ДУШАН (відчиняє двері номер чотири, ключ ховає до кишені і входить до передпокою): Ніде ні душі. Очікувано.

ВІТЬКА (заходить за ним, тихенько): Доброго ранку. Ще сплять.

ДУШАН (відчиняє двері номер два і вигукує): Іменем закону.

ВІТЬКА Не галасуй.

ДУШАН (кричить німецькою): Aufmachen! Geheime Staatspolizei![1]

ВІТЬКА (про себе): «Не годуй канарка паштетом».

ДУШАН: Перепрошую? Повторюю, Вітько, вже у сто десяте. Я не знав, що той паштет зіпсований.

ВІТЬКА: Та все ти добре знав. Просто не хотів його тримати вдома. Це ж ти казав: «Жодного канарка тут». І я знаю чому. По-перше, тому що він залетів до нас сам, тобто нелегально. По-друге, ти не хотів про нього дбати. Та основне — ти хотів позбавити і дітей, і мене втіхи. А я ще й змушена це приховувати й ліпити з тебе доброго татка.

ДУШАН: А хіба я не добрий?

ВІТЬКА: Знаєш що, Душане? Ходімо додому. Ти не впораєшся.

ДУШАН: Я чемний. Як ніколи.

ВІТЬКА: Як попереднього разу. Тебе тут охоплює родинний шал.

ДУШАН: Ти маєш на увазі ту історію з «гестапо»? Гаразд. Визнаю. Це було скандально. Гестапо викреслюю.

ВІТЬКА: І ти не привертатимеш до себе увагу.

ДУШАН: Анітрохи.

ВІТЬКА: Не забувай, заради чого нас сюди запросили.

ДУШАН: З приводу спадку.

ВІТЬКА: Тобі подають руку. За сніданком про це повідомлять.

ДУШАН: А я маю поводитися, ніби все гаразд.

ВІТЬКА: І сказати татові, що тобі прикро за свої балачки того разу. Ти це зробиш?

ДУШАН: Насамперед тому, що цього бажаєш ти.

ВІТЬКА: Та я гадала, ти сам цього хочеш. Проте, якщо це не так...

ДУШАН Заспокойся. Усе, про що ми домовилися, залишається у силі.

ВІТЬКА: А якщо тато знов удаватиме, що тебе не впізнав? Скаже: «Добрий день, Іванку».

ДУШАН: Я готовий до цього.

ВІТЬКА: А якщо запитає: «Тобі щось треба?».

ДУШАН: Я страшенно розізлюся, бо це значить: від мене нічого не чекай.

ВІТЬКА: От бачиш. Це не має сенсу.

ДУШАН: Має сенс. Я опаную себе. Впораюсь і з цим.

СУСІД (стукає зовні в двері номер чотири, відчиняє їх і залишається стояти на порозі): Добридень, пане міністре. Цілую ручки, пані. Я сусід.

ВІТЬКА: Та ж ми знайомі, Душане.

ДУШАН: Звісно, пане Кршенарш. Однак я вже не міністр.

СУСІД: Я знаю, пане міністре. Та не можу спокійно на все це дивитися. Люди запитують, як усе насправді.

ДУШАН: Кепсько, пане Кршенарш. Пропорційно до того, які ми є.

СУСІД (чує кроки за дверима номер три, хутко промовляє): Авжеж, не заважатиму. (Виходить дверима номер чотири, зачиняючи їх за собою.)

БАТЬКО (заходить через двері номер три, побачив Душана й Вітьку): Доброго ранку, Іванку! А що таке? Щось сталося?

ВІТЬКА: Добрий день, тату. Як здоров’я?

БАТЬКО: Тобі щось треба?

ДУШАН: Ми точні, мов годинник. Саме дев’ята.

БАТЬКО: О-о! Чудово. Адже вже кінець червня.

ДУШАН: Тиждень минув після сонцестояння. Світла стає менше. Дні коротші. Незабаром Святої Анни, холодні ранки. Наближається осінь.

