Я їхав на мотоциклі по сусідньому селу. Там була рівненька і довга дорога. Вітер шмагав мене невидимими нагайками, — але не надто дошкуляв, тому що герметичний шолом і щільна куртка сховали моє тіло від його колючого, пронизливого потоку. Була зима, однак мені, схибнутому, це не заважало досі їздити, тим паче, що погода цього дня випала дуже тепла: сонце пригрівало немов навесні, й, здавалось, що от-от на гілочках дерев з'являться бруньки. Їзда на металевому коні завжди асоціювалась мені з абсолютною, нічим не розбавленою, свободою. Така витримана й неконцентрована воля поглинала цілком, без права на повернення, і я, сам собі всміхаючись, а часом голосно сміючись, їхав кудись далеко-далеко, назустріч сонцю вдень та місяцю і зорям уночі. Шлях мій і мого коника ніколи не закінчувався гаражем — я (сподіваюсь, що й він) продовжував його в ліжку під час сну, а особливо в момент засипання, коли дивишся в спину самому собі, бачиш, як він, тобто я, вирушає в довгу мандрівку зі старенького батьківського подвір'я, і його береже Господь під час цікавої подорожі, аж заздриш йому, тобто самому ж собі, і задаєш питання перед тим, як вимкнутись — «Яке падло вигадало сон?».
Відлагоджений, наче швейцарський годинник, мотор вдоволено буркотів і пройшов би ще не одну сотню кілометрів, але мені потрібно було лише сорок. Їхав я до містечка Шпола, що на Черкащині, у важливих справах. Сьогодні повинна бути репетиція в шполянському Будинку культури, в якій я братиму безпосередню участь — як вокаліст рок-колективу «РЕЗОНАНС». Я дуже тішуся з того і свою справу люблю, хоча й працюю не за покликом серця. Хлібозавод міста Ватутіно прихистив мене як оператора виробничої печі цеху бубликів Так, пекти бублики для країни було моєю основною справою, і я вважав це досить пристойним для себе заняттям: все-таки хліб, не абищо. Наша бригада була шалена в роботі, і в гонитві змагань із іншими бригадами частенько перемагала, що означало премії (зовсім як в радянські часи), від чого, чесно кажучи (хоча радянські часи мені не подобались), було дуже радісно, й хотілось працювати ще і ще, крокувати нога в ногу, підійнявши прапор догори. Ура!
Я минув три села, і, коли до Шполи залишалось усього кілька кілометрів, завібрував телефон і, негайно зупинивши свій транспорт на узбіччі, я поліз в кишеню за слухавкою. Зовсім не тому, що дотримувався правил дорожнього руху, які передбачають зупинення транспортного засобу в таких випадках, коли водієві треба побалакати. Просто, коли їдеш на мотоциклі, розмовляти по телефону неможливо через гарчання мотора, та й зчеплення теж комусь потрібно натискати. Телефонував мій товариш Максим, що уже майже рік працює в Києві, але, на жаль, я на перший дзвінок спізнився. Оскільки за бензин довелося віддати останні гроші, самому телефонувати не було за що. Тому я вирішив перекурити і почекати повторного дзвіночка.
Макс був близькою для мене людиною, тому чекав я з нетерпінням. Ми з ним навчалися у школі в одному класі й були добрими друзями, та й після того концтабору, в якому я відсидів за партою біля вікна дев'ять років, на відміну від Макса, який парився там всі одинадцять, дуже тривалий час підтримували стосунки, але чомусь періодами. Наприклад, рік нам цікаво одне з одним, а через кілька місяців — ми знаходимо нових друзів за інтересами, ніби відпочиваємо один від одного. Потім цикл повторюється. Ми вже до цього звикли. Якось, здається, у восьмому класі, ми з Максом, прихопивши з собою гебрея Сергія, пішли прогулювати уроки, доволі звична для нас річ. З’явитись додому раніше ми не ризикнули, але й недовго замислювались, що будемо робити.
Сергій, що мав репутацію збоченця, запропонував піти до нашої однокласниці Ані Зайчикової, позаяк та мешкала біля самої школи, і насцяти їй під двері. Не знаю чому, але звучало воно весело, і ми, як Сергійко, теж були збоченцями, отож, погодилися на запропоноване. Упевнені в безкарності майбутньої витівки, ми попрямували до шкільної огорожі. Перетнувши її, наша трійця опинилась в Аниному дворі. Аня мешкала з мамою і бабцею в двоповерховому будинку, і ми, пригадавши, в якому під'їзді живуть наші жертви, змовницьки переглядаючись, рушили на діло, яке в нашій історії мало назву «Мокруха». Швиденько вирішили, що хто буде робити: Сергій сцить, Макс натискає на кнопку дзвінка, а я стою поруч з Максом, щоби всі були причетні до злочину. Ми ж — братство, назви якого, правда, вже й не згадати. Сергійко, перелякано озираючись на всі боки розстебнув ширинку і прийнявся за справу, а ми стояли тим часом на шухері — «Усе чисто, Сірьога. Давай-давай». Після припинення дзюрчання, яке відлунювало у під'їзді наче водограй, через що ми боялись, аби хтось не вийшов, утім, обійшлося, — настала наша з Максимом пора. Ми, урочисто вдвох, підійшли до дзвінка, і навіть, що не передбачалось сценарієм, одночасно на нього натиснули. Пролунало жахливе харчання електродзвінка за Ганчиними дверима. Далі двері миттєво відчинилися, і в них просунулася страшна пика Ганчиної мами (ми одразу збагнули, чому її батьки живуть окремо), яка одразу ж помітила калюжу і, звісно, ж нас, похололих і отетерілих. Не встигла вона й слова вимовити, як ми чкурнули аж за дві вулиці від місця пригоди. Наступного дня до нас у кабінет зайшов директор і трохи не за вухо витяг Сергійка з класу — Ганчина мама впізнала тільки його і, вивергаючи нестерпний галюциногенний аромат ротом (насправді він був у неї чорним, як ніч), зізналася в цьому директорові. Через дві хвилини така сама доля чекала й на нас — здав Сергій співучасників.
