Добрий пірат Джон

ОЛЕКСАНДР ЛУК’ЯНЕНКО
Я принципово не тримаю у своїй домівці відривного календаря. Яка це невмолима штукенція, скажу я вам, дорогий читачу! Відірвав вранці аркушик, і вже, будь певен, власноруч укоротив своє життя на один день. Якщо навіть ти здоровий, як дуб, якщо навіть з самих пелюшок не знаєш, що таке поліклініка, що таке всілякі там облатки-таблетки. Це з одного боку.
Але з іншого боку, коли добре помислити, то відривний календар несе в собі й прогресивне, так би мовити, начало, — він є тим домашнім контролером, котрий безкомпромісно показує, як ти прожив свій день, що доброго зробив за цей день, і взагалі, як ти використовуєш відпущений тобі всевишнім ліміт часу. Час не покладеш в ощадну касу замість грошей, людство не придумало ще таких ощадкас. Час летить швидше від звуку, й нічим його не зупиниш, навіть найширшою спиною.
Якщо говорити конкретно, то Олександр Лук’яненко вміє цінувати час, а ще безвусим отроком навіть обігнав його реактивний біг. Ледве минуло йому шістнадцять років, як він пішов добровольцем на фронт. І пройшов рядовим солдатом дороги пекельної війни проти гітлерівських загарбників, був тяжко поранений, велику нашу Перемогу зустрів у госпіталі.
Після війни знову ж таки не гаяв часу, вчився, закінчив Київський університет і з головою поринув у журналістику. Працював у газеті, довгі роки був провідним співробітником журналу «Україна». Одне слово, пройшов весь той шлях, який судилося пройти майже всім українським письменникам.
Як письменник Олександр Лук’яненко зростав на моїх очах. Може, саме тому я добре знаю його творчість і скажу відверто — люблю її. Він зовсім не схожий на тих патентованих «сміхунів», які вважають, що головне — писати «дуже смішно», писати так, щоб читач реготався до сліз, реготався, вибачте на цім слові, до гикавки. А чому мав реготати читач, з якого приводу, з якої ситуації, з якого соціального чи побутового явища, — їм це байдуже. Їхній принцип, їхній девіз — умри, Аркадію, але сміши.
Давним-давно доведено, що сміх — велике діло. І було б справді смішно, якби я став доводити, що треба писати «несмішно». Ні. Я проти сміху заради сміху, тим паче сміху пошлого, «утробного». Я за сміх, який лікує, за сміх, який помагає читачеві бути людиною доброю, порядною, чесною і правдивою. Отже, підкреслюю, — я за сміх, який змушує читача мислити, зважувати, робити висновки.
Ми, гумористи, нерідко забуваємо, що в літературній практиці є ще усмішки. Усмішки, як нині кажуть, інтелектуальні — не настирливі, делікатні й тактовні. Мабуть, найкраще розумів це наш великий Остап Вишня. Мабуть, недаремно всі свої багатотомні твори він називав єдиним коротким словом «Усмішки».
Олександр Лук’яненко — письменник безперечно обдарований, мислячий. І ще добрий знавець рідної мови, майстерно володіє словом. Багато хто з нинішніх гумористів з неабияким апломбом величає себе учнями Остапа Вишні, хоч Вишнею од їхніх творів і не пахне. От кого я з чистою совістю назвав би учнем славнозвісного нашого вчителя, то це Олександра Лук’яненка, хоч він і не «підстроюється» під Остапа Вишню. Він оригінальний. У нього своє власне перо, свій, тільки йому властивий почерк. Хто прочитає цю невеличку збірку, той сам у цьому переконається.
Федір МАКІВЧУК.
ІЛЮСТРАЦІЇ А. ВАСИЛЕНКА