УДК 821.111
ББК 84(4Вел)
М52
Перекладено за виданням:
Murdoch І. The Black Prince / Iris Murdoch. —
London: Penguin Books, 1975. — 416 p.
Опубліковано за сприяння Ed Victor Ltd. та The Van Lear Agency LLC
Переклад з англійської Єлени Даскал
Дизайнер обкладинки Віталій Котенджи
Мердок А.
М52 Чорний принц / Айріс Мердок; пер. з англ. Є. Даскал. — X.: Віват, 2018. — 576 с.
ISBN 978-966-942-285-9 (укр.)
ISBN 978-01400-3934-4 (англ.)
УДК 821.111
ББК 84(4Вел)
ISBN 978-966-942-285-9 (укр.)
ISBN 978-01400-3934-4 (англ.)
© Iris Murdoch, 1973
© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2018
Присвячується Ернесто де Марчі
З кількох різних поглядів я відповідальний за те, що ви читатимете далі. Автор цієї книжки, мій друг Бредлі Пірсон, дозволив мені попіклуватися про її появу. Отже, у скромно-механічному розумінні ці сторінки побачили світ завдяки моїй агенції. Я також той «любий друг» (і таке інше), згадки про якого час від часу з’являються в тексті. А втім, я не належу до дійових осіб драми, про яку розповідає Пірсон. Моя дружба з Бредлі Пірсоном розпочалася значно пізніше, ніж відбулися описувані тут події. Це були часи страждань, коли ми обидва потребували і, на щастя, знайшли один в одному благословенного друга. З упевненістю можу сказати, що, якби не моя прихильність і заохочення, якими я завжди підтримував Бредлі, ця історія, імовірно, так і залишилася б нерозказаною. Ті, хто викрикують правду в обличчя байдужому світові, занадто часто стомлюються, падають знесилені чи сумніваються в ясності власного розуму. Без моєї допомоги з Бредлі Пірсоном теж могло так статися. Йому потрібен був хтось, хто повірив би йому, та хтось, хто повірив би в нього. Так потрібної миті він знайшов мене, своє alter ego.
Текст, який ви прочитаєте нижче, і за формою, і за змістом — історія кохання. Я маю на увазі, не лише поверхнево, а й глибоко всередині. Історія творчої боротьби людини, пошуки мудрості та правди — це історія кохання. Оповідь, яка чекає на вас далі, часом двозначна й напускає туману. Людські пошуки й боротьба завжди суперечливі та тримаються прихованих шляхів. Ті, хто живе в такому темному світлі, зрозуміють мене. І все ж: що може бути простішим і чарівнішим за історію кохання? Мистецтво надавати жахливим речам чарівності — це, можливо, благословення, а можливо, прокляття. Мистецтво — це доля. Воно стало долею для Бредлі Пірсона. І в зовсім іншому розумінні — моєю теж.
Моє редакторське завдання було простим. Імовірно, правильніше було б, якби я називав себе — ким? Якимось імпресаріо? Клоуном чи Арлекіном, який маршує перед театральною завісою, а потім урочисто розсуває її? Я залишив собі останнє слово, заключне судження, підсумок. І все ж краще я буду блазнем Бредлі, ніж його суддею. Цілком можливо, що в якомусь сенсі — я і той, і той. Чому з’явилася ця історія (теж з декількох різних поглядів), ви зрозумієте, читаючи її. Але, зрештою, тут немає жодної загадки. Кожен митець нещасний у коханні. А ті, кому не пощастило в коханні, хочуть розповісти свої історії.
П. Локсій,
редактор
Хоча від тих подій, про які тут ідеться, минуло вже кілька років, я скористаюсь запозиченим сучасним способом оповіді, коли ми свідомо рухатимемося, мов світло, від однієї миті теперішнього до іншої, пам’ятаючи про минуле й не знаючи про майбутнє. Таким чином, я втілюся в собі колишньому та — як і завжди, коли оповідаєш історії, — вестиму мову про той час, час, який багато чим відрізняється від сьогодення. Тож я, до прикладу, казатиму: «Мені п’ятдесят вісім років», — як мені було тоді. І я судитиму про людей неточно, можливо, навіть несправедливо, як чинив тоді, а не у світлі пізнішої майбутньої мудрості. Проте мудрість — сподіваюся, що я недарма її так називаю, — з’являтиметься на цих сторінках. Якоюсь мірою вона буде (ба навіть муситиме) освітлювати їх. Витвір мистецтва вартує стільки ж, скільки його творець. Він не може бути кращим, не може бути гіршим. Чесноти мають свої таємні назви: вони й самі — важкодоступні таємниці. Усе, що чогось варте, — втаємничене. Я не намагатимусь описати чи дати наймення всьому тому, чого навчився, живучи простим суворим життям, як мені довелося останнім часом. Сподіваюся, що тепер я мудріший і милосердніший, ніж був колись, — принаймні тепер я щасливіший — і що, падаючи на дурня, промені мудрості освітлять не лише його безумство, а й суворий образ істини. Я вже прохопився, що вважаю цей «репортаж» витвором мистецтва. Але я не маю на увазі, що він витвір уяви. Будь-яке мистецтво має справу з абсурдом і намагається досягти простоти. Справжнє мистецтво виголошує правду, воно саме і є правда, імовірно, єдина можлива правда. У рядках, які ви читатимете далі, я намагався бути по-мудрому майстерним і майстерно мудрим та розповідати правду так, як я її розумію, — не лише про поверхневі та «бентежні» аспекти цієї драми, а й про те, що ховається глибше.
