Хай читач не сподівається, що ми змалюємо людей вельможних — таких серед згаданих чотирьох героїв не було: всі вони були подорожні в пущі, та коли б навіть і не були ними, все одно ні їхній дотеперішній спосіб життя, ні їхнє нинішнє суспільне становите не змогли призвичаїти їх до якихось аристократичних розкошів. Двоє з цього гурту, а саме чоловік та жінка, належали до відомого плем’я тускарора — одного з тубільних племен, що споконвіку володіли цією землею; їхніми ж супутниками були: чоловік, за всіма прикметами старий моряк, який навряд чи перевищував своїм чином рядового матроса, і дівчина, котра теж, напевне, не могла похвалитися високим походженням. Щоправда, юне, свіже личко, а також скромні та жваві манери виказували розум і витонченість, що так багато важать разом із дівочою вродою. В ту хвилину її глибокі блакитні очі випромінювали піднесення, а привабливе лице пойнялося задумою, якою глибокі почуття, навіть приносячи щонайвдячнішу втіху, затуманюють обличчя людини з ніжною, чулою душею.

І справді, краєвид цей був такий, що не міг не вражати уяву споглядача. На захід,— там, куди були звернуті лиця подорожніх і де тільки й можна було побачити далину, скільки око сягало, мрів листяний океан, величний та багатий розмаєм яскраво-зеленої буйної рослинності, з розкішними барвами, властивими сорок другому градусові північної широти. В’яз із гарною плакучою верхівкою, численні породи клена, дорогоцінний американський дуб та широколиста американська липа, відома як ликовиця,— всі вони перепліталися горішнім гіллям, зливаючись у єдиний і мовби нескінченний листяний килим, який без кінця-краю тягся до призахідного сонця, аж доки зливався з хмарами, як зливаються біля небокраю морські хвилі з блакиттю небесного склепіння. Тут і там незначні просвіти, утворені поміж велетнями лісового царства чи то з вини стихій, а чи з примхи природи, дозволяли якому нижчому дереву вирватися угору до світла й підняти свою скромну голову майже врівень з довколишньою поверхнею зеленого моря. До таких дерев належали: береза, дерево досить поважане в не таких благодатних краях; тремтлива осика, різновиди плодоносної ліщини та представники інших порід, що нагадували ницих і неотесаних бідняків, яких обставини закинули поміж статечних та заможних. Там і сям, пронизавши неозоре поле, височіла пряма сосна, здіймаючись над листяною рівниною, мовби який величний пам’ятник, споруджений рукою митця.

Саме неосяжні простори, майже непорушена зелена гладінь і справляли враження величі. Ніжні тони, доповнені переливами світлотіней, надавали пущі краси, а урочий спокій довкола навіював на душу високі почуття.

— Дядечку,— звернулася вражена, проте вдоволена дівчина до свого супутника, чийого ліктя вона ледь торкалася, аби певніше стояти на легкій, хоч і міцній опорі,— це дуже схоже на океан, який ви так любите.

— Дитина скільки бачить, стільки й тямить, Магнітику! — Магнітиком моряк звав свою небогу за її дівочу звабливість.— Хіба що дитина може порівняти оцю жменю листя зі справжнім Атлантичним океаном. Якби навіть зібрати всі оці верхівки в один пучок і кинути їх на лоно океану, то вони склали б усього лише букетик у петлиці Нептуна.

— У ваших словах, дядечку, не стільки правди, як вигадки. Ви ж тільки гляньте: скільки око сягає — на багато, багато миль навкіл — і одне листя! А що такого можна побачити в океані?

— «Що такого»! — відказав дядечко, нетерпляче смикнувши ліктем, якого торкалася дівчина, бо його руки були схрещені й засунуті за пазуху червоного жилета, що саме тоді був у моді.— Що такого побачиш, Магнітику? Скажи ліпше, що такого не побачиш! А де тут, дитино моя, морські брижі, де блакитні води, де вали, буруни, кити а чи шторми, де тут безперервний рух у цій жмені лісу, га?

— А де є, дядечку, в океані такі верховіття, така непорушна тиша, таке запахуще листя й така чудова зелень?

— Ат, Магнітику! Якби ти хоч що-небудь у цьому тямила, то знала б, що зелена вода — прокляття для моряка. Вона чи не гірша навіть за зеленого юнгу!

— Але ж зелень лісу — це щось інше. Прислухайтесь! Ви чуєте, як дихає вітер у листі?

— Почула б ти, дівчино, як дише норд-вест, коли гадаєш, що вітер може бути лише вгорі. Ну, де тут шквали, де урагани, де пасати чи пекучі середземноморські вітри і всі тому подібні речі у цій жмені лісу? А які риби плавають отут у вас під цією спокійною поверхнею?

— Те, що й тут бувають шторми, ясно вказують оці знаки довкола; а звірі,— хай і не риби,— водяться попід отим листом.

— Я того не знаю,— відказав дядько з моряцькою догматичністю.— Яких тільки страхів нам не понаказували в Олбені[1] про звірину, що буцімто чигає тут на нас, проте досі ми не здибали нічогісінько такого, що налякало б тюленя. Та сумніваюся, щоб ваш суходільний звір зрівнявся з акулою полуденних широт!

— Гляньте! — вигукнула небога, більше зайнята величчю й красою «безмежного лісу», ніж аргументами дядька.— Ген над вершечками дерев, звивається димок. Чи не з якого, бува житла?

— Ай справді,— погодився старий моряк.— У тому димкові щось є людське, що варте тисячі дерев. Треба показати це Гострій Стрілі, а то він, Нічого не відавши, ще обмине порт. Очевидячки, де дим, там і камбуз[2].

По цих словах дядько витяг руку з пазухи, торкнув за плече індіянина, що стояв поруч, і показав йому на тонюсіньку риску пари, яка приблизно за милю від них викрадалася спроквола з гущавини і, розсіюючись ледь видимими нитками, танула в мерехтливому повітрі. Тускарора був один із тих гордовитих воїнів, яких у минулому столітті можна було значно частіше здибати серед тубільного населення Америки, ніж тепер; і хоч він довгенько терся серед колоністів і міг таким чином засвоїти їхні звичаї і навіть їхню мову, проте майже не втратив дикої величі та простої гідності індіанського вождя. Стосунки його із старим моряком були дружні, але стримані, бо індіянин був надто призвичаєний до товариства офіцерів по різних військових залогах і розумів, що його нинішній супутник був лише простий підлеглий. Справді-бо, та спокійна і зверхня стриманість тускарори так вражала, що Чарльз Кеп — саме так звали моряка — навіть у хвилини найбільшої впертості чи розв’язності (а мандрівка їхня тривала вже більше тижня) не зважувався поводитися з ним запанібрата. Проте вигляд диму, що звивався вдалині, схвилював Кепа, мовби нагла поява вітрила у відкритому морі, і вперше, відколи вони зустрілися, він зважився, як було сказано, торкнути воїна.