Містер Геккет звернув за ріг і побачив у сутінках неподалік свою лавочку. Там хтось сидів. Лава ця була скоріше за все власністю муніципалітету або якоїсь громадської установи і йому, містеру Геккетові, звісна річ, не належала, і все ж він вважав її своєю. Так він ставився до усякої дещиці, що була йому до вподоби. Він розумів, що вона не є його власністю, але вважав її чимось на зразок свого законного майна. Розумів, що це йому не належить, а сам тішився думкою, що воно все його, Геккетове. Розумів, що воно не його, а чиєсь, бо дуже вже йому сподобалося.
Він зупинився, аби як слід обдивитися лаву. Так, вона була зайнята. Містер Геккет, коли він стояв нерухомо, бачив усе трохи чіткіше й виразніше. Його ходу аж ніяк не можна було вважати спокійною.
Тепер пан Геккет стояв і вагався, іти йому вперед чи вертатися. Ніхто не заважав йому звернути праворуч або ліворуч, але він знав, що ніколи цього не зробить.
А ще він знав, що довго стовбичити тут, на жаль, не зможе через свою природну хирлявість. Одне слово, перед ним постала на диво проста дилема: рушати вперед або йти назад, повернувши за той самий ріг, звідки він щойно вийшов. Тобто йти йому зразу ж додому чи трохи погуляти?
Він випростав ліву руку і схопився за поручень. Відчувши опору, постукав палицею по хіднику. Гумовий набалдашник завібрував у долоні, й на деякий нас пан Геккет відчув певну полегкість.
Але не встиг він добутися до рогу, як розвернувся знову і рушив до лави так шпарко, як дозволяли йому ноги. Коли він підійшов так близько до лави, що міг би торкнутися її палицею, то закляк іще раз і видивився на тих, хто сидів там. Маю, гадав він, повне право стояти й чекати на свій трамвай. Вони теж, либонь, чекали на той чи інший трамвай, бо тут на вимогу спинялися різні трамваї на той випадок, якщо комусь забагнеться сісти або вийти.
Хвильку помізкувавши, містер Геккет вирішив: якщо вони й чекають на трамвай, то займаються цим уже довгенько. Бо жінка тримала чоловіка за вуха, рука чоловіка лежала на її стегні, а жінчин язик перебував у його роті. Ждали, ждали того трамвая, стомилися, сказав[1] містер Геккет, і завели знайомство. В цю мить жінка видобула язика з чоловічого рота, а він, натомість, поклав свого у її рот. Це ж треба, сказав пан Геккет. Він наблизився на крок, щоб дізнатися, що ж робить друга рука чоловіка, і не на жарт обурився, як дізнався, що вона гойдається по той бік лави, а між її пальців стирчить недопалок, чверть цигарки — не більше.
Ніякої непристойності я тут не бачу, сказав поліцейський.
Ми забарилися, сказав містер Геккет. Ну що тут поробиш.
Тільки не треба робити з мене дурня, сказав поліцейський.
Містер Геккет відступив на крок, рвучко задер голову, так що його горло мало не луснуло, і розгледів нарешті десь між землею і небом перехняблену бурякову пику розлюченого поліцейського.
Пане поліцейський, закричав він, Бог — свідок, що руку свою він поклав саме туди.
Бог для нас не свідок.
Якщо я відволік вас від важливих справ, сказав містер Геккет, то даруйте великодушно. Я зробив це з метою, щоб краще було задля вас, задля себе, заради загального добра.
Поліцейський не забарився з відповіддю.
Якщо ви гадаєте, що я не бачу вашого номера, сказав містер Геккет, то ви помиляєтесь. Хай я людина й недужа, проте маю гострий зір. Містер Геккет сів на лаву, яка ще не охолола від любощів. Доброго вам вечора і щиро дякую, сказав містер Геккет.
То була стара лава, низенька і заяложена. Містер Геккет спирався потилицею на єдину дошку, яка ще лишилася від спинки, з-під неї стирчав-випинався його горб, а ноги сягали майже до самої землі. Пальці широко розпростертих рук стискали бильця лави, і перекинутий через шию ціпок звисав між колін.
Отак, сидячи в затінку, він стежив за тим, як гуркочуть останні, та де! ще не зовсім останні трамваї, що мчать повз застиглий канал у жовто-зеленому сяєві літнього надвечір’я.
Але тут його угледів один пан, що прогулювався під ручку з панією.
Ти ба, сказав він, а осьо й Геккет.
Геккет, сказала пані, який Геккет? І де?
Ну, Геккет, сказав пан. Той самий, що я тобі часто про нього розповідав. Горбатий Геккет. Оно на лаві.
Пані пильно подивилася на Геккета.
Так це і є Геккет, сказала вона.
Авжеж, сказав пан.
Бідолаха, сказала вона.
То, може, сказав пан, зупинимося, ти ж не проти, і побажаємо йому доброго вечора. І вигукуючи «Мій любий друже, мій любий друже, як ви ся маєте?», він рушив уперед.
Містер Геккет відірвав погляд від дня, який сходив нанівець, і підвів очі.
Моя дружина, скрикнув пан. Познайомтеся. Моя дружина. Містер Геккет.
Я стільки про вас чула, сказала жінка, а от нарешті ми й зустрілися. Ах, містере Геккет!
Я не підводжуся, бо не маю сили, сказав пан Геккет.
Ні в якому разі не робіть цього, сказала пані. Вона схилилася над ним, ущерть повна трепетної дбайливості. Я вас просто благаю, сказала вона.
Містерові Геккету здалося, ніби вона збирається погладити його голову, а як ні, то помацати хоча б горб. Він склав свої руки, і парочка сіла обабіч, з одного боку — жінка, з іншого — чоловік. Таким чином містер Геккет опинився між ними. Його голова сягала якраз їм до пахв. Їхні руки знайшли одна одну на спинці лави саме над його горбом. Самі ж вони ніжно схилилися над калікою.
Ви Ґрехена пам’ятаєте? сказав містер Геккет.
Отруйника, сказав чоловік.
Адвоката, сказав містер Геккет.
Знав я його колись, сказав чоловік. Шість років, якщо не помиляюся.
Сім, сказав містер Геккет. Шість зараз рідко кому дають.
Я б йому дав усі десять, сказав чоловік.
А то й двадцять, сказав містер Геккет.
А що він накоїв? сказала жінка.
Трохи перевищив свої повноваження, сказав чоловік.
Сьогодні зранку я одержав від нього листа, сказав містер Геккет.
Он як, сказав чоловік. Я не знав, що їм дозволено спілкуватися з зовнішнім світом.
Він адвокат, сказав містер Геккет. І зразу ж додав, та й я вам не зовнішній світ.
Ні в якому разі, сказав чоловік.
Крий Боже, сказала жінка.
У листі тому був додаток, сказав містер Геккет, частину якого, зважаючи на вашу любов до красного слова, я міг би тут оголосити, зробивши йому своєрідну прем’єру, або ж дебют, якщо зовсім не споночіє.
Де — що? сказала жінка.
Дебют, сказав містер Геккет.
А я маю запальничку, сказав чоловік.
Містер Геккет витяг з кишені аркуш паперу, а чоловік викресав вогню.
Містер Геккет прочитав:
ДО НЕЛЛІ
До Неллі, сказала жінка.
До Неллі, сказав містер Геккет.
Запала мовчанка.
Можна продовжувати? сказав містер Геккет.
Мою маму звали Неллі, сказала жінка.
Ім’я це досить поширене, сказав містер Геккет, навіть я знавав кількох Неллі.
Читайте, читайте, мій любий друже, сказав чоловік.
Містер Геккет прочитав:
ДО НЕЛЛІ
ДО ТЕБЕ, НЕЛ, ЩОНОЧІ МЧИТЬ
ПЛИГ-СКОК, ШАСТЬ-ШУСТЬ!
АЖ ПИЛ КУРИТЬ
БЕЗЕЦНИХ ДУМ МОЇХ ЮРБА.
НЕВЖЕ ІЗ КИМСЬ ГУЛЯ ВОНА?
ІЗ БІРНОМ, ЯК КОЛИСЬ, ЧИ З ГАЙДОМ ТАЙКОМА?
А МОЗОК ЗЛЕ ШЕПОЧЕ: З ОБОМА.
І ЦЕ В ТОЙ ЧАС, КОЛИ Я ТУТ
ГАЙ-ГАЙ. НУ Й НУ!
ТЯГНУ ХОМУТ.
НАТУРА — ГРІЗНА РІЧ. НЕХАЙ
ПОТРОШКУ ВІЗЬМУТЬ БІРН І ГАЙД.
НЕХАЙ, АЛЕ ХОВАЙ ВІД НИХ
ТЕ, ЩО ГОСПОДЬ СТВОРИВ МІЖ НІГ.
ЇЇ! ЗАГАТУ ДЛЯ ГРІХА!
ВАЙ-ВАЙ, О ДОЛЕНЬКО ЛИХА!
ТОМУ, КОЛИ З ТЮРМИ ПРИЙДУ,
Я МУШУ ПЕВНІСТЬ МАТЬ ТВЕРДУ,
ЩО ХАМ НЕ ПЕРЕТНУВ КОРДОН
І НЕ ЗІРВАВ ЛЮБВІ БУТОН.
ЩО БАХУР ХИЖИЙ І БРИДКИЙ
ФУ! ТЬХУ! НЕ ВЛІЗ
У ХРАМ, ЯКИЙ
АЖ ІЗНЕМІГ, ЖДУЧИ КІНЦЯ
ЧЕРНЕЧОГО ЖИТТЯ Й ВІНЦЯ,
ЩОБ ВИЛИТЬ У ЗАКОННИЙ ШЛЮБ
НЕСТРИМНИЙ ШАЛ ВОЛОГИХ ГУБ.
Але —
Достатньо, сказала жінка.
Повз них пройшла завинена у шаль жінка.
В густих сутінках годі було роздивитися її розбухлий, мов аеростат, живіт.
Я ж ніколи такою не була, правда, любий? сказала пані.
Якщо й була, то не зі мною, серденько, сказав пан.
А пам'ятаєш ту ніч, коли народився Леррі? сказала пані.
Певна річ, сказав пан.
А скільки вже Леррі років? сказав містер Геккет.
Люба, скільки Леррі років? сказав пан.
Скільки Леррі років? сказала пані. Леррі буде сорок наступного березня, слава Богу, тьху-тьху.
Навіщо ж плювати на Бога? сказав містер Геккет.
А хто тут плює на Бога? сказав пан.
А хочете, містере Геккет, сказала пані, я розкажу вам про ту ніч, коли народився Леррі?
О, розкажи, розкажи йому, люба, сказав пан.
Так от, сказала пані, того ранку, якраз за сніданком, Ґофф обертається й каже мені, Тетті, він каже, Тетті, кицюню, я дуже хотів би сьогодні запросити до нас Томпсона, Кріма та Колкгуна, щоб вони підсобили нам з’їсти качечку, якщо, звичайно, ти не проти. Та Боже ж мій, кажу, серденько, почуваюся я пречудово, ну чого б це я була проти! Скажи, саме так я сказала тоді тобі чи ні?