ВІТЬКА: Душане.

БАТЬКО: Так-так. Послухай, а в тебе часом немає ключа? На двадцять два. Може бути трубний ключ.

ДУШАН: Так-так. Незабаром Різдво.

ВІТЬКА: Душане, не забувай.

БАТЬКО: Трубний ключик. (Виявляється, він тримає в руці французький ключ.) Чомусь не захоплює. То що, не маєш, ні? (Кладе французький ключ на столик і виходить через двері номер три.) Нічого, я його підпиляю. Напилок, на щастя, в мене є. (Щезає за дверима номер три, зачиняючи їх за собою.)

СУСІД (визирає з дверей номер чотири, залишається стояти на порозі): Я впевнений, пане міністре, що ви цього так не залишите? Втрутитеся?

ДУШАН: Я, пане Кршенарш? Та ж я поза грою.

ВІТЬКА: Душінко, пан Кршенарш зараз не про полі­тику.

СУСІД: Ваш батько в чудовій формі. Як на свої вісімдесят. Але що занадто, то нездорово.

ДУШАН: Знову щось ремонтував?

СУСІД: Учора зранку. Дружина прибігла й каже: «Господи, він на даху. У руці пензель. Я йому: “Пане докторе, чому ж ви нічого не скажете”. Мій син охоче б усе це пофарбував. Дешево і з гарантією».

ВІТЬКА: Який же ви добрий чоловік, пане Кршенарш.

СУСІД: Воно то так. Та ж він мене прогнав. Я пообіцяв, що вам поскаржуся. На що він: «Я, мовляв, прив’язаний». Кажу йому, якщо послизнетеся, звернете собі в’язи. А ми це матимемо на сумлінні. (Чує кроки за дверима номер три і щезає в дверях номер чотири, зачиняючи їх за собою.)

БАТЬКО (виходить із дверей номер три і зачиняє їх за собою. Несе великий напилок для заліза, бере зі столика французький ключ і демонстративно досвідченим рухом перевіряє, чи зможе цю браковану різьбу відточити): Як меч. Довоєнний товар. Оригінальний «Золінген». (Виходить через двері номер три, зачиняючи їх за собою.)

МАТИ (заходить через двері номер два, пересувається важко): Діти. Я боялася, що ви передумаєте. (Обіймається зі старшим сином, Вітьці подає руку і при цьому постійно говорить.) Ми так давно з вами не бачилися. Два роки. Я постійно собі це уявляла. Неділя як за старих добрих часів. Ми разом поснідаємо й підемо на пагорб Медлан. Так, як колись, коли ви були малими. Аж нагору до каплички. Усе вирішиться, і буде добре. Та наразі є ускладнення. Він пішов.

ДУШАН: Хто? Павел? Чому? Коли?

МАТИ: Сьогодні вночі. Немов хлопчисько. Дитину забрав зі собою.

ДУШАН: Але чому? Чому?

МАТИ: Бо він мерзотник. Як і його тато. У них це сімейне.

ДУШАН: Павел не мерзотник.

МАТИ: Хочеш посваритися? Будь ласка, не починай.

ДУШАН: Як вона це сприйняла?

МАТИ: Шарка? Мужньо. Готує сніданок. Але ти ж знаєш, вона його кохала.

ВІТЬКА виходить через двері номер два.

МАТИ (до Вітьки): Допоможеш їй? Тільки про Павела не згадуй. Нехай про це не думає.

ДУШАН: Матінко, а тепер правду: на неї знов найшло?

МАТИ: Що? З нею все гаразд. Я їй сказала: «Шарко, ти не смієш зараз падати духом. В тебе обов’язки». Більше побоююся за тата.

ДУШАН: Він видається нормальним.

МАТИ: Проте вночі раптом каже: «Давай ключі від автівки». Питаюся: «Куди поїдеш?». А він: «Це моя справа». Я йому: «Жодних ключів». Уявляю, що він міг би вчинити.