Мені відомо, що часом люди мають про себе абсолютно хибне уявлення. По-справжньому вони заявляють про себе довгою низкою вчинків, а не коротким переказом самотеорій. Це саме найвищою мірою стосується й митця, який оголюється у своїй творчості, проте уявляє, що ховається в ній. У цій розповіді я теж такий, занадто розчахнутий, але, на жаль, мої нікчемні інстинкти досі прагнуть заховатися, хай навіть це й суперечить законам мого ремесла. Тепер, написавши цей застережливий абзац, я можу спробувати в загальних рисах описати себе. Розповідати я буду, як уже пояснював, від імені самого себе, яким я був кілька років тому, — часто безславного «героя» подальшої оповіді. Мені п’ятдесят вісім років. Я письменник. «Письменник» — дійсно найпростіша й найточніша моя характеристика. З того, що я ще й психолог, філософ-самоук, дослідник людських стосунків, випливає те, яким я є, бо з усіх цих дрібниць складається той тип письменника, що його я унаочнюю. Я завжди перебував у пошуках. І мої пошуки перетворилися на спробу розповісти правду, про яку я щойно згадував. Мені вдалося, сподіваюся й вірю, зберегти свій дар незаплямованим. Окрім іншого, це означає, що я ніколи не був успішним письменником. Я ніколи не намагався догодити комусь, поступившись правдою. Я знав тривалі болісні періоди життя без змоги самовираження. Наймогутніший і найсвятіший наказ для митця: чекай! Мистецтво має своїх власних мучеників, і серед них не останнє місце посідають ті, хто зберігає мовчання. Вони, не побоюся цих слів, святі мистецтва, які радше мовчки чекатимуть усе життя, ніж спаплюжать незайманість аркуша паперу чимось ненайдоречнішим і ненайчарівнішим, чимось меншим, якщо можна так висловитися, за правду.
Добре відомо, що я мало публікувався. Я кажу «добре відомо», покладаючись на свою репутацію в широкого загалу, на яку заслужив завдяки своїм пригодам у далеких від мистецтва галузях. Моє ім’я стало відомим, але, на превеликий жаль, не завдяки письменництву. Як письменник я досягнув і, поза сумнівом, досягну надзвичайно мало. Імовірно, це парадокс усього мого життя, і саме над його абсурдністю я невпинно розмірковую: драматична історія, що чекає на вас попереду і що так не схожа на решту моїх творів, цілком може виявитися моїм єдиним «бестселером». У ній, безсумнівно, є кричущі елементи драми, «надзвичайні» події, які так подобаються простим людям. Через неї мені навіть довелося здобути власну порцію слави від перебування на «першій шпальті газет». Так псуються витвори мистецтва і так само псуються цілі людські життя, поки ми кліпаємо й хутко женемося вперед. Я часто помічав, що в мене з’являлися сюжети історій, але, поки я детально обмірковував їх, вони втрачали свою цінність, наче я вже «впорався з ними»: не через те, що сюжети були погані, а через те, що вони вже належали до минулого й більше мене не цікавили.
