Несамовитість Стіва і справді була винятковою. Свої життєві експерименти він розпочав із дієт і їв лише фрукти й овочі. Тому, худий та підтягнутий, він був схожий на хорта. Він навчився дивитися на людей не кліпаючи і при бесіді говорив швидко та голосно після довгих пауз. Ця дивна суміш активності та байдужості у поєднанні з волоссям по плечі та неохайною бородою створювали йому ауру схибленого шамана. Неможливо було відразу зрозуміти, харизматичний він чи гидкий.

— Він волочився туди-сюди і виглядав напівбожевільним, — згадує Бреннан. — Стів був дуже неспокійним. Здавалося, що навколо нього — чорна порожнеча.

В той час Стів почав приймати ЛСД і згодом, у житніх полях за Саннівейлом, «підсадив» на наркотик і Бреннан.

— Це було прекрасно, — пізніше згадуватиме він. — Тоді я часто слухав музику Баха. І раптом житні поля заграли Баха теж. Це було найкраще, що я до того відчував. Почувався режисером симфонії, і здавалося, що з жита зараз вийде сам Бах.

Улітку 1972 року, після шкільного випуску Стіва, він та Бреннан переїхали у хатину на пагорбах над містечком Лос-Альтос.

— Я житиму там із Крісанн, — якось він повідомив своїм батькам.

Його батько страшенно розлютився.

— Ні, не житимеш, — заперечив він. — Тільки через мій труп.

Щойно вони сварилися через марихуану, і зараз молодший Джобс знову показував свій норов. Та Стів лише попрощався і пішов геть.

Бреннан була талановитою й у вільний час малювала. У подарунок для Джобса вона намалювала клоуна — картина висіла в нього на стіні. Джобс писав вірші та грав на гітарі. Часом він поводився із дівчиною надзвичайно холодно і грубо, але разом із тим він був милим і сильним.

— Він був світлим і жорстоким водночас, — згадувала Бреннан. — Ось таке дивне поєднання.

Того літа Джобс ледве не загинув, коли загорівся його «Фіат». Він саме їхав по бульвару Скайлайн у горах Санта-Круз зі шкільним другом Тімом Брауном, який, обернувшись і побачивши палаючий мотор, спокійно сказав Джобсу: «Розвертайся, у тебе горить машина». Той так і зробив. Батько Стіва, незважаючи на аргументи сина, виїхав у гори, аби пригнати «Фіат» додому.

Бажаючи заробити грошей на нову машину, Джобс умовив Возняка підвезти його у технікум Де Анца, щоби там знайти оголошення про роботу. Юнаки побачили, що у торговому центрі Westgate у Сан-Хосе наймають студентів для того, щоби вони перевдягалися у костюми і розважали дітей. Так, за три долари за годину Джобс, Возняк і Бреннан натягали на себе важезні костюми та шапки і зображали Алісу з Країни чудес, Капелюшника та Білого Кролика. Возняк щиро вважав це розвагою.

— Я казав, що хочу цим займатися, бо дуже люблю дітей. Думаю, Стів дивився на цю роботу як на якийсь непотріб, для мене ж вона була веселою пригодою.

Джобс і справді не був у захопленні від того, що йому доводилося робити. «Було спекотно, костюми важенні, і вже за мить у мене виникало бажання надавати ляпасів деяким дітям». Терпіння ніколи не було його чеснотою.

Університет Ріда

Сімнадцять років тому, перед тим коли батьки Стіва всиновляли його, вони заприсяглися, що він буде навчатися в університеті. Їм довелося важко працювати, щоби заощадити якомога більше грошей для цього. Коштів було небагато, але достатньо. Однак Джобс ставав усе більшим і більшим упертюхом. Спочатку він жартував, що взагалі не піде до університету.

— Гадаю, я поїхав би до Нью-Йорка, якби не вступив тоді до університету, — згадував він, роздумуючи, наскільки б змінилося його життя (а можливо, й наше), якби він обрав інший шлях.

Коли батьки підштовхнули його до університету, він відповів із пасивною агресією. Хлопець навіть не розглядав можливості навчатися у державному виші, як, скажімо, у Берклі, де вже був Возняк, і не зважав на те, що ті заклади значно дешевші. Не хотів він іти й у Стенфорд, який був практично за рогом і де, швидше за все, запропонували б Джобсу стипендію.