Інтернет тут працював добре, достоту літав, зате мобільний зв’язок майже не досягав. Довелося звестися з-за столика й, залишивши ноут, піднятися крученими сходами, до того ж після другого оберту ні столика, ні ноута видно вже не було.
Богдан заспокоїв себе тим, що, крім нього, в підвальчику сиділо тільки одне дівчисько, в окулярчиках і з планшетом, відмінниця — навряд чи така наважиться на кримінал, спокусившись на старий громіздкий комп.
Звісно ж, він би й не поворухнувся, якби телефонував хтось інший, не Леся.
Набрав номер.
Вона відповіла одразу:
— О! Зараз чути? Богдасику, сонце, ми сидимо в «Склянці», підходь. Дочекаємося тебе й подамося на еротичні читання, вони з восьмої і до упору, якщо запізнимося — не страшно. Там буде Арночка, обожнюю її! І, мені ось підказують, навіть Нечипорук…
Лесьчин голосок щебетав у слухавці, перекриваючи віддалену музику, сміх і гамір, і все це було таке дивне. Ось я стою собі на сходинці, опершись на бильце, притискаю до вуха трубу, а з неї — Лесьчин голос. І нічого особливого не відчуваю, навіть долоня не спітніла, здуріти можна. Втім, мама завжди казала, що він, Богдан, нечулий. Мама слушно казала, вона завжди має рацію, він давно навчився визнавати це на автоматі, не замислюючись, що капітально спрощувало життя.
— Ну? Де ти зник, знову не чути?.. На тебе чекати?
— Чекай, — відповів Богдан.
Хотів додати «я скоро», та фіг його знає, може, скоро не вийде, ця «Склянка» чортзна-де, і поки принесуть рахунок, поки решту… Замовляв лише чай, але в гаманці була велика купюра, сотка. І на неї до того ж потрібно було ще якось дожити до стипендії, а якщо проводити Лесю на маршрутці, то це сім п’ятдесят в обидва боки; стоп, маршрутки ж їздять до одинадцятої, доведеться, мабуть, замовляти таксі… от бовдур, і хто тобі сказав, що її сьогодні нікому буде провести?..
Вона досі була на лінії, і він повторив:
— Чекай.
Спустився вниз. Погаслий ноут манячив посеред столика, немов картина невідомого художника «Чорний прямокутник», і коли Богдан почухав пучкою контактну мишку, нічого не змінилося: останнім часом акумулятор тримав від сили години півтори. Очкасте дівчисько за сусіднім столиком старанно совало пальцем по екрану, де не було жодної картинки, лише текст, либонь філологиня, — а з акваріума в заглибині стіни за нею спокійно спостерігали великі сонні риби. Ледь-ледь ворушили напівпрозорими хвостами, поцяткованими в хитляві плинні крапочки. На риб Богдан міг дивитися нескінченно, вони його гіпнотизували, допомагали забути про все, навіть про час, от би завести такий акваріум у себе вдома… втім, ні, вдома — який сенс?
Час.
Він поклав комп у сумку, зачекав, коли намалюється кельнерка, і тицьнув їй сотку просто в руки; глипнула несхвально, побігла сходами і за хвильку повернулася, поклавши на стіл шкіряну кишеньку з рештою. Решту тут відраховували до копійки, за це Богдан особливо любив «Підвал». Плюс повільні риби, гвинтові сходи, традиційна, хоч і раз на раз не випадає, тиша і швидкий вай-фай. Але щодня тут сидіти все-таки влітало в копієчку — навіть якщо не брати нічого, крім чаю.
Відколи зателефонувала Леся, минуло вже дванадцять хвилин, схаменувся він. А до «Склянки» тупцяти хвилин двадцять, ну, можливо, десять, якщо навпростець, — але навпростець він ризикував заблукати, бо так і не навчився до пуття орієнтуватися в нелогічних сплетіннях зміїстих вуличок історичного центру. На робітничій околиці, де Богдан виріс і жив, уздовж однієї нескінченної вулиці стриміли сірі однаковісінькі гуртяги, і щоб не заблукати, достатньо було давним-давно, ще в дитинстві, запам’ятати номер, дві чорні цифри на вигнутій бляшці… До речі, як після тих-ото читань, що вони «до упору», повертатися додому через їхній район, пішки і з ноутом, він уявляв собі вкрай туманно.
Якщо Леся взагалі його дочекається. Може, вона відразу ж підвелася, сміючись, з-за столика, і всі решта, з ким вона там, теж повставали і рушили реготливим натовпом геть, яскраво малюючи одне перед одним, як він летітиме до них у «Склянку», висолопивши язика. Навіщо їй?.. ну, хтозна…
Ти бовдур, укотре констатував Богдан; злетів трикутними сходами, тримаючись зовнішнього, широкого краю. Ти ж однак підеш.
Він вийшов на вулицю. У «Підвалі» смачно і парко пахло випічкою, а повітря надворі здавалось пронизливо свіжим, наче розрізаний кавун чи трава з-під косарки. Вже геть споночіло. Продиратися заплутаними вуличками, не гублячи напрямку, йому не вдавалося навіть удень, тому Богдан обігнув півкварталу і опинився на проспекті. Раніше, ще до вступу, він бував у центрі добре як зо два рази на рік — однокурсники довго взагалі не йняли віри, що він тутешній: сказитися, як можна аж так не знати міста. Тепер ходив тут щодня, крім вихідних, пересуваючись складносурядною, але завченою вже напам’ять ламаною лінією — головний корпус, корпус мехмату, лабораторії, спортзал, бібліотека, — а проте воно й досі проймало, зачаровувало, перехоплювало дух. Надто вечорами.
