очі, наповнюючи тіло темрявою. Темрява хапала за серце, пірнала в мозок, з’їдала душу. Ще трішки, мить, — і все скінчиться. Та раптом мертвий чар тиші розітнули неприємні звуки: надривно затужила сирена, занявчав заблуда кіт, зареготали п’яні пізні перехожі під вікнами…

Поки жива. Бо хай би куди душа примандрувала по смерті — у рай чи в пекло, — котячих оргій, завивань сирен і безпросвітних п’яниць там точно не буде.

Отже, жива. Жива? Чому? Мій батечку Всевишній, за що ж ти зі мною так, любий? Чому я досі жива? Ж-и-в-а…

Одинока сльоза витекла з-під міцно стулених повік і повільно покотилася обличчям. Жінка важко зітхнула… Так, вона жива, може плакати й мусить дихати. Але навіщо жити? Для кого жити? Цього разу остаточний вирок. Остання, десята, спроба — фатальна. І то її, тільки її фіаско. Навіть не знала, як описати те, що зараз відчувала. Ще вчора купалася в приємних хвилях очікуваної втіхи, а всі застереження гнала від себе кудись на задвірки свідомості. Мов птаху-щастя, держала за хвіст віру в те, що цього разу диво відбудеться. І та віра наповнювала-заполонювала собою все її єство. Учора, то БУЛО вчора. Аж раптом усе урвалося. В одну мить. П’ять місяців позитивних емоцій, кольорових барв, у які диво, що от-от мало статися, розфарбовувало її світ. Довгих прекрасних п’ять місяців. Цього разу дорога була найдовшою. Вона може навіть сказати якою — аж до пів сантиметра. Бо знала і день, і час, коли вони з Ростиком зачали сина, коли лагідний промінчик його душі став частинкою її лона. О так, вона зараз може назвати й час, коли настав край. Математична точність, хай би її…