ДУШАН: О Боже! Кому? Павелові?

МАТИ: Ти його недооцінюєш. Хоча він і захоплюється німцями, але щодо родини почувається італійцем.

ДУШАН: Та й що він зробив би? Застрелив би його ­своєю старою пукавкою?

БАТЬКО (заходить через двері номер три, зачиняючи за собою): Трах-бах. Ручка. (Показує напилок із тріснутою дерев’яною ручкою.) Тріснула.

МАТИ: Едо, ти приєднаєшся до нас?

БАТЬКО: Звісно. У мене є запасний. (Виходить через двері номер три і зачиняє за собою.)

ДУШАН: А ви, матінко, сподівалися, що він із нею залишиться?

МАТИ: Зі Шаркою? Він же обіцяв.

ДУШАН: Доки не знав, що з нею.

МАТИ: Вона стомилася. Коли це сталося вперше, я його запитала: «Що буде, Павеле? Розлучення?». А він: «У католиків так не прийнято».

ДУШАН: Навіть католики не все витримують.

МАТИ: Ти його захищаєш?

ДУШАН: Я ніколи не бував у його шкурі. Не маю права засуджувати.

МАТИ: А ми з татом таке право маємо.

БАТЬКО (заходить через двері номер три, притримуючи свою ліву руку): Зачепило. Трясця.

МАТИ: Господи, Едо! Ти покалічився.

БАТЬКО: Розтиснулися. Лещата. Не розумію як. Старі. Німецькі. А пилкою відразу по пальцях.

ДУШАН: Аж до кості.

МАТИ: І так постійно. Невже обов’язково щось пиляти?

БАТЬКО: Ну таке от, дозволив собі. Злочинець я.

МАТИ: Поїдеш у хірургію.

БАТЬКО: Навіщо? Пальця й так вже немає. Якщо розвинеться сепсис, байдуже, де це станеться.

ДУШАН (відчиняє двері номер два і гукає): Вітько!

ВІТЬКА (заходить через двері номер два): До автівки. Аптечку.

ДУШАН вибігає через двері номер чотири, зачиняючи їх за собою.

БАТЬКО: Якщо я зомлію, пам’ятайте: до лікарні не хочу. Помру вдома.

ДУШАН (повертається дверима номер чотири, закриває їх за собою, несе автомобільну аптечку): Марлю? Вату? Зупинити кровотечу?

ВІТЬКА (відкриває аптечку, бере звідти спрей для дезінфекції): Не ставити дурних запитань. (Розпилює спрей на поранений палець.)

БАТЬКО: Мені погано.

МАТИ: Наче дитина. Постійно мусить із чимось бавитися.

ШАРКА (заходить через двері номер два): Tschüss, du. Ich danke dir herzlich für die Gelegenheit, ein paar Probleme des Nibelungenlieds mit dir zu behandeln. Erstens: Ich hab’eine Studie gelesen über die Beziehungzwischen Kriemhilde und ihrem Mann. Meine Frage lautet:[2]

ВІТЬКА: Пластир.

ШАРКА: Sind die Theorien von Freud und von seinen Schülern nicht fаhig, einen Text wie Das Nibelungenlied glaubwürdig zu interpretieren?[3]

ВІТЬКА: Ножиці.

ШАРКА: Чорт забирай, можеш мені відповісти?

ДУШАН: Ні, не можу.

ШАРКА: Навіть, якщо я прошу? Це засадниче для мене питання. Чи можна типово сучасну аналітичну позицію застосувати до Нібелунгів? Старогерманський епос ґрунтується на іншій системі цінностей, ніж наша. Кримхільда вбиває з інших причин, аніж сучасна жінка?

МАТИ (до Вітьки): Що ти з цим робиш?

ВІТЬКА: Стрічку.

МАТИ: Що це таке?

ВІТЬКА: Практично те саме, що шитво.

МАТИ: А не ліпше було б зашити?

ВІТЬКА: Ліпше.

