Провідниця
Синьозірка — синьо-сіра кицька з мордочкою, облямованою сріблястим пушком.
Воєвода
Рудохвіст — маленький плямистий кіт з напрочуд рудющим хвостом. Учитель Порохолапа.
Медикицька
Плямолистка — прекрасна темна плямиста кицька із дуже строкатою шубкою.
Вояки
Дорослі коти і кицьки без кошенят:
Левосерд — розкішний золотавий смугастий кіт із густезним, як лев’яча грива, хутром. Учитель Сіролапа.
Тигрокіготь — великий темно-бурий смугастий кіт із незвично довгими пазурами на передніх лапах. Учитель Круколапа.
Білошторм — великий білий кіт. Учитель Пісколапки.
Темносмуг — елегантний чорно-сірий смугастий кіт.
Довгохвіст — білий кіт із чорними смугами.
Вітрогон — спритний смугастий кіт.
Верболоза — світло-сіра кицька з незвично голубими очима.
Мишошубка — маленька густо-коричнева кицька.
Новаки
Коти старші шести повень, які готуються стати вояками:
Порохолап — темно-бурий смугастий кіт.
Сіролап — довгошерстий кремезний сірий кіт.
Круколап — маленький, худий чорний кіт із маленькою білою плямкою на грудях і білим кінчиком хвоста.
Пісколапка — блідо-руда кицька.
Вогнелап — вродливий рудий кіт.
Королеви
Кицьки, які виношують або доглядають кошенят:
Морозошубка — киця з чудовим білосніжним хутром і блакитними очима.
Ряболиця — гарненька кицька.
Злотоквітка — кішка з блідо-рудою шубкою.
Крапохвістка — світла кицька, найстарша серед королев-доглядачок.
Старійшини
Колишні вояки і королеви, які пішли на спочинок:
Куцохвіст — великий темно-бурий кіт, якому бракує шматочка хвоста.
Дрібновух — сірий кіт із дуже маленькими вушками. Найстарший кіт Громового Клану.
Плямошкур — маленький чорно- білий кіт.
Одноока — світло-сіра кицька, найстарша у Громовому Клані. Практично сліпа і глуха.
Рябохвоста — колись вродлива плямиста кицька з рябою шубкою.
Провідник
Зорелом — довгошерстий темно-бурий кіт.
Воєвода
Чорноногий — великий білий кіт із чорними як смола лапами.
Медикіт
Носошморг — маленький сіро-білий кіт.
Вояки
Короткохвіст — бурий кіт. Учитель Буролапа.
Валун — сріблястий котяра. Учитель Мокролапа.
Кігтеморд — пошарпаний у битвах бурий кіт. Учитель Дрібнолапа.
Ночешкур — чорний кіт.
Королеви
Хмаросвітка — маленька кицька.
Ясноцвітка — чорно-біла кицька.
Старійшини
Попелюх — худий сірий кіт.
Провідник
Високозорий — чорно-білий кіт із дуже довгим хвостом.
Провідник
Кривозір — великий світлий кіт зі скривленою щелепою.
Воєвода
Дубосерд — червоно-бурий кіт.
Жовтоікла — стара темно-сіра кицька із широкою, приплюснутою мордою.
Ляпко — пухнасте, товариське чорно-біле кошеня, яке живе у будинку на краю лісу.
Ячмінь — чорно-білий кіт, який мешкає на фермі неподалік від лісу.
Сяйво місячного серпика відбивалося на гладких гранітових брилах, надаючи їм срібного відблиску. Тишу порушували лише дзюркіт води у стрімкій чорній річці й шелест дерев у лісі.
Тіні хиталися, і по скелях звідусюди підкрадалися гнучкі темні постаті. Голі пазурі поблискували у місячному сяйві. Насторожені очі спалахували бурштином. І тоді, ніби за мовчазним сигналом, створіння підскочили одні до одних, і за мить скелі кишіли котами, які борюкалися і верещали.
Посеред цієї хутряно-пазурної галабурди великий смугастий кіт пришпилив до землі бурого супротивника і тріумфально підняв голову.
— Дубосерде! — прошипів смугастий. — Як ти смієш полювати на нашій території? Сонячні Скелі належать Громовому Кланові!
— Відсьогодні, Тигрокігтю, вони стануть ще одним ловищем Річкового Клану! — різко відповів бурий кіт.
З берега долинув попереджувальний клич, пронизливий і тривожний:
— Стережіться! До Річкового Клану наближається підмога!
Тигрокіготь обернувся і побачив лискучі мокрі тіла, що висковзали з води під скелями. Промоклі воїни Річкового Клану тихо і швидко піднялися берегом і кинулися в бій, навіть не зупинившись, аби обтруситися від води.
Смугастий кіт люто глянув на Дубосерда:
— Може, ви і плаваєте, як видри, але тобі та твоїм воякам не місце в цих лісах!
Він вищирився, показуючи зуби, поки кіт борюкався під ним.
Відчайдушний крик кішки з Громового Клану пролунав над полем битви. М’язистий кіт з Річкового Клану вклав брунатну войовницю прямо на живіт. Він припав до її шиї своїми щелепами, з яких досі стікала річкова вода.
Тигрокіготь почув крик і відпустив Дубосерда. Одним могутнім стрибком він збив ворожого воїна з кішки.
— Швидше, Мишошубко, тікай! — наказав він і обернувся до кота, який їй загрожував. Мишошубка зіп’ялася на лапи, здригнувшись від болю, який розходився із глибокого порізу на її плечі, і побігла геть.
Позаду неї кіт з Річкового Клану розпанахав ніс Тигрокігтеві, і той зашипів від люті. Кров на мить засліпила його, але він не звернув на це уваги і кинувся до ворога, впиваючись зубами в його задню лапу. Кіт з Річкового Клану заверещав і вирвався на волю.
— Тигрокігтю! — закричав воїн із лисячо-рудим хвостом. — Це все марно! Воїнів з Річкового Клану надто багато!
— Ні, Рудохвосте. Громовий Клан ніколи не зазнає поразки! — вигукнув Тигрокіготь, перестрибнувши на бік Рудохвоста. — Це наша територія!
Кров стікала по його широкій чорній морді, і він нетерпляче потряс головою, розбризкуючи багряні краплини по камінню.
— Громовий Клан не забуде твоєї відваги, Тигрокігтю, але ми не можемо дозволити собі втрачати воїнів, — наполягав Рудохвіст. — Синьозірка ніколи б не змусила свою армію битися проти стількох ворогів. Ми ще матимемо нагоду помститися за цю поразку.
Він спокійно зустрів бурштиновий погляд Тигрокігтя, подався назад і застрибнув на брилу біля лісу.
— Відступаймо, Громовий Клане! Відступаймо! — кричав він. Раптом його воїни ухилилися й визволилися від своїх супротивників. Вертячись і звиваючись, вони позадкували до Рудохвоста. На мить коти з Річкового Клану спинилися, збиті з пантелику. Невже вони так легко виграли цю битву? Дубосерд видав тріумфальний клич. Як тільки його почули воїни Річкового Клану, вони підвищили голос і приєдналися до переможного завивання свого воєводи.
Рудохвіст глянув на своїх вояків. Змахом хвоста він подав сигнал, і Громовий Клан пірнув за дальній схил Сонячних Скель, зникаючи поміж дерев.
Тигрокіготь замикав ходу. На краю лісу він зупинився, вагаючись, і обернувся на закривавлене поле битви. Його лице було похмуре, а очі злісно зіщулилися. Він повернувся і зник за деревами услід за своїм Кланом.
На покинутій галявині самотньо сиділа стара сіра кішка, заглядаючи у чисте нічне небо. У тінях навколо неї було чути розмірене дихання сплячих котів.
Невелика плямиста кицька виринула з темного кутка, ступаючи швидко і беззвучно.
Сіра кішка кивнула їй.
— Як Мишошубка? — пронявкала вона.
— Її рани глибокі, Синьозірко, — відповіла плямиста кішка, вмощуючись на траві. — Але вона молода і сильна; вона швидко видужає.
— А як щодо інших?
— Вони теж усі швидко оклигають.
Синьозірка зітхнула.
— Наше щастя, що ми не втратили жодного воїна. Ти дуже талановита медикицька, Плямолистко.
Вона знову підвела голову і почала розглядати зорі.
— Я дуже стурбована сьогоднішньою поразкою. Громовий Клан ще жодного разу не був розбитий на власній території, відколи я стала провідницею, — промурчала вона. — Настали скрутні часи для нашого Клану. Сезон новолисту вже закінчується, а кошенят народжується дедалі менше. Громовому Кланові потрібно більше воїнів, якщо нам судилося вижити.
— Але ж рік лише починається, — спокійно зауважила Плямолистка. — З’явиться більше кошенят, коли настане зеленлист.
Сіра кішка стенула широкими плечима.
— Можливо. Але підготовка молодих воїнів забирає багато часу. Якщо Громовий Клан хоче захистити свою територію, йому потрібні нові воїни якнайшвидше.
— Ти просиш Зоряний Клан про відповіді? — м’яко пронявчала Плямолистка, стежачи за поглядом Синьозірки і дивлячись на широку смугу зірок, що блищали на темному небі.
— У такі часи, як зараз, нам потрібна мудра порада стародавніх вояків. Чи промовляв до тебе Зоряний Клан? — запитала Синьозірка.
— Ні, уже кілька місяців, Синьозірко.
Раптово яскрава зірка впала над верхівками дерев. Хвіст Плямолистки здригнувся, а хутро на її спині настовбурчилося.
Синьозірка нашорошила вуха, але залишилася тихо сидіти, поки Плямолистка вдивлялася вгору.
За кілька секунд Плямолистка опустила голову й обернулася до Синьозірки.
— Це було повідомлення від Зоряного Клану, — промурчала вона. Її погляд став холодний. — Лише вогонь може врятувати наш Клан.
— Вогонь? — повторила Синьозірка. — Але всі без винятку Клани бояться вогню! Як він може нас врятувати?
Плямолистка похитала головою.
— Я не знаю, — визнала вона. — Але це знак, який мені вирішив подати Зоряний Клан.
Провідниця Громового Клану подивилася своїми блакитними очима на медикицьку.
— Ти ніколи раніше не помилялася, Плямолистко, — нявкнула вона. — Якщо Зоряний Клан дав знак, то так і має бути. Вогонь врятує наш Клан.
Було дуже темно. Рудько відчував близьку присутність чогось. Молодий кіт оглядав густі чагарники узлісся. Місцина була незнайома, але якісь дивні нові аромати манили його все далі, глибше у тіні. Його живіт забуркотів, нагадуючи про голод. Він трошки розтулив щелепи, щоб теплі запахи лісу досягли нюхових залоз на його піднебінні. Затхлий запах перегною упереміш зі спокусливим ароматом маленької пухнастої тваринки.
Раптом повз нього промайнула сіра блискавиця. Рудько завмер, прислухаючись.
Хтось ховався серед листя менш ніж за два хвости від нього. Рудько знав, що це миша — чув швидкий-швидкий стукіт її маленького серця. Він ковтнув, тамуючи буркотіння в животі. Скоро він утамує і голод.
Рудько повільно припав до землі, приготувавшись до атаки. Він стояв проти вітру від миші.
Знав, що вона нічогісінько не підозрює. Востаннє перевіривши позицію своєї жертви, Рудько різко присів на задні лапи і стрибнув, здійнявши довкола себе вихор опалого листя.
Миша кинулася до сховку, до нори, виритої в землі. Але Рудько опинився там раніше. Він здійняв її в повітря, підчепивши безпомічну істоту своїми гострими гачкуватими пазурами, і, описавши лапою дугу, кинув на вкриту листям землю. Миша впала приголомшена, але жива. Вона спробувала втекти, але Рудько знову схопив її. Він ще раз підкинув мишу — цього разу вона відлетіла трохи далі. Миша змогла проповзти ще кілька мишачих кроків, перш ніж Рудько остаточно її наздогнав.
Раптом неподалік почувся рик. Рудько озирнувся — тим часом миша змогла виборсатися з його пазурів. Коли Рудько знову звернув на неї свою увагу, то побачив уже, як вона стрілою мчить серед сплутаного коріння.
Розлючений Рудько припинив полювання. Він бігав колами, його зелені очі палали — він мусить знайти джерело звуку, через яке втратив здобич. Звук повторювався дедалі частіше, став знайомим. Кіт примружив очі.
Ліс зник. Рудько лежав посеред спечної, задушливої кухні, згорнувшись клубочком на своєму ліжку. Сяйво місяця проникало крізь вікно, відкидаючи тіні на гладеньку тверду підлогу. Звук виявився лише шурхотінням твердих, сухих гранул корму, який насипали у миску. Допіру Рудько просто снив.
Піднявши голову, він сперся щокою на бильце ліжка. Нашийник неприємно натирав шию. Уві сні він відчував, як свіже повітря куйовдить його шерсть там, де її зазвичай притискав нашийник. Рудько перевернувся на спинку, досмаковуючи останні миті сну. Він досі ще відчував запах миші. Це вже втретє від повні йому снився такий сон, і щоразу миша втікала від його лапи.
