— Де ми? — спитав Гаррі, але Люпин тихенько відповів:
— Зачекай.
Муді нишпорив у своєму плащі закоцюблими від холоду пальцями.
— Знайшов, — пробурмотів він, тоді підняв угору щось схоже на срібну запальничку і клацнув.
Сусідній ліхтар з тріском погас. Дикозор знову клацнув світлогасником. Згас наступний ліхтар. Він клацав, аж доки погасив усі ліхтарі на майдані. Залишилося тільки світло з заслонених вікон та від місячного серпика вгорі.
— Позичив у Дамблдора, — прохрипів Муді, ховаючи в кишеню світлогасник. — Тепер можна не перейматися маґлами, що визирають з вікон, розумієш? Ну все, ходімо, і то швидко.
Він узяв Гаррі за руку і повів через дорогу до тротуару.
Люпин і Тонкс ішли ззаду з Гарріною валізою, а решта охоронців оточила їх з боків, тримаючи напоготові чарівні палички.
З верхнього вікна найближчого будинку долинало глухе гупання магнітофона. Від розбухлих мішків для сміття, покиданих біля поламаних воріт, різко відгонило гнилизною.
— Ось, — буркнув Муді, підсовуючи шматок пергаменту до Гарріної розілюзненої руки й тримаючи поблизу запалену чарівну паличку, щоб освітити написане. — Швиденько прочитай і запам’ятай.
Гаррі глянув на аркуш. Цей акуратний почерк, здається, був йому знайомий. Там було написано:
«Штаб-квартиру Ордену Фенікса можна знайти в Лондоні на площі Ґримо, дванадцять».
— А що таке Орден?.. — почав Гаррі.
— Не тут! — урвав його Муді. — Спершу зайдемо в дім! — Він висмикнув пергамент з Гарріних рук і підпалив його кінчиком чарівної палички. Аркуш спалахнув, скрутився й полетів на землю, а Гаррі ще раз поглянув на будинки. Вони стояли біля одинадцятого номера. Ліворуч був десятий номер, а праворуч — тринадцятий.
— А де ж?..
— Пригадай, що ти прочитав, — спокійно підказав Люпин.
Гаррі почав згадувати і не встиг він дійти до площі Ґримо, дванадцять, як просто з повітря між одинадцятим і тринадцятим номерами з’явилися пошарпані двері, а згодом брудні стіни й закіптюжені вікна. Здавалося, хтось надув цей додатковий будинок, немов повітряну кульку, розштовхуючи ним сусідні кам’яниці. В будинку номер одинадцять і далі гриміла музика. Отже, маґли так нічого й не відчули.
— Ходім, швиденько, — гаркнув Муді, підштовхуючи Гаррі в спину.
Гаррі піднявся вичовганими кам’яними сходами і глянув на новоявлені двері. Чорна фарба на них була потріскана й подряпана. На дверях висів срібний молоточок у формі звивистої змії, однак ні шпарини для ключа, ані поштової скриньки Гаррі не побачив.
Люпин витяг чарівну паличку й легенько стукнув по дверях. Гаррі почув гучне металеве клацання, а тоді начебто брязкання ланцюга. Двері зі скрипом відчинилися.
— Швиденько заходь, Гаррі, — прошепотів Люпин, — але далеко не йди і ні до чого не торкайся.
Гаррі переступив поріг і опинився у майже непроникній пітьмі. У коридорі пахло вологою, пилом і ще якимось солодкавим, гнилуватим запахом, як у давно покинутому будинку. Гаррі озирнувся й побачив, що інші чарівники теж зайшли, а Люпин і Тонкс занесли його валізу й Гедвіжину клітку. Муді стояв на ґанку і випускав кульки світла, вкрадені у ліхтарів світлогасником. Кульки майнули до своїх ламп, і майдан ураз залило оранжеве світло, а Муді, накульгуючи, зайшов у будинок, зачинив двері, і коридор поглинула суцільна темрява.
— Ось…
Він стукнув Гаррі по голові чарівною паличкою. Цього разу Гаррі відчув, ніби в нього по спині заструменіло щось гаряче, і зрозумів, що розілюзнювальне закляття перестало діяти.
