Схопивши сумку, Ірка злетіла вниз сходами. На мить спинилася перед дзеркалом. А нічого! Вона взяла себе долонями за талію. Ще сандалії замість кросівок, волосся розпустити, і буде зовсім непогано.
Вона зняла з волосся тугу резиночку.
— О, вже кудись намилилась! Чепуриться! Аби тіки швендять! — від внутрішніх дверей на Ірку осудливо поглядала бабуся.
— Я вчитися йду! — заперечила Ірка. Нахилилася, застібаючи ремінці сандалій і ховаючи від бабусі обличчя.
Зараз із бабусею не можна сваритися, а то розгнівається та ще не випустить — тоді прощавайте всі Ірчині надії.
— Вчитися! — бабуся презирливо закопилила губу. — Ну вилита мати! Та теж: вчилася, вчилася, а потім — ф’ють! Тільки й бачили! Півгода вже не звонить!
— Мама дзвонила! — майже викрикнула Ірка, миттю забувши про своє рішення не сваритися з бабусею.
— Коли ж це? — поцікавилася бабуся, в’їдливо вигнувши чорну фарбовану брову.
— А вчора! — рішуче запевнила Ірка, дивлячись бабусі в очі.
— Та що ти? — здивувалася бабуся. — Чого ж це я не чула?
— Ти город копала, а говорити треба було швидко, там дзвінки дорогі.
— То-то й воно, шо дорогі. Ну, позвонила, і добре. Як там вона?
Ірка ніяково знизала плечами. Брехати вона не любила.
— Здається, нормально.
— А якшо нормально, могла б грошиків рідній дочці вислати. Пальто он на зиму треба…
— А треба, так ти й купи, — знову огризнулася Ірка, відвертаючись.
Здається, бабуся їй повірила. Ірка швидко поблимала очима, струшуючи з вій сльози. Бабуся не може засуджувати її маму! Ніхто не може! Якщо не дзвонить, отже, не може! Хоча… Могла б і справді подзвонити!
— Купила! — прогарчала за спиною бабуся. — У тебе свої гроші є! Не тратила б на всяку дурну учобу, так і пальто було б. Школи їй мало! Шо ж ти за дитина така заучена!
Ірка тільки пирснула. І відразу ж злякано здригнулася — пирскає, ну зовсім як той кіт. А власні гроші вона й справді мала. У неї була чесна бабуся. Продасть хоч яблука, хоч картоплю, хоч яєчка домашні — і відразу ж Ірці її частку. Працювала — тримай! А витрачати їх Ірка могла на власний розсуд. Бабуся буркотіла іноді, але не втручалася: твої гроші — роби з ними, що хочеш! Іноді це радувало, а іноді — ображало. Здавалося, ЩО навіть коли вона почне купувати горілку або хоч і наркотики, бабуся й уваги не зверне. Твої гроші!
— Курей замкнуть не забудь, а потім іди! — наказала бабуся.
— Не можу, мені небажано спізнюватися, — губи в Ірки тремтіли від образи.
— Лінтяйка! — бабуся враз гнівно насупилася.
— Неправда! — труснула волоссям Ірка. Їй іще дужче закортіло розплакатись. Несправедливо каже бабуся! А тут іще всякі коти та собаки. І мама. Вона й раніше з’являлася рідко, а як виїхала до Німеччини на заробітки — так і зовсім глухо, як у танку. — Неправда!
— Ну й неправда! — раптом погодилася бабуся. — Та тіки ти, Яринко, не зазнавайся! Та запомни, будеш до ночі валандатися, додому не пущу!
Ipкa побігла до хвіртки. 1 вже не бачила, як бабуся сумно похитала головою й нашвидкуруч перехрестила її вслід.
Паркани тяглися вздовж вулиці — низенькі, дерев’яні, похилені й високі, міцні цегляні — усі навскіс, під кутом. Вулиця йшла круто нагору, люди здиралися нею, і паркани — теж. Десь невчасно почав галасувати півень. Крізь своє прискорене дихання Ірка раптом почула, як щось тихенько зацокало в неї за спиною.
Ірка завмерла. Знову! Її рука потяглася до горла. Серце калатало десь під язиком, загрожуючи ось-ось вистрибнути й покотитися запилюженою вулицею. Дівча повільно обернулось.
— Тьху! — серце повернулося на своє звичне місце. На дорозі, невинно дивлячись на Ірку дрібними оченятами, стояло маленьке поросятко. — Швендяєш тут, людей лякаєш! Утекло, чи що?
