Нот. 20—40. Перша подорож-втаємничення (Аргонавти). Наразі, як людину лівих поглядів його беруть (це перебіжництво ˂ заради того, щоб згодом мати змогу робити те, що йому треба) в операцію правих сил, екстремістсько-правих: ставши співучасником у злочині (убивстві Маттеї{2} наприкінці п’ятдесятих?), він починає спілкуватися з мафією та ЦРУ. Всі ці події Карло проживає ніби уві сні. Як ідеальний співучасник, нічого не бачить і не чує. Лиходійство відбувається у пансіоні «Сицилія», що в Турині.
Нот. 40 та наступ.
Карло Тетіса вперше по-справжньому закохався. Його кохання триває років зо два. Кохання мало трагічний кінець. Чоловік знову повертається до бідних дівчат, цього разу у Римі. Так триває років п’ять-шість. Поки не настав 1969-й [Історія, сплагійована у Кафки (у К) — листи до Феліції та Ґрети Блох.].
Нот. 40 і далі (відмінні від попередніх).
Карлова кар’єра досягає свого піку. (Розповіді про Владу, вкладені в роман і частково одна в одну.)
Нот. 50 (фактично, 25).
Травма, що сталася у 69-му. Карло Тетіса змінює стать тощо. Велике кохання (нездійсненне почуття Карло Поліса, яке раптом вилилося у зникнення Карло Тетіса) (сплагійованого з «Манон»[8]?), що триває майже до появи Видіння (Середньовічний Сад — фактично нот. 65).
Червень 1973-го
Зі світом владичним я був лиш по-дитячому пов’язаний.
…………………………………………………………
…………………………………………………………
……………………………………………………….(1)[9]
Житло, яке винаймав Карло, — мешкаючи у ньому на самотині й очікуючи, поки до нього приєднається батько, — розташовувалося у Паріолі — кварталі, що донині був сповнений того престижу, яким наділяли його у минулому десятилітті й який, втім, уже занурювався у меланхолійну атмосферу, властиву місцям, котрі занепадають, зі своїми старезними садками, що пережили забагато хазяїв, з архітектурою, яка вже застара навіть порівняно з найзлиденнішими дрібнобуржуазійними кварталами.
Одначе у травні 1960-го Неокапіталізм був ще занадто новим поняттям, це ще досі був термін з царини надто привілейованих знань, аби бути в змозі змінити сприйняття дійсності.
Помешканням Карло була сіра малоквартирка, перед якою ріс сад, котрий теж видавався скам’янілим; завжди у тіні чи у сірому світлі, на самому дні ненавмисної геометричної лійки, поміж ребер інших зачинених у своїй непроникній тиші малоквартирок: ребра ці часто були заокруглені, у стилі бункерів, як за часів фашистів… Карло мешкав на п’ятому поверсі; на сірості злегка меланхолійно розточеної старої штукатурки виділялися підвіконня невеличких балкончиків ˃ темно-полунично-червоного кольору.
Карло, ось-ось збираючись огледіти театр свого нового існування, стояв просто на одному з цих балкончиків. Був ранок. Небом, ревно оберігаючи у землі дощову вогкість, яку нещодавно журливо вихлюпнули, пропливали розжарені хмари. Життя в містечку немовби призупинилось. Як і завше, Карло гнітила нудьга; відсутність будь-яких занять, окрім хатніх клопотів, — як вважав Карло з властивою безмаль тридцятирічним чоловікам переконаністю у таких справах, — зобов’язувало його лишатися із самим собою наодинці, немов примара; а відтак розігрувати цю сцену самотності перед римським краєвидом (що видавався радше Бейрутом чи Афінами). Зажура (причини якої були далекими) геть позбавляла його сил та волі.
Життя, що чекало на нього попереду, зрештою видавалося Карло неминучим провалом, що із найповнішою виразністю поставав перед його очима і т. ін. Низка невдач, яких зазнав він останніми роками у своєму житті механіка, котрий воліє знайти власне місце у відринутому суспільстві, була геть цілком логічною: але що саме впливало на ту логіку, Карло не мігa[10] усвідомити. Може, неврози? Тобто, якщо говорити кількома словами, Тягар, який він протягом усього свого життя відчував усередині («у нутрі») й від якого йому навіть на однісіньку мить ніколи не вдавалося звільнитися? Раптом він побачив, як його власне тіло упало. На понурій бетонній підлозі балкона стояли порожні вази, ємності та шланги (бо це місце, вочевидь, було ще й комірчиною): і ось його тіло лежало посеред тих занедбаних речей, немов у підсобці просто неба; де свідком було лише небо, що розстелилося над ним.
Позбавлене жодного заступництва, як буває з безтямним, покинутим тілом, воно відкриває перед стороннім спостерігачем усі свої особливості та форми, які той тепер може без завад і без жалю пізнати.
Отак Карло навстоячки міг роздивитися власне тіло, що лежало горічерева: ось обличчя бліде, яке має майже білий чи сіруватий відтінок, властивий людям з аденоїдним типом обличчя, під шевелюрою гладенького та безбарвного волосся, яке за таких прикрих обставин трохи чудно скуйовдилося, чоло людини освіченої й упертої; ось кругленькі очі, оточені синіми колами, котрі, вже не прикриті окулярами (під час падіння вони зсунулися з носа й упали, й тепер окуляри з тоненькими металевими завушниками лежали неподалік), видавалися голими й надто виразними; на видовженому, гладенькому, наче дитячому, обличчі, навколо трошки кирпатого носа, підтягнута шкіра, маленький рот, навколо якого усипано дрібними зморшками зі скривленими губами, напівроззявлений через надто довгі та пожовклі зуби, або через ніс, котрий найпевніше був одним з тих вічно закладених носів, саме через які людина вимушена постійно дихати ротом; ось воно — худе й видовжене тіло кволої, втім добре доглянутої людини, приховане під далеко не новеньким сірим костюмом та білою сорочкою з краваткою (настільки неяскравою, що вона заледве помітна).
Карло чудово знав про все, що довело його до цього становища (1)[11], — народження, дитинство, освіта, перший життєвий досвід, — а отже, цілком усвідомлював, що і це падіння також вписувалося у логіку, з якої безповоротно й цілком виправдано випливали всі його вчинки. Цілковита бездіяльність такої страченої людини — розстріляної чи замореної голодом, що покірною непорушністю власного тіла, ніби жертвуючи ним, майже дитячою сліпо-апатичною готовністю немов схвалює дії своїх катів, так само як бідолашні тільця тих євреїв у концтаборах Дахау та Маутхаузена. Офірувати тіло дрібного інтелігента-буржуа, неспроможного нікого образити, а тому приреченого на те, щоб бути боягузом, бути покараним, було останнім логічним вчинком. Усе, чим він так пишався як неафішованим привілеєм, — його білісінька шкіра, сукно, з якого пошитий костюм, шкарпетки, що виднілися з-під штанів, котрі так негарно задерлися на литках через падіння, — наразі було лише об’єктом трохи огидних жалощів, та й по всьому. Навіть безжиттєвості було замало, аби знищити клеймо народження. Навпаки, все це лише ще жорстокіше підкреслювало його.