— Стійте спокійно, я зараз присвічу, — прошепотів Муді.
Приглушені голоси викликали в Гаррі якесь дивно-тривожне передчуття. Так, наче вони зайшли в будинок до помираючого. Він почув м’яке шипіння, а тоді на стінах ожили старомодні гасові лампи, кидаючи мерехтливе примарне світло на обдерті шпалери й потертий килим у довгому похмурому коридорі, де вгорі поблискувала затягнута павутинням люстра, а на стінах покосилися чорні старезні портрети. І люстра, й свічники на розхитаному столі були зроблені у формі змій. За плінтусом щось зашаруділо.
Почулися швидкі кроки і в дальньому кінці коридору з’явилася Ронова мама, місіс Візлі. Вона поспішала до них, привітно всміхаючись, однак Гаррі помітив, що місіс Візлі схудла й змарніла.
— Ой, Гаррі, я така рада тебе бачити! — прошепотіла вона, пригортаючи його до себе, аж йому захрустіли ребра, а тоді, трошки відсторонивши, критично його оглянула. — Ти такий бліденький, тебе треба відгодувати, але, боюся, доведеться тобі почекати до вечері.
Вона повернулася до чаклунів за його спиною і пошепки доповіла: «Він щойно прибув, збори вже почалися».
Чарівники схвильовано й зацікавлено загомоніли, проходячи повз Гаррі до дверей, у які перед тим зайшла місіс Візлі. Гаррі хотів було піти за Люпином, але місіс Візлі його затримала.
— Ні, Гаррі, це збори тільки членів Ордену. Рон і Герміона нагорі, зачекай разом з ними закінчення зборів, а тоді буде вечеря. І розмовляй у коридорі тихенько, — додала вона стурбованим шепотом.
— А чому?
— Щоб не розбудити.
— А що?..
— Потім поясню, мушу бігти на збори… тільки покажу, де ти спатимеш.
Приклавши пальця до вуст, вона навшпиньки повела Гаррі повз довгі, поточені міллю портьєри, за якими, як припускав Гаррі, мали бути ще одні двері. Проминувши велику підставку для парасоль, зроблену мовби з відрізаної тролевої лапи, вони піднялися темними сходами, прикрашеними рядом зморщених голів, розташованих уздовж стін на декоративних тарелях. Придивившись, Гаррі побачив, що то голови ельфів-домовиків. Усі вони мали довгі, наче хоботи, носи.
З кожним кроком у його душі наростало збентеження. Навіщо вони прилетіли в цей будинок, що, здавалося, належав найтемнішому з чаклунів?
— Місіс Візлі, а чому?..
— Рон з Герміоною все тобі пояснять, любий, а я мушу бігти, — стривожено зашепотіла місіс Візлі. — Отут… — вони дісталися третього поверху, — твоя кімната праворуч. Коли збори закінчаться, я тебе покличу.
І вона збігла сходами донизу.
Гаррі перетнув запорошений сходовий майданчик, узявся за ручку у формі зміїної голови й відчинив двері.
Він устиг лише помітити, що це тьмяна кімната з високою стелею й двома ліжками, як почулося гучне щебетання, а тоді ще гучніший вереск, а далі він уже нічого не бачив за густющим водоспадом кучерів. Герміона кинулася обіймати Гаррі, мало не зваливши його на підлогу, а Ронова манюня сова Левконія схвильовано кружляла в них над головами.
— ГАРРІ! Роне, він тут, Гаррі тут! Ми й не чули, як ти прибув! Ой, ну як ти? Усе гаразд? Ти на нас сердився? Знаю, сердився. Бо ми тобі казна-що понаписували… але ми не могли написати нічого путнього, Дамблдор примусив нас поклястися, що ми нічого не скажемо… ох, нам стільки треба тобі розповісти, а ти мусиш розказати нам… дементори! Коли ми почули… та ще те міністерське слухання… це просто обурливо, я все переглянула, тебе не можуть вигнати, ніяк не можуть, в Указі про обмеження неповнолітнього чаклунства є пункт про застосування чарів у загрозливих для життя ситуаціях…