А тепер Макс — у Києві. Він сидить там вже довго й не збирається приїздити — не має змоги. Я нудьгую за товаришем і охоче б його почув, а тим більше — побачив. Лунає другий дзвінок, я вмикаю зв'язок і радісно кажу:
— Ало! Здорово, брате! Як ти?
— Усе добре, — відповідає Максим. — Невдовзі приїду.
— Надовго чи, як минулого разу, на день? — питаю.
— Цього разу на місяць. Я вже в Києві не буду працювати — поїду до Москви, — каже він гордовито.
— Ти що, здурів? На чорта вона тобі потрібна? Там побудеш, і знову додому захочеться, а в Києві, дивись, вже й квартиру проґавив, знаєш сам, що хату в столиці знайти не так вже легко, — накинувся я на Макса.
Атой за своє:
— Так, знаю, але в мене є перспектива, і я її не хотів би втратити. Краще спитай у когось із друзів, чи хто не збирається їхати до Києва працювати, бо я можу їм залишити квартиру.
— Гаразд, — відповів я, — а які умови?
— Шістсот тридцять гривень щомісяця за кімнату в комуналці. Будинок дуже старий, зате в центрі міста, біля метро «Республіканський стадіон».
— Добре… — і раптом я затнувся. — СТОП! А якщо я приїду туди? Якщо домовлюсь з чуваками, з якими граю в одній банді, і приїду до Києва та будемо там займатися музикою, так же можна?
— А скільки чуваків? — діловито поцікавився Макс.
— Шість, разом зі мною, — видихнув я.
— Багато, — розтягуючи голосні літери, проспівав Максим чорне слово.
— І ніяк не можна? — все ще сподіваючись, поцікавився я.
— Ну, добре, щось вигадаю. Давай, готуй там своїх бійців, а я спробую домовитися. І ще, приїхати треба не пізніше п'ятнадцятого лютого, бо туди швидко когось заселять.
— Добре. Дякую, друже. Тримайся там — скоро буду.
Ми попрощалися, і, приголомшений таким розвитком подій, я помчав хуткіш до Шполи.
Під'їхав до БК, облишив свій «Дніпро» біля входу й кинувся до приміщення — там ще нікого не було. Страх, чого коштувало моїм легеням це очікування — я викурив півпачки цигарок за двадцять хвилин і скурив би більше, якби не почув знайомий гомін друзів-музикантів, що наближалися до музичної кімнати. Я терпляче їх дочекався і, потиснувши кожному руку, запропонував усім вийти до коридору на перекур. Сам, поглянувши на цигарку, заштовхнув її назад до пачки — не варто.
Я повідомив друзям про те, що їду до Києва. На мене чекає велике майбутнє: листівки від фанаток, виступи в концертних залах столиці, слава, пристойні гроші, а не жалюгідні подачки, і автографи, автографи, автографи… Моя розповідь була розкішною і щедро прикрашеною. Так, і все мною сказане йшло від серця — я вірив, і вірю у те, що говорив, й ні на крок не відступлюся.
— Друзі мої! Сьогодні, мабуть, найурочистіший день в моєму житті — я відчуваю шкірою, що у нас з'явився реальний шанс звідси видряпатися. Я розумію, що деякі з вас ще навчаються, але то ваші проблеми. Я кидаю в цьому, вже минулому житті, все: батьків, родичів, жінку, — УСІХ. Я не можу більше жити в цьому лайні, в цій клятій битовусі, коли тебе не розуміє навіть піввідсотка населення міста, в якому ти живеш. Люди, котрі сміються, коли я їм кажу, що пишу книжку, не можуть жити зі мною на одній території — я залишаю їх для того, щоб знайти інших людей. Якщо і там на мене чекає бидляцька натура, то мені не залишається нічого іншого, як піти до лісу, чи пустелі і жити там на самоті, бо це все мене вже так дістало, що через п'ять років сивина в моєму волоссі буде помітніша, а ще через п'ять по мене приїде машина з червоними смугами на борту, але не для того, щоб лікувати, а щоб констатувати…
Мене заводило дедалі дужче. Обличчя розчервонілось, тон голосу підіймався до максимальної висоти. Я знав, що від моєї відвертості, красномовства і переконливості залежить вся кампанія. Почувався, щонайменше, Леніним на броневику і, завзято жестикулюючи руками, продовжував:
