Хлої Беґбедер
У мене тільки одна мета: здобути волю. Задля неї я жертвую всім. Але частенько я думаю про те, що принесе мені свобода… Що я робитиму сам у незнайомій юрмі?
Я всякчас кажу, що дверей нема і що все ж таки треба стукати в ці неіснуючі двері.
Коли мені виповнилося сорок років, я остаточно зсунувся з глузду. Доти я намагався вдавати нормального. Проте справжній безум настає тоді, коли вже припиняєш грати комедію на людях. Це трапилося після мого другого розлучення. В мене лишилося трохи грошенят, і я вирішив покинути рідні краї. Кохав я, то покохаю і ще, проте сподівався, що обійдуся без кохання, цього «кумедного почуття, що супроводжується непристойними порухами тіла», як сказав про нього Теофіл Готьє. Крім того, я перестав уживати тяжкі наркотики, то чому кохання має бути винятком? Уперше від мого народження жив я сам, тож вирішив цим скористатися. Певне, тоді я скидався на мою безхребетну епоху. Авжеж, я визнавав, що нудно-таки жити без хребта. Хтозна, як викручувалися інші безхребетні. Я виростав у неповній родині, а потім і свою родину знищив. Не було в мене ні батьківщини, ні коріння, ні якихось інших прив’язаностей, крім хіба що забутого дитинства, чиї світлини видавалися страшенно облудними, та ще переносного комп’ютера з вай-фаєм, що надавав мені ілюзію зв’язку з рештою всесвіту. Я взяв забуття за вершину свободи; це досить поширена недуга нашої доби, гадаю, ми ще повернемося до неї. Я мандрував без багажу і винаймав мебльовані кімнати. Гадаєте, це недобре — мешкати в оселях, які сам не вмеблював? Я не згоден. Найгірше гаяти час у крамницях, не знаючи, який стілець придбати. Авта мене теж не цікавлять. Люди, що наввипередки хизуються своїми лайбами, викликають у мене жалість; просто жах, стільки часу марнують вони на перелік автомобільних марок. Я читав дешеві книжки, підкреслюючи деякі місця кульковою ручкою, а потім і те, і те викидав у смітницю (і книжку, і ручку). Зберігати все намагався я лише в пам’яті; мені здавалося, наче мене обтяжують речі, та думки були не менш для мене обтяжливі, причому вони посідали ще більше місця в моїй голові. У бляшаному меблевому складі в паризькому передмісті вкривалися курявою мої давні телевізори в картонних коробках. У мене була чималенька бібліотека, розпорошена по різних конторах передмістя Одеон, де я колись недовго працював на ниві видання сучасної літератури. Я викреслював у щоденнику кожен день, що минув, наче ото в’язень, який ставить карби на стіні своєї камери. Французьких часописів я не читав, тож усі новини сягали мене з запізненням на тиждень. «Ох, та невже? Едді Берклі віддав Богу душу?» Я тижнями не вилазив з хати, спілкуючись із білим світом через аптекарські сторінки в мережі або через спанкінгові сайти. 2005 року я й крихти в рот не брав. Мені здавалося, наче я позбувся минулого, як ото жінку кидають — боягузливо, навіть не глянувши у вічі. Я уявляв себе громадянином світу. Європа мені здавалася старим монументом, який можна оглядати без гіда, керуючись тільки наказами панії з чорної скриньки джі-пі-ес-навігатора: «За п’ятсот метрів приготуйтеся звернути праворуч». Я писав поштові листівки й не відсилав їх. Вони накопичувалися в коробці з-під черевиків разом з тими, що повернулися мені зі штемпелем: «Адресат за вказаною адресою вибув». Я намагався не хнюпити носа, але як хочеш, то воно ніколи не щастить. Хтозна, чому я розповідаю вам про це. Як по правді, я хочу розповісти, як мені стало зрозуміло, чому смуток необхідний.
Те, що я роблю, важко назвати професією: шукач талантів, ох і тріскуча фраза! Мені заплатили, щоб я знайшов найвродливішу дівчину на світі, й у Росії в мене виникли труднощі з вибором. Часом у мене було таке враження, наче я паразит якийсь, перемитник або сутенер — такий собі стерв’ятник, що жере тільки свіже м’ясиво, капітан Ахав, що його білий кит зветься Мар’яна, Люба чи Варвара. Моя фахова будучина залежала від кількох вимірів: обсягу грудей, вигину дупці або від лукавого профілю. З примхливого носика, чуттєвих вуст і опуклого чола я навчився впізнавати лялечку, що дрімає у шовковистому коконі. Я суворо стежив за співвідношенням довжини шиї і відстані поміж очима, вивчав прегарну суперечність тугих юних груденят із цнотливістю міжключичної западинки. Краса — це математичне рівняння: наприклад, відстань поміж основою носа і підборіддям має дорівнювати проміжку поміж верхом чола і віями. Існують правила, яких треба дотримуватися, зокрема «золоте число» (1,61803399), що становить результат поділу висоти Хеопсової піраміди на половину її основи. Ви повинні отримати це число, поділивши ваш зріст на відстань від ступні до пупа, а також маєте здобути його, якщо поділите відстань від ступні до пупа на відстань від ступні до маківки. Якщо ж це не так, то джиґанню ви не підлягаєте.
Дні мої точилися просто: спав я довго, насилу прокидаючись о другій пополудні, потім були кастинги і фотосеанси, а ввечері роздавання візитних карток. За приклад для наслідування узяв я собі Домініка Галла, француза, котрий уславився тим, що у 1987 році відкрив Клавдію Шиффер, це сталося на дискотеці в Дюссельдорфі. Я здибався з ним на острові Сен-Бартелемі, де він оселився, вийшовши на пенсію в сорок три роки, був це привабливий чолов’яга з карбованими рисами обличчя, що незлецько зберігся, як на людину, яка не спала двадцять років. Нелегке наше ремесло шукачів дівочої вроди: стільки разів бувало так, що я вже гадав собі, ніби знайшов справжнісіньку перлину, майбутню топ-модель, найзграбнішу дупцю століття, а як придивишся зблизька, то бачиш зів’ялу, прищаву і гладку шерепу з млявим підборіддям, грубими литками, рідкими кісьми, порожньою пазухою і ґудзуватими колінами? Галла повсякчас повторював своє улюблене прислів’я (Вайлд навпаки): «Не вір першому враженню — воно облудне». Клавдія Шиффер, що сіпалася на німецькому танцювальному майданчику, була не бозна-що. Подумаєш, тевтонська шерепа з квадратними плечима і зубиськами, таких там як гною. Проте Гала вгадав у ній потенціал нової Бардо. Або ж Гія, грузинський мисливець за дівками, що випорпав Наталю Водянову в Нижньому Новгороді, чи вірменин Тигран, який орудував московським рекрутуванням, у нього було пильне око, «Віндовс Віста» і ціла купа зв’язків. Авжеж, так просто вербувальником моделей не стати, тут потрібно знати всі лазівки, мати зв’язки, а також дотримуватися певного кодексу, з якого наводжу тут шість найголовніших заповідей.
1. Не ґвалтувати дівчат (хіба що самі захочуть).
2. Ніколи не просити номер телефону в дівчини, яка вже уклала угоду з Гією чи Тиграном.
3. Пересуватися лише автом, з особистим водієм і охоронцем.
4. Ніколи не забалакувати до дівчат, що носять уночі темні окуляри.
5. Не вживати кокаїн.
6. І, головне, ніколи не закохуватися.
Фотогенічність — це велика таємниця. Декотрі дівчата, що видаються такими красунями, на світлинах геть непоказні. Таких ліпше порати й не вербувати. Найліпші кралі на знімках тьмяніють і в’януть, а непомітна кирпата сцикуха з зацькованим поглядом може виявитися цілком придатна, якщо Господь захоче, щоб у неї закохався об’єктив. Усе залежить від того, як вона збудована, від її індивідуальності, від тіней на щоках, вольового підборіддя, меланхолії і звірячих манер. Тим-то я ніколи нікуди не виходжу без мого старого випробуваного поляроїда. Цифрова зйомка робить картинку пласкою, а коси — масними.
Коріна Дей відкрила Кейт Мосс і продала її в «Обличчя» завдяки випадковому поляроїдному знімку Сари Дукас із лондонської агенції «Шторм», яка зіткнулася з Кейт у нью-йоркському аеропорту. Тій англійці було лишень чотирнадцять років, і вона мріяла стати стюардесою. Тепер вона заробляє триста мільйонів фунтів стерлінгів на рік (не забувайте, що вербувальник отримує десять відсотків од усіх її гонорарів! Деколи мені мариться таке вночі). Хтозна, чи літає ще Кейт Мосс пасажирськими рейсами.
Моїм обов’язком було достеменно знати, на що встає у чоловіків. Купівельну сверблячку в жінок викликають дівчата, що збуджують їхніх чоловіків. А на початку XXI століття чоловіків збуджує цнотливість. Ото і давай їм ту цнотливість, вони, мабуть, самі собі гидкі. Чоловіків тепер вабить німфетна зовнішність, тож усі молодиці вбираються дівчатками-невиннятками. Я завжди не довіряв хлопцям, що водяться з юними створіннями, либонь, це або якісь драби з Сен-Тропе, або приховані гейки. Вони простують поряд з ними, мов ті павичі, й нетямляться, неначе автомобілісти за кермом нового спортивного купе. За нашого часу, коли вродлива дівчина стала трофеєм, чимало вечірок скидається на конкурс такс, і виграє той, хто прийде туди зі свіжим звірятком при боці. Пани ревниво порівнюють статуру своїх подруг, розмір очей, пахощі кіс і довжину повідця.
— Поглянь-но, які блакитні оченята в моєї крихітки!
— А ти ліпше кинь оком на ту порцелянову лялечку з закрученими віями.
— Трохи застара. В тебе що, вибору не було?
— На свою поглянь, вона ж як моя бабуня. Ох, перепрошую, дідусь. Може, в неї є менша сестра?
— У твоєї, мабуть, є донька, краща од матері. (Регіт).
— Слава Богу, ці дурепи не балакають французькою!
— Он цмокни її в щоку, то зітреш бородою макіяж і побачиш, як вона засяє невинністю, мов дитина.
— Ох, облиш, а то ще закохаюся.
— Бери, що хочеш, тільки не її.
— Мені б/у не треба («те, що було в ужитку», по-російському).
Дівчата теж змагаються одна з одною, наче мандрьохи на вулиці.
— Мої цицьки більші, ніж твої!
— Зате мої справжні!
Тіла важать, наче товар на прилавку. Всі хочуть бути єдиними і неповторними, та насправді взорують на ту саму глянсову обкладинку. Почуття геть не враховуються. Гадаєш, наче закохався, а насправді улягаєш рекламній кампанії фірми «Гесс». Ми ввійшли до ери сексапільної нелюдяності. Я, звісно ж, не знаю, як воно відбувалося за давнішої, старосвітської пори, тож тут не здасться ніяке порівняння, та все ж таки я дуже сумніваюся, що люди раніше так ревниво ставилися одне до одного. Відтоді як егоцентризм став панівною ідеологією, люди подуріли. Завзятості рекламників, цих заводіяк світової моди, можна позаздрити. Щорічних капіталовкладень у купівлю рекламних площ з гаком вистарчило б на десятикратне усунення голоду на планеті, але тицяти клієнтурі гожі мармизки, щоб модні бренди лишилися в top of the mind[1] голодних людей, виявилося важливішим ділом. Петер Слотердейк, філософ з Карлсруе, назвав цю систему «безмежною хотячкою». Гадаю, якби видавничий дім «Конде-Наст» погукав, то більшість юних хотяків зчинила б неабияку бучу, щоб потрапити у найближче число часопису «Воґ».
Адже за нашої доби утопія дається нам тільки у відчуттях. Серіал «Nip/Тиск» дуже вдало підвів риску підсумкам першого десятиріччя XXI століття. Два пластичні хірурги з Маямі запевняють своїх пацієнток, що «ліпше вмерти, ніж припинити боротьбу за досконалість». Декотрі діалоги з того серіалу я знаю напам’ять. Ось пронизливий дівочий голос виспівує, поки пливуть титри: «Make me beautiful. A perfect mind, a perfect face, a perfect life».[2] Мені страшенно подобається третя серія, де одна гладунка стріляє собі в рота тільки тому, що лікар Макнамара відмовився робити їй ліпосакцію. Кров ляпає на світлини топ-моделей, якими та шерепа обліпила свою кімнату. Страшенно зворушлива сцена: на грудях Елли Макферсон сяють гемоглобінові дриппінги, а в об’єктиві камери ми бачимо товстозаду небіжчицю, яка розляглася на килимовому покритті, наче той кит, що викинувся на Саут-біч. А ось широким планом і блакитне небо Флориди, що символізує цілковиту відсутність будь-якого лиха.
