Хуан Луїс Паласіос, депутат — Франсиско Пікер
Хулія, його дружина — Маріса де Леса
Крістіна, лікарка — Вікторія Родрігес
Хінес Пардо, колишній поліцейський — Фернандо Себріан
Дон Хорхе, директор фірми —Андрес Мехуто
Падре Ансельмо — Анхель Террон
Генерал — Хосе Паган
Скрипаль — Пепе Лара
Віолончеліст — Енріке Наварро
Пепіта, покоївка — Тереса Ґвайда
Голоси
У столиці держави і в наш час.
Правий і лівий бік — як їх бачить глядач.
Постановка — Альберто Ґонсалес Вергель
Сценографія — Альфаро Валенсія
Помічник режисера — Лоренсо Сарагоса
Примітка видавця: Фрагменти, взяті у квадратні дужки, були пропущені у спектаклях, аби скоротити їхню тривалість до прийнятної тоді. Це запропонований самим автором вибір для коротших вистав, якщо цього вимагають умови постановки чи так бажає режисер.
Розкішна вітальня, кабінет якоїсь впливової фірми, приватні покої священника, закуток кав’ярні — ось місця, де в зручному просторовому суміщенні могла би відбуватися дія. Якщо простір сцени обмежений, то лаштунки могли би виглядати так, як описано нижче.
На передньому плані по обидва боки два вузькі дещо похилі мури залишають простір для входу і виходу. Впритул до лівого стоїть обшарпана канапа на двох, які бувають у кав’ярнях, а перед нею стіл, на ньому — чарка лікеру, чашка і газета. Поряд зі столом — стілець. Перед правим бічним муром — невеличкий письмовий столик з кріслом і стільцем, який чекає на відвідувача. На столику — лампа, папери, одна-дві книжки.
Підлога вітальні, яка займає центр сцени, простягається майже до просценіуму і двох бічних кутів. Скісний виступ, який починається при внутрішніх боках мурів і стає фронтальним у центрі, обмежує її периметр. Від бічних мурів відходять трохи навскіс до центру стіни вітальні. По центру обидвох — великі двійчасті двері. В глибині вітальні по обидва боки — два стінні виступи; між ними — великий напівкруглий еркер, до якого ведуть п’ять рівних сходинок, витягнутих уздовж віконного прорізу. Глибину еркера створюють широкі вікна, розділені легкими колонами. За ними — насичена чорнота нічного неба, яка у нижній частині ледь відливає синявою. В еркері — три стільці для струнного тріо. Пюпітрів нема.
Увесь простір еркера заслоняє великий коштовний гобелен. Його нижній край спадає до верху нижньої сходинки, ховаючи під собою чотири інші приступки; бічні краї збігаються з краями вузьких стінних виступів. На гобелені — строката середньовічна сцена із замками, королями, дамами, воїнами у борні.
На правому виступі вглибині на певній висоті — старовинне розп’яття на адамашковому облицюванні. При лівому виступі — барна шафка.
На передньому плані вітальні, трохи ліворуч — круглий столик на одній ніжці з телефоном, сигаретою і попільничкою, по обидва боки якого стоять два стільці. Поблизу нього, ліворуч і трохи позаду — фотель. На правому боці вітальні і трохи навскоси — м’яка частина, що складається з дивана і двох крісел. Перед диваном — довгий низький столик із сигаретницею, попільничками і журналами. Можливо, ще якісь стільці у підхожих місцях.
Килими, картини не є доконечне потрібними. Але уява є вільною.
