Фродо, спромігшись виштовхати геть Санчо, знеможено впав на стілець у передпокої.
— Час зачиняти крамничку, Мері, — сказав він. — Замкни двері й не відчиняй сьогодні нікому, навіть якщо сюди принесуть таран.
Відтак Фродо подався освіжитися горнятком пізнього чаю.
Не встиг він і сісти, як у двері тихо постукали. «Напевно, це знову Лобелія, — подумав Фродо. — Вона, либонь, вигадала щось справді кепське й повернулася, щоби це сказати. Нічого, почекає».
Він продовжив пити чай. Стук повторився, і цього разу голосніше, та Фродо не зважав. Зненацька у вікні з’явилася чарівникова голова.
— Якщо ти не впустиш мене, Фродо, то я знесу ваші двері так, що вони пролетять через нору й вилетять по той бік пагорба, — сказав він.
— Любий Ґандальфе! Одну хвилиночку! — скрикнув Фродо, вибігаючи з кімнати до дверей. — Заходь! Заходь! Я гадав, що то Лобелія.
— Тоді я тобі вибачаю. Адже її я нещодавно бачив: їхала у бричці до Поріччя з таким виразом обличчя, що від нього скисло б і свіже молоко.
— Та і я від неї мало не скис. Чесно, я ледь не скористався перснем Більбо. Мені так хотілося щезнути.
— Не роби цього! — порадив Ґандальф, сідаючи. — Прошу тебе, Фродо, будь обережний із тим перснем! Власне, я прийшов сюди почасти для того, щоби наостанок розповісти тобі дещо про нього.
— Гаразд, і що з ним?
— А що тобі вже відомо?
— Лише те, що розповів Більбо. Я чув його історію: як він знайшов перстень і як скористався ним. Під час подорожі, маю на увазі.
— Цікаво, яку історію? — мовив Ґандальф.
— О, не ту, яку він розповідав Гномам і яку записав у своїй книзі, — відповів Фродо. — Невдовзі після того, як я прийшов сюди жити, він розповів мені свою справжню історію. Він сказав, що ти докучав йому, аж доки він тобі зізнався, а отже, і мені варто її знати. «Між нами немає таємниць, — мовив він, — але до персня ніхто не дістанеться. Він мій, хай там що».
— Це цікаво, — сказав Ґандальф. — І що ж ти думаєш про все це?
— Якщо ти про ту вигадку з «подарунком», ну, то я вважаю справжню історію значно ймовірнішою і не розумію, навіщо було її змінювати. Це дуже не схоже на Більбо та, як на мене, досить дивно.
— Так і я вважав. Але дивні речі можуть траплятися з особами, котрі володіють таким багатством — якщо вони скористаються ним. Нехай це стане для тебе пересторогою: будь із перснем дуже обережний. Він може мати й інші властивості, ніж просто робити того, кому належить, невидимим, коли йому заманеться.
— Не розумію, — сказав Фродо.
— І я теж, — відповів чарівник. — Просто цей перстень не йде мені з голови, особливо після вчорашньої ночі. Ні, хвилюватися нічого. Та якщо ти зважиш на мою пораду, то користуватимешся ним дуже рідко чи й узагалі ніколи. І наостанок я прошу тебе за жодних обставин не використовувати його так, аби це викликало плітки чи підозри. Повторюю: тримай перстень у безпечному місці й у таємниці!
— Ти такий загадковий. Чого ти остерігаєшся?
— Я не певен, чого саме, тому наразі нічого й не скажу. Гадаю, зможу ще щось тобі розповісти, коли повернусь. А вирушаю негайно, — тож бувай наразі, — і Ґандальф підвівся.
— Негайно? — скрикнув Фродо. — А я думав, ти залишишся принаймні на тиждень. Я так очікував твоєї допомоги.
— Я і збирався залишитись, але змушений був передумати. Мене може не бути тут довго; проте я прийду і знову зустрінуся з тобою, щойно вдасться. Чекай мене, а коли — побачиш! Я прослизну сюди непомітно. Віднині я нечасто навідуватиму Шир відкрито. Виявляється, мене тут не вельми раді бачити. Кажуть, я надокучливий і порушую спокій. Дехто відверто звинувачує мене в тому, ніби я перетворив Більбо на привида чи навіть на щось гірше. Якщо хочеш знати, дехто тут поширює припущення, наче ми з тобою змовились, аби заволодіти його багатством.
— Дехто! — вигукнув Фродо. — Ти маєш на увазі Ото й Лобелію. Як огидно! Я віддав би їм Торбин Кут і все інше, якби завдяки цьому Більбо повернувся й узяв мене в мандри країною. Я люблю Шир. Але починаю хотіти й собі зникнути. Цікаво, чи я ще колись побачу його?
— І мені теж цікаво, — сказав Ґандальф. — Я розмірковую зараз про багато речей. Отож, прощавай! Будь обережний! Чекай на мене, особливо в непідхожий час! До зустрічі!
Фродо провів його до дверей. Чарівник востаннє змахнув рукою і покрокував геть із подиву гідною жвавістю, проте Фродо здалося, що Ґандальф виглядає надміру згорбленим — ніби несе величезний тягар. Вечір добігав до кінця, і загорнута в плащ чарівникова постать швидко танула в сутінках. Наступного разу Фродо побачив Ґандальфа не скоро.
алачки, проте, не припинилися ні за дев’ять, ані за дев’яносто дев’ять днів. Друге зникнення пана Більбо Торбина в Гобітові та й у цілому Ширі обговорювали впродовж року й одного дня, а згадували ще довше. Це зникнення перетворилося на історію, яку розказували юним гобітам вечорами біля каміна, тож, урешті-решт, шаленець Торбин, який зникав із громом і спалахами, а повертався з торбами коштовностей і золота, став їхнім улюбленим легендарним персонажем і довго жив у пам’яті навіть після того, як справжні події було забуто.
Тим часом усі мешканці околиці були переконані, що Більбо, який завжди був трохи схибнутий, урешті цілком збувся клепки й подався світ за очі. І десь там він, без сумнівів, упав у якесь озеро чи в річку, де його і спіткав трагічний, але аж ніяк не передчасний кінець. І звинувачували в цьому здебільшого Ґандальфа.
«Якщо тільки той триклятий чарівник облишить молодого Фродо у спокої, малий споважніє і з нього, ймовірно, ще виросте сякий-такий гобіт», — казали доброзичливці. А скидалося саме на те, що чарівник облишив Фродо у спокої і що той справді споважнів, але от виростання до сякого-такого гобіта поки що не дуже давалося взнаки. Власне, Фродо відразу заповзявся підтримувати здобуту Більбо репутацію дивака: спершу відмовився ходити в жалобі, а наступного року на честь сто дванадцятого дня народження Більбо влаштував вечірку, яку назвав Стоважним Бенкетом. Але про ту гостину пліткували не довго, бо запрошено на неї було тільки дванадцятьох гостей, хоча під час кількох перемін страв снігопадило від наїдків і напої текли рікою, як кажуть гобіти.
