Мальовниче містечко на західному узбережжі Швеції, напіввимерле село десь у лісах Норрланду, безмежні поля південної провінції Сконе, таємничий острів Оланд — саме це зазвичай спадає на думку, коли мова заходить про класичний шведський детектив. Камілла Лекберг, Юан Теорій, Стіґ Ларссон, Геннінг Манкель... Романтика клаустрофобних провінційних містечок із темними загадками та заплутаними соціальними зв’язками, сувора північна природа та живі персонажі, які ніколи не бувають супергероями — ось що є чарівним рецептом успіху скандинавського детективу. Заможна, безпечна та безтурботна Швеція дає авторам змогу користуватися класичним детективним сюжетом, який не змінювався з часів Конан-Дойла та Аґати Крісті: одна смерть, один детектив, триста сторінок розслідування (бо навіть одне людське життя досі цього варте!). Здавалося б, навіщо змінювати рецепт, який працює?
Але шалений успіх Ларса Кеплера, чиї книжки аж ніяк не вписуються в ці рамки, свідчить про дещо інше. «Гіпнотизер»— перша книжка із серії про Йону Лінну, детектива кримінальної поліції Стокгольма, та його колег, Саґу Бауер та Еріка Марію Барка. «Гіпнотизер» був виданий десять років тому та вмить набув нечуваної популярності. У березні 2009 року видавництво Bonniers одержало рукопис від невідомого автора, а вже у вересні нова книжка посіла перше місце в списку бестселерів Швеції. Згодом «Гіпнотизер» увійшов до трійки найбільш продаваних детективів Швеції всіх часів. У чому ж його секрет?
Можливо, якраз у тому, що твори Ларса Кеплера повністю ігнорують традиційну шведську екзотику. Вони належать до більш універсального жанру трилера, вписаного в краєвиди великого, анонімного міста, змальованого короткими, гострими штрихами — Стокгольма. На місці Стокгольма ми легко можемо уявити Чикаго, Берлін або навіть Київ, проте місто однаково не втрачає свого унікального обличчя. Стокгольм Кеплера — це таємничий мегаполіс у стилі нуар, де під маскою показного добробуту відбуваються наймакабричніші речі. Це холодне та непривітне місто напередодні Різдва, де холод панує не лише надворі, а й поміж людей. Де щось страшне, щось незбагненне та жахливе чатує за кожним кутом. До того ж Кеплер майстерно працює із формою — короткі, рублені речення в кінематографічному теперішньому часі затягують читача всередину дивної темної реальності та не дають перевести дух до останньої сторінки.
Але повернімося до «Гіпнотизера»: кількох членів великої родини знаходять брутально вбитими, і Йона Лінна — детектив-дивак із неочікуваними навичками, фінськими коренями та непростим характером — просить лікаря Еріка Марію Барка загіпнотизувати підлітка, єдиного члена родини, який пережив різанину, аби дізнатися щось про потенційного вбивцю. Гіпноз, потаємні думки, внутрішня темрява, сімейні драми, викрадені діти та геніальний серійний вбивця, який ховається десь у тінях, недосяжний для головних героїв — саме навколо цього обертається сюжет «Гіпнотизера». Кеплер не шкодує ані крові, ані відтінків чорного — і попри це (або, скоріше, завдяки цьому) від його трилерів неможливо відірватися.
Головне зацікавлення Ларса Кеплера (чи, точніше, подружжя Андоріл, яке пише під цим псевдонімом) — природа зла й людського страху. Мета цих творів — дати читачам змогу зазирнути в голови до найжахливіших злочинців і зрозуміти їхню поведінку, їхні мотиви та почуття; розкрити таємниці, що ховаються в темряві людської свідомості. «Завдання багатьох детективних романів — оголити думки злочинця, зрозуміти ту поведінку, яка здається нам незбагненною та жахливою. Ідея „Гіпнотизера“ із самого початку оберталася навколо цього. Бо хто, як не гіпнотизер, насправді може читати думки в очах своїх пацієнтів?» — розповідає подружжя авторів в інтерв’ю газеті Aftonbladet.