(Абсолютна темрява. Скрипка, віолончель і альт грають марш, з якого починається (і яким закінчується) тріо для струнних ре-мажор опус 8 («Серенада») Бетховена. Гобелена не видно, зненацька яскравий промінь прожектора освітлює один із трьох стільців, які стоять в еркері, а саме: той, що праворуч. На його сидінні лежить смичок, а спертий на його спинку альт випромінює сяйво світлого дерева. Через декілька секунд промінь прожектора розширюється і вихоплює із сутіні двох музикантів у фраках. Той, який сидить на стільці ліворуч — Скрипаль, той, що в центрі — Віолончеліст. Але в мелодії чутно також звук покинутого альта. Скрипаль — ставний молодик, якому з вигляду років двадцять, Віолончелісту з грубими й жорсткими рисами обличчя, либонь, перевалило за шістдесят п’ять. Обличчя в обох дуже бліді, під очима фіолетові кола, уста надто червоні. За вікнами панує темна беззоряна ніч із легенькими прикметами світанку. Потроху загоряється інше світло, доки вітальня не стає яскраво освітленою. Однак у цій яскравості є щось аномальне і дивне. Інші персонажі у вечірньому вбранні, сидячи у вітальні, курять і п’ють, слухаючи концерт. На двох стільцях, що стоять біля круглого столика, сидять Хуан Луїс і Хулія. Вони усміхаються, їхні руки торкаються одна одної поверх столу. Йому з вигляду сорок п’ять років, хоча може бути і п’ятдесят. Зовнішність у нього приємна і вишукана. Їй близько сорока, але вона досі є вродливою та привабливою. В одному з крісел м’якої частини, котре стоїть ближче до просценіуму і трохи повернуте на схід, сидить дон Хорхе: сеньйор під сімдесят з дуже доглянутим сивим волоссям і в бездоганному костюмі-трійці. Крістіна сидить на найдальшому краю дивана. Це рішуча з вигляду жінка з миловидним обличчям, якій також близько сорока, час від часу вона робить ковток віскі. Її ліву щоку перетинає довгий шрам, практично замаскований пластичною хірургією, тож вночі він майже непомітний. На дивані також сидить Падре Ансельмо: старий священник у світському одязі і з колораткою. У другому кріслі меблевого гарнітура слухає музику армійський Генерал-лейтенант поважного віку в мундирі і з червоним шовковим поясом. У фотелі, котрий стоїть ліворуч поблизу круглого столика на одній ніжці, непорушно, повернувшись у профіль, сидить Хінес Пардо. Він не п’є, не курить. Схоже, його ніхто не помічає, а коли настає відповідна мить, випити йому не пропонують. З усіх присутніх він єдиний вбраний у денний костюм світлих тонів. У нього м’який і ласкавий погляд, приємний вираз обличчя. Йому близько п’ятдесяти. Пепіта — це покоївка: гарна дівчина у чорній формі, яка чатує при лівому вході, тримаючи тацю з напоями. Двоє дверей вітальні розчинені навстіж. Марш «Серенади» триває точно дві хвилини. Поки він звучить, присутні стиха обмінюються схвальними коментарями, п’ють, пропонують одне одному сигарети чи вогонь... Хулія і Хуан Луїс ніжно дивляться одне на одного. Марш завершується. Лунають оплески і схвальні вигуки. Два виконавці підводяться, вклоняються і знову сідають. Хулія хоче встати, її чоловік її затримує).
ХУАН ЛУЇС: Хіба зараз не гратимуть «Адажіо»?
ХУЛІЯ: Де там! П’єса скінчилася.
ХУАН ЛУЇС: Вона ж починається цим маршем!
ХУЛІЯ: Він повторюється у фіналі. (Відштовхує його руку). Пусти мене! Треба зайнятися гостями. (Оплески змусили музикантів знову вклонитися. Хулія підводиться і йде до дивана).
ДОН ХОРХЕ (звертаючись до неї): Яка краса, пані!
ХУЛІЯ: Дякую. (Генерал підводиться і цілує їй руку).
ГЕНЕРАЛ: Чудовий концерт. (Непорушні й усміхнені, двоє музикантів дивляться з узвишшя на присутніх).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Уже небагато є місць, де так шанують дружбу.
ХУЛІЯ: Ви дуже люб’язні. Вип’єте ще?
ГЕНЕРАЛ: Було б непогано.
ХУЛІЯ (обернувшись до покоївки): [Пепіто].
ПЕПІТА: [Так, пані]. (Виходить уперед, не звертаючи уваги на чоловіка, який у світлому костюмі сидить у фотелі, підходить до дивана і простягає тацю. Генерал і Крістіна замінюють свої порожні склянки на інші).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Що гратимуть зараз?
