— Я не знаю, чому вони тут опинилися.
Але дядькові слова спонукали виснажений Гаррін мозок до праці. Справді, чому дементори з’явилися у Літл-Вінґіні? Невже вони випадково опинились у тому самому переході, що й Гаррі? Їх хтось прислав? Може, Міністерство магії вже не має влади над дементорами? Може, вони втекли з Азкабану і приєдналися до Волдеморта, як і передбачав Дамблдор?
— Ці демембери охороняють якусь дурнувату в’язницю? — поцікавився дядько Вернон, уриваючи хід Гарріних думок.
— Так, — підтвердив Гаррі.
Якби ж голова перестала боліти, якби ж він міг піти з кухні до своєї спальні й усе обдумати…
— Ага! То вони прийшли, щоб тебе заарештувати! — переможно вигукнув дядько Вернон з виглядом людини, що дійшла неспростовного висновку. — Так, хлопче? Ти ховаєшся від правосуддя?
— Та ні! — заперечив Гаррі й потрусив головою, ніби відганяючи муху.
— Тоді чому?..
— Мабуть, це він їх прислав, — тихо відповів Гаррі, не стільки дядькові Вернону, скільки сам собі.
— Що таке? Хто прислав?
— Лорд Волдеморт, — відповів Гаррі.
Йому здалося дивним, що Дурслі, котрі щулилися, здригалися й протестували, почувши слова «чаклун», «магія» або «чарівна паличка», ніяк не відреагували на ім’я найлихішого чаклуна всіх часів.
— Лорд… чекай, чекай, — наморщив лоба дядько Вернон, а в його свинячих очицях з’явився проблиск якоїсь думки. — Я вже десь чув це ім’я… це той, хто…
— Убив моїх батьків, — невиразно підтвердив Гаррі.
— Але ж він пропав, — нетерпляче заперечив дядько Вернон, анітрохи не переймаючись тим, що вбивство Гарріних батьків могло бути для хлопця болючою темою. — Так нам сказав той велетенський бурмило. Він десь зник.
— А тепер повернувся, — важко зітхнув Гаррі.
Було дуже дивно стояти у бездоганно чистій кухні тітки Петунії, обладнаній найновішими моделями холодильника й широкоекранного телевізора, і спокійно розповідати дядькові Вернону про Лорда Волдеморта. Поява дементорів у Літл-Вінґіні ніби зруйнувала велику невидиму стіну, що відділяла цілком немагічний світ Прівіт-драйву від решти світу. Обидві сторони життя Гаррі перемішалися між собою і все перевернулося догори дриґом. Дурслі розпитували про магічний світ, а місіс Фіґ знала Албуса Дамблдора. Дементори нишпорили у Літл-Вінґіні, а Гаррі, можливо, вже ніколи не повернеться у Гоґвортс. Біль у голові посилився.
— Повернувся? — прошепотіла тітка Петунія.
Вона подивилася на Гаррі так, як ніколи досі. Зненацька вперше в житті Гаррі усвідомив, що тітка Петунія — сестра його матері. Він не знав, чому ця думка так вразила його саме цієї миті. Він лише збагнув, що в цій кімнаті не він один розуміє, що може означати повернення Лорда Волдеморта. Тітка Петунія ще ніколи так на нього не дивилася, її великі прозорі очі (зовсім інакші, ніж у сестри) не звузилися неприязно чи сердито, а були широко розплющені, і з них проглядав страх. Усе Гарріне життя тітка Петунія вперто вдавала, що не існує ні чарів, ні іншого світу, крім того, в якому жила вона з дядьком Верноном, а тепер усе це валилося на очах.
— Так, — відповів Гаррі, звертаючись лише до тітки Петунії. — Він повернувся місяць тому. Я його бачив.
Її руки намацали тілисті плечі Дадлі, досі вбраного у шкіряну куртку, й ухопилися за них.
— Чекай, — мовив дядько Вернон, поглядаючи то на Гаррі, то на свою дружину. Його приголомшило і стурбувало нечуване порозуміння, що раптом виникло між ними. — Чекай. Ти кажеш, що цей Лорд Вол-як-його-там повернувся.
— Так.
— Той, що вбив твоїх батьків.
— Так.
— І тепер він насилає на тебе дуренторів?
— Та наче так, — підтвердив Гаррі.
— Ясно, — сказав дядько Вернон, переводячи погляд з поблідлої дружини на Гаррі й підтягуючи штани. Здавалося, він надувався, а його велике бурякове обличчя пухло просто у Гаррі на очах. — Що ж, хай буде, як буде, — рішуче заявив він, а його сорочка мало не луснула, так він роздувся, — геть з мого дому!
— Що? — перепитав Гаррі.
— Ти ж чув — ГЕТЬ! — заревів дядько Вернон так, що Дадлі й тітка Петунія аж підстрибнули. — ГЕТЬ! ГЕТЬ! Давно треба було тебе вигнати! Сови літають сюди, мов на курорт, пудинги вибухають, піввітальні зруйновано, у Дадлі виріс хвіст, Мардж під стелею, та ще той летючий «Форд-Англія» — ГЕТЬ! ГЕТЬ! Кінець! Годі з нас! Ти тут не сидітимеш, якщо тебе шукає якийсь маніяк, не піддаватимеш небезпеці моїх дружину й сина, і не будеш втягувати нас у біду. Якщо ти такий, як твої нікчемні батьки, то з мене досить! ГЕТЬ!
