Однак батьки Куміко все-таки хоч-не-хоч погодилися на наше одруження. І цим справжнім чудом ми завдячували Хонді-сану. Дізнавшись, хто я такий, він рішуче заявив, що коли вони хочуть видати свою дочку заміж, то кращого жениха, ніж я, не знайдуть. І якщо вже Куміко обрала мене, то їм не слід цьому противитися, бо інакше їх усіх ждуть погані наслідки. Батьки Куміко повністю довіряли Хонді, а тому не посміли йому перечити. Вони не мали іншої ради і визнали мене чоловіком власної дочки.
Однак я так і залишився для них чужаком, непрошеним гостем. Спочатку після одруження ми з Куміко двічі на місяць майже обов’язково приходили на спільний обід. Це було виснажливе випробування — щось середнє між беззмістовним умертвінням плоті й жорстоким катуванням. Під час обіду мені здавалося, ніби ми сидимо за таким довгим столом, як перон на станції Сіндзюку. На одному кінці стола вони щось їли й про щось розмовляли, а я перебував від них так далеко, що вони мене ледве бачили. Через рік після одруження я добряче посварився з батьком Куміко, й ми зовсім перестали з ним зустрічатися. Нарешті я зміг полегшено зітхнути. Ніщо так не висотує людину, як беззмістовні й непотрібні зусилля.
Якийсь час після одруження я намагався на свій лад хоч трохи підтримувати добрі стосунки з родиною Куміко. І серед цих намагань найменш болісними виявилися щомісячні зустрічі з Хондою-саном.
Наші візити до нього оплачував батько Куміко. А нам залишалося тільки щомісяця відвідувати дім Хонди в Меґуро,[9] прихопивши велику пляшку саке, й вислуховувати його розповіді. От і все. Простішого й не придумаєш.
Хонда-сан відразу нам сподобався. Якщо не брати до уваги його нестерпної звички через глухоту вмикати телевізор на повну гучність, то він був дуже симпатичним дідком. Він любив випити і нашу появу з пляшкою саке зустрічав радісною усмішкою.
Ми приходили до нього завжди перед обідом. І взимку, і влітку він сидів, опустивши ноги в заглиблення котацу.[10] Взимку він накривав коліна й вогонь з гарячими вуглинами ковдрою, влітку обходився без вогню й ковдри. Його вважали відомим ворожбитом, але жив він надзвичайно просто, можна навіть сказати — відлюдником. Дім був маленький, а в передній ледве вистачало місця, щоб роззутися або взутися. Мати на підлозі протерлися до дірок, тріщини на шибках були заклеєні липкою стрічкою. В авторемонтній майстерні, що містилася навпроти дому, постійно хтось голосно верещав. Хонда-сан одягався у щось середнє між піжамою та робочою курткою, на чому не було жодних ознак того, що його прали. Він жив сам. Але щодня до нього приходила хатня робітниця прибирати й варити їжу. Однак з невідомих причин прати своє кімоно Хонда-сан їй не дозволяв. Його запалі щоки постійно вкривала сива щетина.
З домашньої обстановки Хонди ніщо так не вражало, як величезний кольоровий телевізор з постійно ввімкненим каналом «NHK».[11] Я так і не дізнався, чи то Хонда-сан особливо любив програми «NHK», чи то лінився перемикати канали, чи то телевізор приймав тільки «NHK».
Коли ми приходили, Хонда-сан завжди сидів обличчям до телевізора, встановленого в токонома,[12] перебираючи на кришці котацу палички для ворожіння, а «NHK» безперестанку й на великій гучності передавала то кулінарну програму, то поради щодо догляду за карликовими деревцями, то новини, то політичні дебати тощо.
— Гадаю, що закони не для тебе, — сказав одного разу Хонда-сан, звертаючись до мене. А може, до когось іншого, що стояв за мною на відстані метрів двадцяти.
— Невже?
— Коротко кажучи, закон керує усіма явищами земного світу. Світу, в якому інь — це інь, а ян — це ян.[13] Світу, в якому я — це я, а він — це він.
Я — це я,
Він — це він.
Пізня осінь.
Але ти не належиш цьому світові. А тому, що лежить над або під ним.
— А що з них краще? — запитав я з чистої цікавості. — Верх чи низ?
— Річ не в тому, що краще, — відповів Хонда-сан. Відкашлявшись, він сплюнув на серветку грудку мокроти й, уважно розглянувши її, зім’яв серветку і жбурнув у відро для сміття. — Ідеться не про те, що краще, а що гірше. Головне — не йти проти течії. Якщо треба йти вгору — йди вгору, якщо вниз — іди вниз. Якщо доведеться підніматись угору, то шукай найвищу вежу і вилізай на її вершину. Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь й спускайся на дно. Як нема течії — нічого не роби. Як підеш проти течії — усе висохне. А коли все висохне — у цьому світі запанує морок.
Я — це він,
А він — це я.
Весняні сутінки.
Як відмовишся від себе, то ти — це ти.
— А тепер такий час, коли нема течії? — запитала Куміко.
— Що?
— А тепер такий час, коли нема течії? — прокричала вона.
— Так, — відповів Хонда-сан, киваючи сам собі. — А тому сидіть спокійно й нічого не робіть. Тільки от будьте обережні з водою. У майбутньому вам доведеться терпіти через воду. Води не буде там, де вона має бути. Зате вона буде там, де не треба. Хоч би там що, будьте обережні з водою.
Сидячи біля мене, Куміко кивала із серйозним виразом обличчя, але я знав, що вона ледве стримує сміх.
— З якою водою? — поцікавився я.
— Цього я не знаю. Просто водою, — відповів Хонда-сан. — Правду кажучи, я сам також натерпівся через воду, — провадив він далі, знехтувавши моїм запитанням. — Біля Номонхана зовсім не було води. На передовій — безлад, постачання — перерване. Ні води. Ні продовольства. Ні бинтів. Ні боєприпасів. Просто жах! Начальників, що сиділи в тилу, цікавило одне: як найшвидше захопити територію. Про постачання ніхто й не думав. Бувало так, що я три дні води в роті не мав. Розстеляв уранці рушник, який набирав у себе трохи роси, потім викручував з нього кілька крапель вологи. От і все. Іншої води не було. Я тоді навіть думав, що краще вмерти, ніж так мучитися. У світі немає нічого страшнішого за спрагу. Через неї хотілося потрапити під кулі й умерти. Навіть солдати, поранені в живіт, кричали й просили води. Дехто божеволів. Справжнє живе пекло. Просто перед нами текла велика ріка. Там було скільки завгодно води. Але ми туди не могли дістатися. Між нами й рікою — ряд велетенських радянських танків з вогнеметами. Позиції противника обтикані кулеметними гніздами, як подушечки голками. На висотах — натреновані снайпери. Серед ночі вони палили освітлювальними ракетами. А в нас — тільки піхотні гвинтівки моделі «38» і по двадцять патронів на брата. Багато моїх товаришів пробиралися до ріки, щоб води зачерпнути. Бо вже не могли терпіти. Жоден назад не вернувся. Усі загинули. Тому я кажу: якщо сидиш тихо, то не рипайся.