ХУЛІЯ: Тріо «Серенада» Бетховена.
КРІСТІНА: Хіба допіру його не виконали?
ХУЛІЯ (з невинною усмішкою): То й що? (Приховане здивування присутніх. Хуан Луїс, який слухав її, простягає до неї руку).
ХУАН ЛУЇС: Але ж, Хуліє... (Вона його не чує).
ГЕНЕРАЛ: Що ж... Слухати його не набридає. (Покоївка простягає тацю дону Хорхе. (Той з розсіяною усмішкою відмовляється). Падре Ансельмо встає і підходить до них. Хулія і Генерал шепочуться).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Сину мій, небо осипало вас милостями. Та ви вмієте повертати їх стократ, як цього хоче Господь Бог. (Крістіна підводиться і приєднується до Хулії та Генерала).
ХУАН ЛУЇС: Нам з Хулією завжди мало того, що ми можемо вам дати. (Занепокоєно дивиться на музикантів). І боюся, що цього вечора... не все до ладу.
[ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Музиканти чудові!
ХУАН ЛУЇС (сміється і стишує голос): І дуже дорогі! (Занепокоєно). А втім...]
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Любий лікарю, ні тут, ні в себе в клініці ви не повинні просити неможливого.
ХУАН ЛУЇС (дивиться на музикантів): Ви не помітили... що чогось бракує? (Дон Хорхе з усмішкою дивиться на Хуана Луїса).
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Аж ніяк. Вечір [вдався навіть ліпший, ніж попередні]. Гідний того, що відмічається! [Тільки подумати — двадцять років подружнього щастя!
ХУАН ЛУЇС: Які промайнули, мов одна мить...
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Вродлива і доброчесна дружина, двійко славних дітей, чудове становище і найпрестижніша у місті консультація. Ви можете дякувати Богу.
ХУАН ЛУЇС: Я роблю це щодня.
ПАДРЕ АНСЕЛЬМО: Я знаю.] (Пепіта простягає йому тацю. Він бере склянку). Дякую, дочко. (Обертається до гурту.) Генерале, ходімо зі мною. Церква має щось сказати воїнству. (Йде до них. Генерал виходить наперед і сміється).
ГЕНЕРАЛ: Я слухатиму її, як вірний християнин, сховавши зброю. (Він запрошує священника відійти ліворуч, і вони тихо перемовляються. Пепіта [підходить до Хуана Луїса і простягає йому тацю).
ХУАН ЛУЇС: Ні, дякую. (Збирається відійти, але її реакція його зупиняє).
ПЕПІТА (з дивною фамільярністю): Так.]
ХУАН ЛУЇС ([із роздратованим здивуванням): Ні! (Вона відходить),] ставить тацю на барну шафку і виходить у ліву кулісу. Хулія і Крістіна, які [шепотілися, не зводячи з них погляду,] обмінюються легким смішком. Хуан Луїс йде в їхній бік).
ХУАН ЛУЇС: Тебе болить шрам на щоці?
КРІСТІНА: Ні.
ХУАН ЛУЇС: Я радий. (Поки до них наближається дон Хорхе, вони знову хихотять). Усе гаразд?
ДОН ХОРХЕ (не дивлячись на нього): Залежить, з якого боку подивитися.
ХУАН ЛУЇС (знічено): Ви не мали би піднятися в еркер?
ДОН ХОРХЕ (дивиться на нього): Я?
ХУАН ЛУЇС: Аби заграти на альті... Це нічого, що ви не у фраку.
ДОН ХОРХЕ: [Ви щось плутаєте.] Я не музикант.
ХУАН ЛУЇС: Вибачте, доне Хорхе. (Обертається і дивиться на Пардо, який і далі сидить непорушно. Ступає до нього кілька кроків. Хулія відходить від Крістіни і підходить до Хуана Луїса. Водночас Крістіна підходить до барної шафки, бере іншу склянку і підходить до Генерала і священника, аби поговорити з ними).
