Ліне підвела голову й глянула у заґратоване віконце в дверях. Побачила його в кінці коридору по інший бік дверей. Тома Керра. Він прямував до неї у супроводі тюремних наглядачів, один — попереду, другий — позаду нього.
Він змінився.
Після арешту й під час суду чотири роки тому він був на виду, в усіх засобах масової інформації. Гладенько поголений, з темними очима й густим коротко стриженим волоссям. Охайний і пристойно вбраний, намагався справити добре враження. Тепер він більше скидався на того чоловіка, яким був насправді. На людину, здатну на злочин, за який його було запроторено до в’язниці. Плечі стали ширшими, груди випнулися вперед. Чуб нависав на чоло. Шкіра обличчя бліда й поцяткована прищами. Він ховав погляд, чавкаючи відкритим ротом жувачку. В кутику губ зібралася пінява слина.
Том Керр зупинився; лише двері відділяли його від полісменів супроводу. Забряжчали ключі. Том Керр крутив навсібіч головою, зводив догори плечі й смикав ними, мовби розминав здерев’янілі м’язи.
Ліне зиркнула на Адріана Стіллера, той ствердно кивнув.
Вона взяла камеру, відступила на крок і наготувалася знімати.
Коли наглядач відчинив двері, потягло пронизливим холодом. Том Керр розтягнув губи в усмішці, наче оце щойно почув щось потішне від співрозмовника, і переступив поріг. Ліне впіймала його в об’єктив і почала зйомку. Він був одягнений у сині джинси, сіру футболку й темний спортивний джемпер.
Адріан Стіллер ступив крок уперед і опинився в кадрі. Він був на півголови нижчий за в’язня. В одній руці тримав теку з документами, у другій — рацію, тож поручкатися вони ніяк не могли.
— Томе Керр, — промовив Стіллер стриманим, майже суворим тоном і глянув у камеру. — Ви добровільно погодилися на поліційний слідчий експеримент на місцевості. Усе, що ви скажете, буде записано на відео й трактуватиметься як ваше офіційне свідчення. Якщо вам потрібна буде допомога або ви захочете в процесі операції порадитися зі своїм адвокатом, ці моменти ми не зніматимемо.
Ліне віддалила зумом зображення, щоб і Клес Танке потрапив у кадр. Адвокат був у темному костюмі й чорних черевиках, які не пасували до ситуації.
У своєму портфоліо він мав чимало контроверсійних справ. Його клієнтами були представники найглибшого суспільного дна. Клес Танке мав славу доброго адвоката, однак Ліне ніколи не подобалася його манера применшувати в пресі роль того чи іншого злочину, скоєного його підзахисними.
— Я наглядатиму за перебігом справи, — вів далі Стіллер. — Ми обоє матимемо мікрофони й передавачі, які записуватимуть ваші покази.
Стіллер змахнув рукою з передавачем.
— Зараз я почеплю це на вас.
Том Керр кивнув на знак згоди. Стіллер простягнув йому мікрофон, щоб той сам закріпив його на вирізі футболки під шиєю. Потім обійшов Тома Керра ззаду й довго вовтузився, доки почепив на пасок передавач.
— Скажіть щось, аби ми могли перевірити, чи прилад працює.
— Раз, раз…
Його голос був хрипкий і деручкий, як скрип жорстви під ногами.
Ліне перевірила синхронізацію звуку й зображення, кивнула Стіллерові. Заряду батареї мало вистачити на дванадцять годин. На довше, ніж сидітиме з дитиною нянька.
— Щось маєте при собі? — запитав Стіллер.
— Не зрозумів.
— У кишенях, наприклад.
— Ні.
Стіллер вийняв із задньої кишені пару латексних рукавичок.
— Я мушу перевірити.
Керр завченим рухом підняв руки над головою. Стіллер провів долонями по кишенях штанів.
— Розкрийте рота!
Том Керр висунув язик, потім притиснув його до піднебіння, демонструючи, що нічого під ним не ховає.
— Скиньте черевики!
Носком одного кросівка Том зсунув зап’яток другого й скинув його на підлогу.
— Я відсидів чотири роки, — сказав він, скидаючи другого черевика. — Думаєте, я знайшов би в цих стінах щось таке важливе, що захотів би винести назовні?
Стіллер мовчки підняв взуття і, відвернувшись упівоберта від камери, уважно його роздивився.
Ліне глянула поверх об’єктива на його спину з міцними рельєфними м’язами, які випиналися під тонкою сорочкою.
— Добре, — буркнув Стіллер, ставлячи кросівки перед в’язнем. — Окрім шофера й фотографа, з тобою поїдуть в авті ще шестеро осіб.
Він стягнув рукавички, роззирнувся у пошуках смітника, але не знайшов.
— Старший інспектор Ґрам відповідатиме за безпеку під час огляду, — Стіллер показав на поліціянта в комбінезоні.
Ліне перевела на нього камеру.
Ґрам уже тримав наготовані для транспортування кайданки й ланцюжки на зап’ястки. Він підійшов до в’язня і жестом наказав простягнути вперед руки.
Керр обернувся до Стіллера.
— І на ноги кайданки почепите? — запитав він понуро.
— Як він вирішить, — Стіллер кивнув у бік Ґрама.
У цій ситуації всі ролі було чітко розподілено: фізично торкатися в’язня міг лише поліціянт у формі.
— Маєш статус злочинця, схильного до втечі, — похмуро буркнув Ґрам.
Адвокат сплеснув руками.
— Лише в автомобілі восьмеро охоронців. На місці ж буде ще більше, — втрутився він. — Невже подібні заходи безпеки аж такі необхідні?
— Це навіть не обговорюється, — відповів Ґрам. — Ви надіслали скаргу Головній поліційній управі й поставили ультиматум, щоб під час огляду охорона виконувала свої функції без зброї.
— А ви чудово знаєте, чому я поставив таку вимогу, — колючим голосом промовив адвокат. — Двоє полісменів почали стріляти під час затримання, цілком безпідставно. Щастя, що не поцілили в мого підзахисного.
Ґрам проігнорував слова адвоката, натомість пильно подивився у вічі Томові Керру.
— Розстебніть пасок, — звелів він.
Керр послухався. Ліне зафільмувала, як Ґрам опустив ланцюжок з металевим браслетом усередину штанини й заклацнув його на щиколотці. Другий його кінець зчепили з наручними кайданками.
Том Керр цілком міг відважитися на втечу. Його засудили до 21 року позбавлення волі з мінімальною відсидкою 15 років. Отже, через п’ятнадцять років суд може автоматично продовжити термін ув’язнення ще на п’ять років, якщо вважатиме, що існує надто великий ризик учинення нового злочину після дочасного звільнення. Тобто, по суті, це довічне ув’язнення. Спроба втечі не погіршить його становища.
— Готові? — запитав Стіллер.
Ґрам кивнув і повідомив про готовність через поліційну рацію. Один із тюремних наглядачів відчинив наступні двері й пропустив усіх до шлюзу, де чекав мікроавтобус.
Ліне трималася віддалік, наближалася до Тома Керра лише через збільшене зображення камери. Він ішов їй назустріч. Перечеплені ланцюгами руки й ноги сплутували ходу й змушували його човгати. Проходячи повз Ліне, Керр повернувся до неї і глянув просто в об’єктив. Він стояв так близько, що вона відчувала його запах. Кислуватий і спертий, наче в будинку, який довго простояв пусткою.
— Он там! — показав рукою Гаммер.
Вимощену гравієм бічну дорогу перегородив службовий автомобіль. Вільям Вістінґ пригальмував, увімкнув сигнал повороту й зупинився на узбіччі.
Поліційне авто здало трохи назад, щоб звільнити Вістінґові місце. Опустилося бічне вікно, з нього визирнула молода полісменка. Вона лише недавно почала працювати в патрульній поліції, і Вістінґ не пригадував її імені. Він під’їхав ближче, порівнявся з поліційним автом, теж опустив бокову шибку. Її звали Марлене. Марлене Когт.
— Ще не приїхали, — повідомила вона.
— Так, ми трохи рано. Дуже пожвавлений тут рух?
Марлене Когт похитала головою.
— Стоїмо вже три години, — відповіла вона, знімаючи з колін планшет із закріпленим на ньому аркушем з коротким списком прізвищ тих осіб, котрі заїжджали чи виїжджали з гравійної доріжки. — Лише місцеві мешканці.
Гаммер перехилився через пасажирське сидіння, глянув на жінку.
— І нікого з преси?
— Жодного журналіста!
Вістінґ кивком подякував за інформацію. Кілька дрібних камінців процокотіли по ковпаках коліс, коли він завів двигун і рушив.
Навколо простягалися свіжозорані чорні поля. Нерівна ґрунтова дорога врешті завела у густий листяний ліс. Була саме середина вересня. Деякі дерева вже почали жовтіти й скидати листя. Вони їхали повз невисокий кам’яний мур. То тут, то там від дороги відгалужувалися невеличкі з’їзди до літніх будиночків. За пару хвилин авто виїхало на відкриту місцевість, де посеред лугу виднілися рештки старого тартака.
Вістінґ розвернувся і поставив авто так, щоб не заважати іншим, коли ті прибудуть на місце.
Була за десять одинадцята.
Вістінґ відчинив дверцята, взявся обома руками за дверну раму, підтягнувся і вистрибнув надвір. Вересневе сонце світило ще доволі високо на небі й нівроку пригрівало. Він трохи постояв, прислухаючись до пташиного щебету неподалік, потім хряснув дверцятами позад себе, обійшов авто й обіперся на бампер.