Гаррі закляк на місці. Лівою рукою він стискав зіжмакані листи з міністерства, від містера Візлі та від Сіріуса. «Не виходь з будинку, хоч би там що. НЕ ПОКИДАЙ БУДИНКУ ТІТКИ Й ДЯДЬКА».
— Ти мене чув! — кричав дядько Вернон, схилившись і наблизивши своє огрядне бурякове лице так близько до Гарріного, що на того аж бризкала слина. — Вимітайся! Ти ж сам хотів піти півгодини тому! Цілком тебе підтримую! Забирайся і ніколи більше не брудни нашого порога! Я взагалі не розумію, нащо ми тебе утримували, Мардж мала рацію — тобі дорога в сиротинець. Ми були занадто м’які з тобою, гадали, що вичавимо усе це з тебе, гадали, що зробимо тебе нормальним, але ти прогнив наскрізь, і з мене вже досить… сови!
П’ята сова стрімко вилетіла з димоходу, бухнулась об підлогу і, голосно ухкаючи, знову злетіла в повітря. Гаррі підняв руку, щоб схопити листа в червоному конверті, проте сова шугонула над його головою просто на тітку Петунію, яка, затуливши лице руками, закричала й відступила назад. Сова жбурнула їй на голову червоний конверт, розвернулась і зникла в димоході.
Гаррі кинувся, щоб підняти листа, але тітка Петунія його випередила.
— Беріть, якщо хочете, — сказав Гаррі, — я однак почую, що там. Бо це ревун.
— Викинь листа, Петуніє! — заволав дядько Вернон. — Не торкайся, це може бути небезпечно!
— Листа прислали мені, — тремтячим голосом витиснула з себе тітка Петунія. — Мені, Верноне, дивись! «Місіс Петунії Дурслі, кухня, будинок номер чотири, Прівіт-драйв…»
Вона перелякано затамувала подих. З червоного конверта заклубився дим.
— Відкрийте листа! — крикнув Гаррі. — Негайно! Це все одно станеться!
— Ні.
Рука тітки Петунії тремтіла. Вона перелякано роззирнулася по кухні, ніби шукала шляху до втечі, але було пізно — конверт спалахнув. Тітка Петунія заверещала й випустила його з рук.
Пронизливий голос, що лунав з палаючого листа, заполонив кухню, відлунюючи від стін:
— Петуніє, пам’ятай моє останнє…
Здавалося, тітка Петунія зараз зомліє. Вона впала в крісло біля Дадлі, затуливши лице руками.
Рештки листа безшумно зотлівали на попіл.
— Що це таке? — захрипло спитав дядько Вернон. — Що?.. Я не… Петуніє?
Тітка Петунія не відповіла. Дадлі, роззявивши рота, дурнувато втупився очима в маму. Тиша ставала нестерпною. Розгублений Гаррі дивився на тітку, а його голова розколювалася від болю.
— Петуніє, люба? — боязко мовив дядько Вернон. — П-пе-пе-туніє?
Петунія підвела голову. Вона досі тремтіла. Ковтнула слину.
— Хлопець… хлопець повинен залишитися, Верноне, — ледь чутно проказала вона.
— Щ-що?
— Він залишиться, — повторила вона, не дивлячись на Гаррі. Потім знову встала.
— Він… але ж, Петуніє…
— Якщо ми його виженемо, сусіди почнуть пліткувати, — сказала вона. Тітка, хоч і досі бліда, знову заговорила так, як завжди — жваво і різко. — Задаватимуть дурні питання, захочуть знати, де він дівся. Мусимо його залишити.
Дядько Вернон здувався, мов стара шина.
— Але Петуніє, люба…
Тітка Петунія не звертала на нього уваги. Вона повернулася до Гаррі.
— Сидітимеш у своїй кімнаті, — звеліла вона. — З будинку — ні на крок. А тепер — спати.
Гаррі не поворухнувся.
— Від кого був той ревун?
— Нічого не питай, — відрізала тітка Петунія.
— Ви підтримуєте зв’язок з чарівниками?
— Я сказала — спати!
— Що це означало? Про що треба пам’ятати?
— Спати!
— А як?..
— ТИ ЧУВ, ЩО СКАЗАЛА ТІТКА?! НЕГАЙНО СПАТИ!!!
«На мене напали дементори, і ще мене можуть вигнати з Гоґвортсу. Я хочу знати, що відбувається, і коли я звідси виберуся».
Гаррі написав ці фрази на трьох окремих шматках пергаменту, тільки-но дістався до письмового столу у своїй темній спальні. Перший адресувався Сіріусові, другий — Ронові, а третій — Герміоні. Гарріна сова Гедвіґа була на полюванні; її порожня клітка стояла на столі. Гаррі ходив по спальні, чекаючи на її повернення; у голові гупало, думки не давали заснути, хоч очі від утоми свербіли й пекли. Спина, після того, як він доволік додому Дадлі, також поболювала, а дві ґулі на голові — одна від Дадлі, а друга від вікна — боляче пульсували.
Розгніваний і злий, Гаррі ходив туди-сюди, скреготав зубами і стискав кулаки, а коли проходив повз вікно, кидав сердитий погляд на порожнє, всіяне зірками небо. На нього наслали дементорів; місіс Фіґ і Манданґус Флечер таємно наглядали за ним; його тимчасово виключили з Гоґвортсу і призначили слухання справи у Міністерстві магії — проте ніхто досі так і не пояснив йому, що діється!