І ось під час чергової зустрічі з старими друзяками й почалося його знайомство з Данилом Лановим.
Сталося це в скверику неподалік від їхнього будинку, взимку. Оточив Богдана гурт, взяли його в щільне коло, і ватажок почав: або він, Бодя, знову до них повертається, або його щодня ловитимуть і битимуть. Хоч він і здоровий хлопець, перший у школі спортсмен, але їх більше, не протримається. Є, правда, ще варіант — нехай несе гроші, скільки скажуть, тоді не чіпатимуть, приймуть викуп. Так, мовляв, у всіх порядних ватагах робиться.
Думки в голові Боді Майстренка перемішалися, від чого сама голова гула, наче вулик. А коли замість голови вулик, то жодне розумне рішення в неї не пролазить. Єдине, що він розумів — зараз почнеться бійка і його поб’ють. І відтепер йому щодня доведеться додому перебіжками діставатися. Бачив він у кіно, як солдати під обстрілом так бігали. Тільки ж кіно по телевізору закінчиться колись, а його, Богданове життя, — не телевізор. Лиховісна ватага не зникне, коли вимкнути.
Тільки він так подумав, люті вороги розімкнули коло і розступилися. Не на вовків враз стали схожі, а на переляканих цуценят. Коли Богдан побачив, що відбувається, сам себе цуценям уявив. Бо просто на нього дивився величезний собака, чорний дог, стрункий, сильний та гнучкий, мов гадюка, до того ж без намордника, з величезною пащекою. Собака Баскервілів — не інакше.
Навіть піна з пащеки капає. Чи не капає, здалося? Ну, не капає, то зараз закапає! Вдень такого пса злякаєшся. А коли він на тебе із зимової темряви висувається — тим більше.
Найсмішніше те, що тримав це страхопудло за повідок невисокий хлопчина. Бодя навіть десь його вже бачив, тільки пригадати не міг, де й коли. А хлопчина тим часом трошки послабив повідок, дог зробив ще кілька кроків уперед, коло шибайголів остаточно розсипалося.
— Ну, що ви тут не поділили? — спокійно запитав хлопчина.
— Та наче… того… все о’кей, — затинаючись пробелькотів ватажок. — Ти, пацан, того… Може, той… Собаку забери… Бо ще того…
— Може, — діловито погодився хлопчина з догом. — І того, і сього, і не тільки, якщо різкі рухи робити будете. То ви більше не затримуєте мого друга?
— Та хай собі паняє… куди хоче… — почулося з гурту, а ватажок підтвердив: — Ми ж нічого, просто того…
— Тоді до побачення, — ввічливо промовив хлопчина, кивнув Богданові — ходи, мовляв, за мною, — і вони пішли разом.
Коли відійшли на пристойну відстань, хлопчина полегшено зітхнув.
— Почекаєш? — запитав Богдана. — Я собаку віддам.
— А це хіба не твій? — здивувався Бодя.
— Ти що? Я їх сам боюся. Це Антоновича, сусіди нашого. Він у цей час постійно пса вигулює. А я бачу — щось там у вас не те відбувається. Як я ще допоможу? Попросив оце в сусіди собаку на десять хвилин. Песик мене знає, не скривдить. Він, каже Антонович, взагалі смирний. Далі ти все бачив.
Тільки зараз зрозумів Богдан, як спритно й просто придумав усе цей незнайомий хлопчина. Він же врятував його, причому — просто так.
— Ну й для чого ти це зробив? — грубувато запитав Бодя.
— Не люблю, коли шестеро на одного. А битися не вмію. Ось і підключив мозкові клітини.
— Ну… а якби цей твій Антонович не гуляв із собакою у цей час? — не міг заспокоїтися Бодя.
— Але ж він гуляв! — широко посміхнувся хлопчина.
— А він не здивувався, коли ти про це попросив? — не вгавав Богдан.
— Чого йому дивуватися? Він, коли прихворіє, сам часом мене просить Лорда вигуляти. Собаку так звуть — Лорд. Він у нас взагалі нічому не дивується.
З цими словами хлопчина і чорний дог розчинилися в темряві, залишивши Бодю переварювати все, що відбулося. Більше того вечора свого несподіваного рятівника Бодя не бачив. Побачив наступного дня, рано, коли той з наплічником з сусіднього під’їзду виходив. Привіталися за руку, на ходу познайомилися. Звали хлопця Данилом.
Та й ватага, до речі, після випадку в сквері чомусь від нього відстала.
Після того вони лише віталися, аж поки не випало Богданові віддячити Данилові. Правда, собі мало не нашкодив, та все обійшлося.
Було це ранньою весною. Богдан зі школи повертався, коли бачить — на лавці біля під’їзду Данько сидить, і понурий-понурий. Підійшов до нього Бодя, поздоровкався, питає:
— Чого носа повісив? Проблеми? Може, по рогах комусь дати?
— Мені дай, якщо це допоможе, — буркнув Данило. — Бо ключі я в квартирі залишив, а замок у нас такий, що сам закривається.
— От уже ж біда! Гайда до мене, посидиш, заодно своїм передзвониш. Повернуться — відчинять.
— Не все так просто, — зітхнув Данило. — Мене, розумієш, довбуть, аби я їв регулярно. Ну, ось я після школи вирішив суп розігріти. І побачив, що хліба нема, а мене купити просили. Я не довго думаючи — в магазин. Коли вже двері клацнули, второпав — ключі ж на кухонному столі. Каструля на газу, газ горить, все википить — пожежа може бути.
— Може, — погодився Богдан і почухав потилицю. — Ламати не пробував?
— Куди! Там танком вивалювати треба.
Хлопці піднялися до Данилових дверей, Богдан кілька разів смикнув, спробував плечем навалитися, хоча й бачив — марно це все. Тут його щось зачепило — дуже закортіло виручити Данька, навіть стало це справою честі для нього. Голова в нього варила, звичайно, не так, як у приятеля, проте два і два скласти він ще міг. А вирішувалася задачка дуже просто: якщо не можна зайти через двері, треба спробувати через вікно.
Тут спортсменові пощастило що квартира Ланових на четвертому поверсі. Не низько, але не так уже й високо. Потім пощастило знову —$ кватирка відкрита, батьки регулярно перевітрювали помешкання. Нарешті, третя удача — водостічна труба поряд з потрібним вікном.