Я не намагатимусь описувати тут свої опубліковані твори. У контексті того, про що я вже згадував вище, про них чимало говорили, але боюся, що їх не читали. У двадцять п’ять я видав один скороспілий роман. І ще один роман, чи пак квазіроман, — коли мені було сорок. Також я опублікував невеличку збірку «текстів» чи «нарисів», яку сам не назвав би філософською працею (можливо, Pensées[1]). Мені не було відведено вдосталь часу, щоб стати філософом, і я лише почасти жалкую про це. Лише перекази й магія не губляться в часі. Мабуть, не гірше за філософію мистецтво вчить нас того, наскільки крихітне наше розуміння. Творчість завжди вкрита серпанком зневіри, і це, я переконаний, відомо кожному митцеві. У мистецтві, як і в моралі, ми не помічаємо видатних речей, кліпнувши в найважливішу мить. А коли відбувається ця «найважливіша мить»? Велич у тому, щоб упізнати її та спромогтися втримати, розтягнути. Але для більшості з нас простір між «мрію, що настане час» і «занадто пізно, усьому край» занадто крихітний, щоб у нього можна було прослизнути. Тож ми весь час щось утрачаємо, невиразно сподіваючись, що нам завжди буде надано можливість спробувати ще раз. Мої власні думки швидко втрачали новизну. Деякі з них я руйнував, передчасно взявшись за них, а інші — через те що вони безперервно крутилися в голові й помирали, навіть не народившись. За одну-єдину мить ідеї перетворювалися з туманних, не промовлених уголос мрій на застарілі історії, які вже нічого не врятує. Цілі романи існували в самих лише назвах. Можливо, комусь здасться, що три тоненькі книжечки, які з’явилися серед цієї розрухи, — недостатнє підґрунтя, щоб називати себе священним титулом «письменник». Але насправді (так і хочеться додати «звісно ж») моя віра в себе в цьому плані, моє відчуття абсолютної приреченості долі, навіть фатальності ніколи не слабшали та не коливалися. Я «чекав» не завжди терпляче, але принаймні в останні кілька років моя переконаність посилювалася. Відчував, що за серпанком майбутнього ховаються видатні звершення. І хай засміється лише той, хто теж чекав так довго. А якщо виявиться, що ця невеличка замальовка і є моя доля, вінець усіх моїх сподівань, чи не почуватимусь я ошуканим? Звісно ж, ні, бо проти цієї темряви людина безсила. Жоден із нас не має права турбувати божественну силу. Усе, на що ми здатні, — це чекати, чекати і знову чекати. Примітивним мотивом цього починання стала потреба розповісти правду про те, що весь час фальсифікувалося та спотворювалося; а ще розповісти про диво, яке досі залишалося таємницею. А що я митець, ця оповідь перетворилася на витвір мистецтва. І нехай він виявиться гідним тих глибинних причин, через які з’явився на світ.
Мені варто трохи детальніше розповісти про себе. Батьки мої тримали крамничку. Це важливо, хоча й не так, як думає Френсіс Марло, і точно не через те, що він собі гадає. Я згадав Френсіса першим із моїх «персонажів» не тому, що він найважливіший: він узагалі неважливий і не надто пов’язаний із перебігом описуваних подій. Боюся, у цій історії він так само другорядний помічник, як і в житті. Бідолаха Френсіс ніколи не стане героєм хоча б чогось. З нього вийде ідеальне п’яте колесо до будь-якого возу. Але я роблю його талісманом своєї оповіді частково тому, що суто механічно саме з нього все почалося, і якби одного дня він не… і так далі, то я б ніколи… і так далі. Ось вам черговий парадокс. Людині варто постійно розмірковувати про абсурдність випадковості, це навіть повчальніше за роздуми про смерть. Частково я надаю Френсісові особливе місце, через те що з усіх головних героїв цієї драми лише він не вважає мене брехуном. Я дякую вам, Френсісе Марло, якщо ви досі живий і вам випала нагода прочитати ці рядки. Пізніше знайшлася ще одна людина, яка повірила в мене, і це означало безмежно більше. Але тоді ви були єдиним, хто бачив і розумів. З іншого боку вічності, яка минула від часів тієї трагедії, я вітаю вас, Френсісе.
Отже, мої батьки тримали крамничку з канцтоварами в Кройдоні. Там щодня продавали газети й журнали, папір для записів і жахливі «подарунки». Ми з моєю сестрою Прісциллою жили в тій крамничці. Тобто не те щоб по-справжньому їли там і спали, хоча дійсно частенько пили чай і в мене збереглися «спогади» про те, як я дрімав під прилавком. Крамниця була домом і міфічним маєтком нашого дитинства. Деяким дітям пощастило: у ранні роки життя в них були двір, краєвид, якесь «місце проживання». У нас була крамниця: її шафки, її полиці, її аромати, її нескінченні порожні картонні коробки, навіть її особливий бруд. Це був убогий, неприбутковий магазинчик. Наші батьки були вбогі, неуспішні люди. Вони обоє померли, коли мені було трохи за тридцять, — спочатку батько, а невдовзі по ньому й мама. Вони дожили до дня, коли побачили виданою мою першу книжку, і пишалися мною. Мама дратувала мене, я соромився її, але любив. (Помовчте, Френсісе Марло.) А от свого батька я не зносив. Чи, можливо, я просто забув, що колись був до нього прихильним. Люди забувають любов, і ви зрозумієте, як швидко я дійшов цієї думки.