Ірка пильніше придивилася до порося:
— Хлопче, та я ж тебе знаю! — збагнула вона. — Ану ходімо до господаря, а то тут швидко знайдуться охочі завчасно зробити з тебе відбивну.
Дівча підхопило кабанчика й, намагаючись не притискати його до чистої футболки, потягло нагору доріжкою. Іти стало ще важче. Вулиця так само круто забирала вгору, а поросятко виявилося досить угодованим.
За старими саманними руїнами почалися міцні шлакоблокові будинки з блискучими, вкритими бляхою дахами. Вулиця перевалила через пагорб і потяглася прямо. Ірка обігнула високий паркан… і вийшла на проспект.
Повз неї важко проїхав тролейбус. У вітрині бутіку красувалися симпатичні брючки, усі в блискавках і кишеньках. Яскравий «Ауді» під’їхав до тротуару, і висока білявка, дрібно перебираючи підборами, побігла до банкомата. Але раптом зупинилася, здивовано вп’явшись очима в Ірку з поросятком на руках. Дівчисько посміхнулося. Їй ще й досі цікаво було спостерігати за реакцією людей, коли ті виявляли в балці поміж двома найжвавішими районами міста сільце! Із поросятками, курми, справжніми селянськими садибами. Мов зачаровані недоумки. Було б чого. Хоча тим, хто збудував садиби не в самій балці, а нагорі, тим, звісно, некепсько. З одного боку — місто, з другого — село. Тетянчин батько купив собі дві ділянки, особняк збудував — закачаєшся. А предки Богдана мешкають тут із давніх-давен і відмовляються продавати свій будинок — самим подобається.
Ірка натисла дзвінок біля хвіртки, що виходила на проспект. Дверцята відразу прочинилися, й Ірці в горло вперлося вістря важкого сталевого меча.
Потім виткнулася хлоп’яча голова й обережно, так само, як нещодавно Ірка, роззирнулася навсібіч: хлопчак підозріло оглядав проспект. В Ірки навіть подих перехопило — невже він теж зустрів собайла? Або кота?
— Навколо засідки! — пошепки повідомив хлопчисько. — Леді Ілейн виявилася агентом Саврона!
— Тьху на тебе! — утретє за сьогодні перевела подих Ірка. — Я з вами скоро збожеволію! — недбалим рухом відвівши меч від горла, вона ввійшла в сад. Він був такий густий і порослий, що нагадував ліс.
— Богдане, маму поклич. Тобто леді Ілейн. Я ваше поросятко на вулиці впіймала.
— Не можу, — так само лиховісно пошепки відповів хлопчак. — Саме від неї я й ховаюся.
Ірка роздратовано глянула на нього — усього на рік молодший, одинадцять виповнилося, а поводиться, як п’ятирічна дитина:
— Чого це раптом?
Богдан витріщив очі, у голосі залунали трагічні нотки:
— Вона хоче мене постригти!
Ірка критично глянула на Богданову шевелюру:
— Узагалі-то, тобі й справді не завадило б постригтися.
— Ти що, зовсім? — хлопчак від образи навіть почав нормально розмовляти. — Ти у «Володарі Кілець», окрім гоббітів, хоч одного стриженого бачила?
Ірка на якусь мить замислилась:
— Гном? — припустила вона.
— По-перше, невідомо: він за весь фільм жодного разу не зняв шолома, — авторитетно заявив хлопчисько. — А по-друге, він мав бороду.
Неподалік тихенько загойдалося гілляччя. Струнка жінка в зеленій сукні нечутно випурхнула з кущів смородини. За спиною вона ховала машинку для стрижки. Але Богдась щось-таки відчув. Миттю вихопивши в Ірки порося й міцно затиснувши його під пахвою, а оголений клинок уміло притримуючи біля стегна, він дременув через сад. Маленька жінка похитала головою, потім кивнула Ірці — подякувала за порося — і тією ж нечутною ходою рушила за хлопцем.
— Арагорни не здаються! — пролунало з глибин саду.
— Арагорни не здаються, арагорни не стрижуться! — тихенько проспівала Ірка, повернулася на проспект і помчала до тролейбуса, що саме під’їздив.
