Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.
А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! - лиш очі світя!
- Братику,- кажу,- а вам мене не жалко?
Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зів'ялому тому личку.
Заплакав і я собі, попрощався та й пішов.
Служу рік, служу другий, ні смутний, ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура розсунеться; і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся. А у касарні, - от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють. А я собі - от як то я, все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:
- Це, - кажуть, - чоловік кам'яний; я би так не зуміг жити на світі!
- А що ж, - кажу, - пан капрал: ми не можемо бути всі однакі. - Та й знов мовчу.
Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня. [1]
- А нема тут, - каже, - Шовканюка Йвана?
Мене неначе серпом - чирк.
- Я осьде, - кажу.
- Завтра до рапорту; тобі лист прийшов.
- Нічо, - кажу.
А камрати так зараз і в жарти:
- Еге, - кажуть, - з грішми! Шовканюк завтра платить.
«Добре вам жартувати, - думаю я собі, - да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще того й боля обходити». [2]
А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно дише.
Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.
- Як зовешся?! - гримнув.
- Так і так, - кажу.
- На, - крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.
Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.
- Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!
- Чому ні, - каже, - прочитаю. Та і став читати. А я слухаю.
- «Братику мій дорогий та любий!» - читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!
- Далі, - прошу, - далі.
- «Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий; ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.
Коли зможеш, приходи на урльоп, [3] Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли у найми, а Василька взяли у двір до волів.
Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.
Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.
А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий, і третій!
А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,
твого рідного брата
Онуфрія».
На другий день пишуся знов до рапорту. - Со сhcesz? [4] - крикнув капітан, а очі ходя у него, знай у тої гадини пожаристої.
- Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене...
Господи, як утне мене в лице! - кров тільки почуріла по білому кабатові.
- Я вам, - каже, - урльоп дам, ви сякі-такі сини. До гарешту з ним!
Завели мене в гарешт, мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.
- Ти достанеш буки, - каже капрал відо дня.
- Нічо, - кажу.
І обгорнули мене думки та гадки.
«Піду, - гадаю собі, - та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б'ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!..»
На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капітан звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили. Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.
- А що, - питається мене капітан, - чи будеш ще на урльоп проситись?
- Ні вже, - кажу. А думка в мене одна: «Коби по рапорті, - піду та втоплюся».
Приходить капітан до словаків:
- А що, - каже, - прийшло, аби вас пустити додому.
Вони так зраділи, господи!
- Шкода мені вас, - жалує капітан: - ви хлопці годні. А може, має хто з вас охоту остатись рік з один в компанії? Вам добре буде.
Нічичирк.
- А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послужити? У моїй компанії добре!
Цілий рапорт як раз усміхнувсь. Наш капітан та про добре говорить!
Але Бая не много думав.
- Пустіть, - каже, - пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму. Отак!
Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала.
- А це, - каже, - як?
- Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще рік служитиму. Пустіть, пустіть, пане капітан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає.
- Про мене, - каже капітан, подумавши хвильку, - Шовканюк іде на урльоп.
Другої днини дали мені урльопас, [5] дали кабат дранкавий, дали мантлину [6] стару-стару та діряву та й пустили. А я такий уже рад!
- А де, - кажу, - мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?
- Да нема, - кажуть, - пішов у місто.
- Ох, мені лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з міста.
- Да не дожидай ти багацько, - каже дехто з цугу, - а то фальфебер як тебе захопить, то матимешся.
«Коли так, то хіба йти, - думаю собі, - а мойому пану капралові най бог дає, що сам розуміє». Отак думав я та й пішов.
А за містом - я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.
- Пан капрал! - кажу. - А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пішли?
- Да я умисне, - кажуть вони, - бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобі миль додому? - кажи правду.
- Сорок миль да ще й кілька, - кажу я.
Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою.
А то студінь така, господи! Сказано - перед різдвом.
- Ходи, - кажуть, - у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я го досі і не пив. «Отакого, - думаю я собі, - коби-то братикові тому хворому винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо, - гадаю я собі, - коби-то вчинитися на Вижниці, ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести».
- Час мені до касарні, - стали нарешті пан капрал казати, виймають п'ять левів баночку та й дають мені.
- А це нащо? - кажу я.
- На дорогу, здасться: кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не маю, бери, що є.
- Да я, - кажу, - зафасував [7] два леви срібні; мені доста буде.
Вони аж розсердились.
- Коли я тобі даю, то бери, - кажуть. - Коли вже на те, то хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.
Не хотів я їх більш гнівати - узяв. «За два леви, - думаю я собі, - куплю нені добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові кожній сестрі по рантухові [8] тонкому та широкому».
Попрощались: подякував свому пану капралові, як умів, та й пішов. А тут - не студінь, ні! аж око в'яне.
Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі, йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце, і дрімлеться мені, неначе я п'яний абощо, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене в торбинці і два калачі пшеничні плетені, і пляшка вина доброго, і риби визнини штука. «Да не буду їсти, - думаю, - домів принесу». А тут мені так і позіваєсь! «Сяду, - думаю собі, - припочину минуточку, а відтак скоріш і піду, як відотхну». Сів собі на якімсь там приулку, в очах замріїло, за серце ймило. «Це я змерз», - думаю собі; хотів встати - не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!..
Прокидаюсь - а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.
Я так і стрепенувся.
- Ох, мені лишенько, - кажу, - а я де оце?
- У мене, - каже жандар, - як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.
Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.
- А це, - кажу, - як я тут зайшов?
- Бодай і не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.
- Боже, милий боже!..
- Так тобі треба, - обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку!
А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такі-то люди!
Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.
- Пане, - кажу, - а мундир мій, варе, [9] є?
- Є, - каже, - не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.
- В урльопасі, - кажу, - був лист.
- Є й лист, - каже, - я находив.
- Коби я знав, - кажу, - де мій мундир, я би збирався.
Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.
- Коби, - каже, - за три дні, то би добре.
Я аж не зумівся. [10]
- Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!
- Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.
- А де ж той, - кажу, - дохтор?
- Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.
- А що, - каже, - як тобі?
- Добре, - кажу. - Пустіть додому!
- Ще тобі не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий.
Я так і став благати:
- Пане, - кажу, - пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.
Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.
- Про мене, - каже дохтор нарешті, - завтра можеш йти, а сьогодні лежи мені ще в ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.
Я так і зрадів.
- О, дякувать же вам, пан дохтор!
- Не мені дякуй, - каже дохтор, - а оцему панові; бо якби не він, а ти би вже не жив на світі.
Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
- Чого, - каже, - так задумався, серце?
- Чи ж нема чого? - кажу.
- Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
- Хто би збаг, - кажу, - що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого застати.
- Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
- Або ви знаєте? - кажу.
- Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав.
- Або ви, - кажу, - мого брата знали?
- Я, - каже, - не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині
- А ви ж звідкіля?
- Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.
- А так - як же ж ви пізналися з Онуфрієм?
- Я не раз, - каже - в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
- А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах.
- У наймах, - каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.
Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.
- Жди, - каже жандар, - по тебе зараз віз приїде.
За годинку був і віз; сів я та й поїхав.
А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи, а я на двері.
- Добрий день вам, ненько, що дієте?
- Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобою ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.
Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс!
За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!..
- О, простибіг же тобі, синку! - кажуть неня, скоро почули вогонь у печі. - Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!
Поблагословили.
- А коли, - кажу, - Онуфрія прятали?
- Передучора тиждень минув, - кажуть неня.
- А що казав, як умирав?
- Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався, - дожидав. «Нема, - каже, - Іванчика, нема братика мого рідного, нема!.. а мені все причувається, що він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щире дожидав!..
Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.
- А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати! якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.
- А що ж, бадічку, - одрікаються сестри, плачучи, - коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.
- А так же не будуть вам нічо казати?
- Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь...
Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась...
Другої днини пішов я до жида.
- Давай, - кажу, - на роботу!
- Коли хоч, а то бери на сажні, - каже жид.
- Нічо, - кажу, - озьму і на сажні.
Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи...
Роблю я один тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи:
- Бадічку, - каже, - ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.
Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідного!..
- А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? - лаю я на хлопця.
- Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, - повістує хлопець, плачучи. - «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» - «Не йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька».
Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов піп:
- Плати за похорон.
- Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!
- Ні, таки плати зараз!
- Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?
- Чорт по твоїй душі! Плати та й годі... мені...
- Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного [11] та кілька щіточок, хіба то беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.
- Сюда з ним, - каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.
Аж тут уходить і війт з десятником.
- А ти, - каже, - набрав у жида на сажні, чом не робиш?
- Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самі видите, що не годен.
- То дай заліг, - каже війт, - або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.
- Жидівське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату [12] му заплачу.
Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати. [13] А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.
Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.
- Добрий вечір, брате!
- Добре здоровля. Прошу, сідай.
- Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?
- Забрали, - кажу.
- Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, - упік Яків.
- Від тебе, брате Нестерюку, - кажу, - мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.
- В один раз! - повторив Нестерюк гірко, - а тепер?
- Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.
- Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень! - ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо.
- На тобі пак, - каже. - Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.
- Як то закутало? - питаю я.
- Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри [14] в лісі рубає.
Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.
Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:
- А що дієш, брате?
- А що ж би-м, - кажу, - діяв? Лежу.
- А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?
- Чутиму.
- Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.
- Як оце? - питаю я.
- Отак, - каже Яків. - Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.
- А твоє ж господарство?
- За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.
- Ти дурень! - каже та й пішов, свищучи, у двері.
Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить, [15] і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж тут прибігає гайдук з бецирку. [16]