Кеплер бере читача за руку та веде по той бік світла, туди, де не залишається ані надії, ні жалю. Чи боїтеся ви темряви?
Еріка Марію Барка вириває зі сну телефонний дзвінок. Перш ніж остаточно прокинутися, він чує власний радісний голос:
— Кульки й серпантин.
Його серце гучно калатає від раптового пробудження. Ерік не знає, що означають ці слова, і гадки не має, що йому наснилося.
Щоб не розбудити Сімоне, він вислизає зі спальні, зачиняє за собою двері й лише тоді промовляє у слухавку:
— Ерік Марія Барк. Слухаю вас.
Комісар кримінальної поліції на ім’я Йона Лінна запитує, чи Ерік достатньо отямився, щоб вислухати важливу інформацію. Поки він слухає комісара, його думки продовжують линути вниз, у темну порожнечу, що залишилася після сну.
— Я чув, що ви знаєтеся на лікуванні гострих травм,— каже Йона Лінна.
— Так, — коротко відповідає Ерік.
Слухаючи комісара, він п’є таблетку знеболювального. Поліціянт пояснює, що йому треба допитати п’ятнадцятирічного хлопця, який став свідком подвійного вбивства. Проблема в тому, що юнака тяжко поранено. Його стан був нестабільний, він впав у шок і досі не приходив до тями. Вночі його перевели з неврологічного відділення в Гуддінге в нейрохірургію Каролінської університетської лікарні, що в Сольні.
— Хто його лікує? — запитує Ерік.
— Даніелла Рікардс.
— Дуже компетентний фахівець. Я впевнений, що вона впорається...
— Це вона хотіла, щоб я вам зателефонував, — перебиває комісар. — Їй потрібна ваша допомога, і чимшвидше.
Ерік повертається до спальні, щоб узяти одяг. Між двома ролетами пробивається смужка світла від вуличного ліхтаря. Сімоне лежить на спині й дивиться на нього дивним, порожнім поглядом.
— Не хотів тебе будити, — каже він стиха.
— Хто телефонував? — питає жінка.
— Це з поліції... якийсь комісар, не розчув його імені.
— А що він хотів?
— Я мушу поїхати в Каролінську лікарню й допомогти їм із одним хлопчиком.
— А котра зараз година?
Сімоне дивиться на будильник і заплющує очі. На її веснянкуватих плечах видніються сліди від складок простирадла.
— Спи, Сіксан, — шепоче Ерік.
Він виносить одяг у передпокій, вмикає світло й квапливо вдягається. Позаду нього виблискує сталеве лезо. Ерік обертається й бачить ковзани, які його син повісив на ручку вхідних дверей, аби не забути. Хоч Ерік і поспішає, та все ж підходить до гардероба, витягує звідти скриню й береться шукати захисні чохли. Потім одягає їх на гострі леза, кладе ковзани на килимок у передпокої та виходить з квартири.
О третій годині ночі на вівторок, 8 грудня, Ерік Марія Барк сідає у машину. Сніг повільно падає із чорного неба. Вітру геть немає, і важкі сніжинки сонно лягають на порожню дорогу. Ерік повертає ключ у замку запалювання — і в машину м’якими хвилями ллється музика: Майлз Девіс, Kind of Blue.
Місто спить. Ерік швидко долає невелику відстань між Лунтмакаргатан і Норртуллом, пролітаючи вулицею Свеавеґен. За снігопадом озеро Бруннсвікен здається великою темною порожниною. Ерік повільно в’їжджає на територію лікарні, повзе між напівпорожньою лікарнею Астрід Ліндгрен і пологовим будинком, минає онкологічну й психіатрічну клініки, паркується на звичному місці перед нейрохірургічною клінікою і виходить із машини. У вікнах високої будівлі відбивається світло вуличних ліхтарів. На парковці для відвідувачів — лише кілька автівок. У темних деревах шурхотять крилами дрозди. Ерік зауважує, що шуму автомагістралі цієї години не чути.