Ірка бездумно дивилася крізь бруднувате скло на будинки, що пролітали за вікном. Якщо вона складе ще один іспит, якщо її зарахують — доведеться звідси їхати. І Богдана вона більше не побачить, і Тетянку. Адже в Тетянки, окрім неї, справді зовсім немає друзів. Буде знову сидіти десь у кутку й сумно слухати, як дівчата з її елітної школи обговорюють, у кого з татусів крутіша тачка. А бабуся? Як залишити бабусю? Але якщо ця чужа тітка з крижаним, недобрим поглядом візьме Ірку до своєї школи… І якщо вона буде вчитися дуже-дуже добре, — а вона буде, ой як буде! — її можуть відправити за кордон. Можливо, навіть до Німеччини. І тоді, може статися… Дівчинка на мить заплющила очі. Німеччина — зовсім маленька країна. Може, їй пощастить відшукати там маму. Ну раптом?! А чому б і ні?!
Ірка так замріялася, що ледь не проїхала свою зупинку. Розштовхуючи ліктями зустрічний потік, вона вибралася з тролейбуса, перебігла бульвар і увійшла до старого будинку готелю.
Ніяково переминаючись, дівчинка зупинилася посеред розкішного просторого холу й почала розгублено роззиратись. Тетянка б тут не розгубилася, вона до таких місць звикла, а Ірка раніше тільки крізь вікно зазирала.
— Що тобі треба, дівчинко? — суворо, неначе погрожуючи, гукнув до неї хлопець за довгою дубовою стійкою.
— Мені в тринадцятий, до Ради Сергіївни, — майже пошепки пробелькотіла Ірка, але хлопець почув.
— Зараз спитаю, — із сумнівом процідив він, піднімаючи телефонну слухавку. — Радо Сергіївно? — Його інтонації різко змінилися, він майже заспівав. — До вас тут дівчинка прийшла. Звати… Як тебе звати? — гукнув він, прикривши слухавку долонею.
— Ірка Хортиця. Тобто Ірина. Я з курсів…
Але портьє вже не звертав на неї уваги. Зігнувшись у шанобливому напівпоклоні й часто киваючи, хоч співрозмовниця й не могла його бачити, він слухав голос Ради Сергіївни. Нарешті сказав:
— Я миттю, — і, повернувшись до Ірки, повідомив: — Рада Сергіївна чекає на тебе. — Тепер у його голосі лунало куди більше поваги.
Біля тринадцятого номера Ірка на мить завагалася, збираючись із силами. Позавчора після найжорстокішого опитування, що його влаштувала прибула, вона почувалася геть розбитою. Неначе цілий день мішки тягала. І ще ця божевільна швидкість запитань, уїдливий тон, аркуші з тестами, що їх Ірці майже кидали в обличчя. І крижаний, пронизливий погляд, під яким тремтять руки й плутаються думки. Доклавши неймовірних зусиль, Ірка витримала й не збилась.
Але що більше вона відповідала, то більш невдоволеним робилося лице Ради Сергіївни. Хоча, зрештою, якщо вона покликала її сюди, значить, Ірка їй усе-таки сподобалася? Нерішуче піднявши руку, дівчина постукала.
Двері миттю прочинилися, немов Рада Сергіївна чатувала за ними.
— Добридень, — видихнула Ірка.
— Доброго дня, доброго дня, Іринко, — у голосі Ради Сергіївни бриніла зовсім щира радість.
Ірка здивовано витріщилась на неї.
Повне лице Ради Сергіївни аж сяяло, а на фарбованих губах грала привітна посмішка. Пухка рука з каблучками легко пройшлася по Ірчиному волоссю, ґудзики на рукаві блакитної блузи боляче зачепили вухо:
— Яка ти чорнявенька, просто як циганочка. І личко смагляве — ну зовсім тобі південне дівча. Ну, заходь, заходь, я вже зачекалась.
— Я не спізнилася? — злякано запитала Ірка.
— Ну що ти, навпаки, ти на диво пунктуальна. Хвалю. Та проходь же.
Ірка зробила крок уперед і в захваті зупинилася: номер був просто розкішний, по-старовинному розкішний, наче в кіно. Білі з позолотою двері, підвіски з кришталю, столики з вигнутими ніжками й безліч ваз. А в кожній — букети сухих квітів. Пучки сушених трав звисали навіть із позолоченої люстри. Їхній запах змішувався з ароматом курильних паличок, що диміли в крихітних курильницях, розставлені по всій кімнаті. Від нудотного димку паморочилося в голові.
