ГІҐІНС (розлючений). Та невже! Яка великодушність!
ПАНІ ГІҐІНС. Якщо ти обіцяєш поводитися пристойно, я пошлю по Елізу. Якщо ні, то йди додому. Ти уже й так забрав у мене чимало часу.
ГІҐІНС. Прекрасно! Чудово! Пік, ви чули, поводьтеся пристойно! Ви маєте бути бездоганно чемний зі створінням, яке ми витягли з багна! (Сердито падає в єлизаветинське крісло).
ДУЛІТЛ (докірливо). Ех, Генрі, Генрі… Згляньтеся над моїми почутями! Я ж тепер буржуа!
ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, пам’ятай: ти мені пообіцяв! (Натискає кнопку дзвінка на письмовому столі). Пане Дулітл, чи не могли б ви, з вашої ласки, вийти на балкон? Перш ніж ви повідомите Елізі про своє нове становище, я б хотіла, щоб вона дійшла згоди із цими джентльменами. Не заперечуєте?
ДУЛІТЛ. Як скажете, пані. Я на все згоден, аби тіки Генрі мене од неї збавив. (Зникає за балконними дверима).
З’являється ПОКОЇВКА. ПІКЕРИНҐ сідає на місце ДУЛІТЛА.
ПАНІ ГІҐІНС. Будь ласка, попросіть сюди панну Дулітл.
ПОКОЇВКА. Так, пані Гіґінс. (Виходить).
ПАНІ ГІҐІНС. Прошу тебе, Генрі, поводься пристойно.
ГІҐІНС. Я й так поводжуся бездоганно!
ПІКЕРИНҐ. Це правда, пані Гіґінс. Він старається, як може.
Пауза. Гіґінс закидає назад голову, випростує ноги й починає насвистувати.
ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, любий, ця твоя поза не зовсім естетична.
ГІҐІНС (випростуючись). А до чого тут естетика?
ПАНІ ГІҐІНС. Та ні до чого. