У-у-у-у-у — гаву-ву-у-у! Згляньтеся на мене, гину я. У підворітті завірюха реве мені відхідну, і я з нею вию. Пропащий я, пропащий. Негідник у брудному ковпаку — куховар їдальні нормального харчування службовців Центральної Ради Народного Господарства — линув окропом і обшпарив мені лівий бік. От падлюка, а ще пролетар. Господи, Боже мій, як же болить! Аж до самісіньких кісток пропік окропом. І тепер вию я, вию, та виттям хіба зарадиш.
Чим я йому завадив? Невже я обжеру Раду Народного Господарства, коли в смітнику покопирсаюся? Тварюка жадібна! Ви тільки гляньте на його пику: він же ж упоперек сам за себе ширший. Злодюга з мідною пикою. Ох, людоньки, люди. Ще опівдні ковпак почастував мене окропом, а тепер уже смеркло. Десь година четверта по обіді, бо уже цибулею пахне від пожежної прєчістєнської команди. Пожежні, знаєте, вечеряють кашею. Та це — найгірше, як гриби. Знайомі пси з Прєчістєнкі, втім, розповідали, нібито на Нєглінном у ресторані «Бар» жеруть чергову страву — гриби, соус пікан за З рублі 75 копійок порція. Це як кому до вподоби — все одно, що калошу гризти... У-у-у-у-у...
Нестерпно болить бік, і моє найближче майбутнє мені цілком очевидне: завтра з’являться виразки і чим, скажіть на ласку, мені їх лікувати? Улітку можна зганяти у Сокольники, там є особлива, дуже хороша трава, а крім того нажерешся задурно ковбасних обрізків, масного паперу добродії накидають, налижешся. І коли б не гримза якась, що співає при місяці на галявині — «Мила Аїда» — так, аж серце скніє, все було б чудово. А нині куди податися? Хіба не били вас чоботом? Били. Цеглою по ребрах отримували? Насьорбався предосить. Усього спробував і з долею своєю мирюся, а якщо й плачу зараз, то лише від фізичного болю і холоду, бо дух мій ще не згас... Собачий дух живучий.
Та ось тіло моє поламане і побите, паплюжили його люди вдосталь. Прикро, що, як ушкварив він окропом — під шерсть пропік, тож мій лівий бік тепер геть незахищений. І я можу швидко підхопити запалення легенів, а якщо це станеться, я, шановні, з голоду здохну. Із запаленням легенів маєш лежати під сходами при парадному ході, а хто ж замість мене, лежачого нічийного пса, бігатиме смітниками, вишукуючи харчу? Прихопить легеню, поповзу я на животі, охляну, і будь-який спец приб’є мене костуром до смерті. А двірники з бляхами вхоплять мене за ноги та й викинуть на воза...
З усіх пролетарів двірники — наймерзенніша мерзота. Людське лушпиння — найнижча категорія. А ось куховари бувають різні. Взяти хоча б покійного Власа із Прєчістєнкі. Скільком він життя порятував. Бо під час хвороби найголовніше — перехопити шмат. Старі пси казали: бувало, махне Влас кістку, а на ній — кавалок м’яса. Царство йому небесне за те, що був справжня особистість, панський куховар графів Толстих, а не з Ради нормального харчування. І що вони там витворяють у тому нормальному харчуванні — собачий розум не добере. Вони ж, падлюки, варять щі зі смердючої солонини, а ті, бідаки, ні про що й не здогадуються. Біжать, сьорбають, хлебчуть.
Бува, якась друкарочка отримує за IX розрядом чотири з половиною червінці, ну, правда, коханець їй фільдеперсові панчішки подарує. Та скільки за цей фільдеперс їй знущань треба стерпіти. Адже він її не якимось природним способом, а піддає французькій любові. С... ці французи, кажучи поміж нами. Хоч і жеруть багато, й усе з червоним вином. Ох... Прибіжить друкарочка, адже за 4,5 червінці в «Бар» не підеш. їй і на кінематограф не вистачає, а кінематограф для жінки — єдина розрада в житті. Тремтить, морщиться, а жує... Лишень подумати: 40 копійок за дві страви, а вони обидві ці страви і п’ятиалтинної не варті, бо решту 25 копійок завгосп украв. А їй хіба такого обіду треба? У неї з правою легенею не гаразд, і жіноча хвороба на французькому ґрунті, на службі з неї вирахували, тухлятиною в їдальні нагодували, ось вона, ось вона... Біжить у підворіття в панчішках від коханця. Ноги холодні, у живіт дме, тому що шерсть на ній, як на мені, а штані вона носить холодні, одна мереживна видимість. Дрантя для коханця. Спробуй-но вона одягнути фланелеві, він і закричить: ну, яка ж ти невишукана! Набридла мені моя Матрьона, намучився я з фланелевими штанями, настала нині моя часинка. Тепер я — голова, і скільки б не накрав — все на жіноче тіло, на ракові шийки, на Абрау-Дюрсо. Тому що наголодувався я замолоду вдосталь, годі з мене, а загробного життя не існує.
Шкода мені її, шкода! Та самого себе мені шкода ще більше. Не через егоїзм це кажу, авжеж ні, а тому що ми дійсно не в однакових умовах. їй-то хоч удома тепло, ну а мені, а мені... Куди податися? У-у-у-у-у!
— Цюнь, цюнь, цюнь! Шарику, га, Шарику... Чого ти скавучиш, бідолахо? Хто тебе образив? Ух...
Відьма суха заметіль загриміла ворітьми і мітлою зацідила панночці по вуху. Спідничку підбила до колін, оголила кремові панчішки і вузьку смужку погано випраної мереживної білизни, задушила слова і замела пса.
Господи... Яка погода... Ух... І живіт болить. Це солонина! І коли ж це все скінчиться?
Нахиливши голову, кинулася панночка в атаку, прорвалась у ворота, і як завертіло, закрутило її на вулиці, обсипало, потім захурделило сніговим виром, і вона пропала.
А пес залишився в підворітті. Страждаючи від знівеченого боку, притулився до холодної стіни, зітхнув і твердо вирішив, що більше звідси нікуди не піде, тут у підворітті і здохне. Відчай скосив його. На душі йому було так боляче і гірко, так самотньо і страшно, що дрібні собачі сльози, як пухирці, вилазили з очей і одразу ж замерзали. Зіпсутий бік стирчав скуйовдженими промерзлими жмутами, а між ними проступали червоні зловісні плями опіків. До чого безглузді, тупі, жорстокі куховари. «Шарик» вона назвала його... Який він до біса «Шарик»? Шарик — це значить круглий, гладкий, вгодований, дурний, вівсянку жере, син знатних батьків, а він — кошлатий, довготелесий і обшарпаний, швендя сухорлява, пес безхатній. Утім дяка на добрім слові.
У яскраво освітленому магазині на іншому боці вулиці грюкнули двері, і з них вигулькнув громадянин. Саме громадянин, а не товариш, і навіть — найточніше — пан. Ближче — чіткіше — пан. А ви гадаєте, я дивлюсь за пальто? Дурниці. Пальто тепер багато-хто із пролетарів носить. Щоправда, коміри не такі, про це не варто й говорити, та все ж іздалеку можна сплутати. А ось по очах — тут вже ані зблизька, ані здалеку не сплутаєш. О, очі — вагома річ. Ніби барометр. Усе видно — у кого велика суша в душі, хто ні за що ні про що може тицьнути носаком черевика під ребра, а хто і сам кожного боїться. Саме цього холуя і приємно буває кусонути за щиколотку. Боїшся — маєш. Раз боїшся — значить отримуй... Р-р-р... Гав-гав...
У круговерті хуртовини пан упевнено перетнув вулицю і рушив до підворіття. Так, так, у цього все видно. Цей тухлої солонини не їстиме, а якщо йому десь її й подадуть, влаштує такий шкандаль, до газети напише: мене, Пилипа Пилиповича, обгодували.