ШАРКА (Душанові): Мені здається, що це можливо.

МАТИ: Чуєш, Едо?

ШАРКА: Ти розмовляєш зі мною, чи ні?

ДУШАН: Я не германіст. І не філософ.

ШАРКА: Ця проблема загальна, а не фахова. Навіть правник може мати щодо неї власну думку.

ВІТЬКА: Так. (Закінчує перев’язку.)

БАТЬКО: А я можу з цим працювати?

ВІТЬКА: Рішуче ні, татку. Доки рана не загоїться.

МАТИ: І потім також ні. Це було останнє попередження. Наступного разу все закінчиться в лікарні.

БАТЬКО: То що, мені посидіти в холі? Ну, якусь годинку почекати я зможу.

ДУШАН: Він чує щораз гірше.

МАТИ: Чує він нормально. (Вигукує в напрямку до батька.) Клеїть дурня. Та цьому настав кінець. Увесь цей мотлох я зараз швиденько візьму та й викину.

БАТЬКО: Німецький французький ключ? Лише спробуй. Знайдеш такий новий?

МАТИ: Я його, діти, сотні разів просила: «Давай запросимо людину, яка все зробить».

ШАРКА: Чуєш, Душане? Я стверджую, що при аналізі твору допустимі всі методи. Наприклад, Дерріда зі своєю реконструкцією, методологічно дуже ліберальний.

ДУШАН: Дякувати Богу, нарешті розумні слова. Забіжу до нього.

ШАРКА: До Дерріди?

МАТИ: Стривай.

ШАРКА: Будь-яка дурниця важливіша, ніж я.

МАТИ: Едо, визнай нарешті, що ти вже не даєш собі ради. Будинок потребує капітального ремонту. Дах діря­вий. Із водопроводу капає. П’ятдесят років усе ржавіє та гниє. Душан про все домовиться.

ШАРКА: А хто домовиться про те, що потрібно мені?

МАТИ: Ти ж не ремісник. То як?

БАТЬКО: Німецький французький ключ викине хіба що дурень.

ШАРКА: Чуєте? Хто домовиться про те, чого потребую я? Ніхто.

ДУШАН: Заспокійся.

ШАРКА: Слова, слова, слова. Це ти вмієш. А подати руку допомоги — ні. Отож я все вирішу радикально. (Виходить через двері номер два, залишаючи їх відчиненими.)

ДУШАН: Саро, не роби дурниць (хоче йти за нею).

МАТИ (Душанові): Ти знов називаєш її Сарою? Чому?

ВІТЬКА: Він просто любить ощасливлювати людей. Але більше цього не робитиме. Правда, Душане? І поговори з татом. Без жодного паштету. Гарно. (Виходить за Шаркою через двері номер два і зачиняє їх за собою.)

ДУШАН: Тату.

БАТЬКО мовчить.

МАТИ: Прошу тебе, Едо, поговори з ним.

БАТЬКО мовчить.

ДУШАН: Малий тату.

БАТЬКО мовчить.

МАТИ: Так він називав тебе, коли заледве сягав твоїх колін. Ти не відповіси йому?

БАТЬКО мовчить.

ДУШАН: Ох ти мій бідний, малесенький татко.

МАТИ: Він просто жахливий. Зі мною міг, наприклад, не розмовляти по півроку. Едо, ти сам запропонував його запросити. Для чого? Аби показати, що й досі гніваєшся? І гніватимешся весь наступний рік?

ДУШАН: Два роки.

МАТИ: Я тебе не розумію. Він так гарно до тебе звернувся.

БАТЬКО: Це з Дідро. Парафраза. Так говорив Якуб до пана. Поблажливо. Зверхньо. Що в цьому гарного?

Читать книгу онлайн Диво в чорному будинку - автор Милан Угде или скачать бесплатно и без регистрации в формате fb2. Книга написана в 2021 году, в жанре Драматургия. Читаемые, полные версии книг, без сокращений - на сайте Knigism.online.