Теби. Царський палац. Незадовго до викриття правди про Едипа. Йокаста... десь шістдесяти років... звертається до хору... механічно, так, наче виконує якусь роль, говорить у темряві, жодного руху не відбувається, лунає лише її голос.
ЙОКАСТА: ...«Було колись то Лаєві провіщено, від Феба — не скажу, але від слуг його, що повелінням долі вмре від сина він, який від нього в мене мав родитися. Але всі чули, що загинув Лай від рук чужинців на розпутті трьох доріг. Дитину ж через три дні по народженню, зв’язавши міцно ніжки, геть покинули батьківські руки в нетрях непрохідних гір. Так не збулось віщання Аполлонове — син батьковбивцею не став, і батько не від сина також поліг: хоча весь вік боявсь того»[1].
Механічно повторює.
Дитину ж через три дні по народженню, міцно зв’язавши ніжки, кинули батьківські руки в нетрях непрохідних гір... кинули батьківські руки в нетрях непрохідних гір... у нетрях непрохідних гір...
На сцені запалюється світло, освітлює її постать. Вона рвучко спиняється, звертається до хору, спершу розлючено... а далі — з таким самим напруженням і схвильованістю, але й гідністю та силою, не сповільнюючи темп, іноді, наче охоплена пропасницею, але в жодному разі не мелодраматичним тоном...
...Маячня. Було все не так. Це неправда. Мені нічого не було відомим. Я ж мати. Мати. Я не відала б своє дитя. Моє. Я ж мати... Мати... Маячня. І кожна мати розуміє, що я ніколи... що я ніколи не залишила б... власне дитя. І кожен, хто відчув на собі ніжний материнський доторк, її любов, знає напевно, що я ніколи не змогла б... власне дитя. І це — брехня. Як і все інше. Усе. Усе — брехня. А я знаю правду. Як ніхто інший. Ніхто. Лише я, я, а не кожен писар, чи чабан, чи віщун. Я.
Він міг би бути моїм сином, але це не так. Він був і є моїм чоловіком. Чоловіком.
Мій чоловік, якого я роками визирала, роками! Звідтоді, як Лай, наляканий богами, мене кинув саму на нашому ліжку, цілими ночами на самоті, щоб постіль обпікала моє тіло, щоб я горнулась до теплих ковдр чи холодних простирадл, губилася в непевних снах, полювала на білих коней чи птахів блакитних, а моє тіло зав’ядало без доторку руки, роками у своєму ліжку старішати, не знаючи, що значить не спати на самоті, відчувати всю ніч на собі чоловічу руку, змішувати свій подих з іншим диханням, відчувати тепло чоловіка в собі і поруч із собою,
старішала,
але й далі продовжувала прокидатися сама в подружньому ліжку.
Він же мій чоловік, чоловік і батько моїх дітей, і, може, був і моїм сином. Можливо. Та зараз ним не є.
Від Лая я народила одне дитя, і воно пропало. Пропало, бо так безжально і несправедливо вирішили боги, але й боягузтво Лая, і моя слабодухість, бо, може, боги й вирішують, що в нас на долі написано, але це завжди шите по нашій фігурі, і в наших руках завжди можливість його змінити, саме в наших руках, інакше, чим ми відрізняємося від диких звірів?
Від Лая я народила одне дитя, і не встигла ним намилуватися, не обіймала його, не давала йому груди, не пізнала це чудо — з моїх грудей щойно явлене життя ссе якесь інше життя, ніколи воно не всміхалося мені, ніколи не називало мене «мама», лише я чула його плач, мені сказали, що воно народилося мертвим, але ж я чула його плач, «я чула його плач», тобі здалося, мені відповіли, здалося, була ти не при собі, замучена, розбита, себе не тямила ти, мені відповіли, це все — брехня, брехня, я його чула і роками продовжую чути, у снах, у нічних жахіттях, роками, довкола мене і в мені плакала дитина, плакала роками
затихла лише, коли з цим чоловіком, якого ви звете моїм сином, я народила інших дітей, затихла тоді, коли я народила інших дітей.
Коли я побачила його вперше, подумала, якби моя дитина була жива, певно, була б його віку, вдалася б у такого юнака, високого, стрункого, була б такою ж чорнявою, як і він, як і його батько, уже справжній чоловік, не підліток, уже, певно, кров його вирує у жаданні жінки, я могла би бути його матір’ю, подумала, але тоді мені було байдуже,
я мала скоритися наказу брата й одружитися з тим, хто переможно вирішить загадки Сфінкс, таке було рішення, мене ніхто ні про що не спитав, мене запропонували разом із тебським престолом, ні про того Лая, а він був старим і гидким, хоч на початку й добрим зі мною, тож я вирішила йому коритися й любити, подарувати йому багато дітей, але ж тоді з’явилось те пророцтво,
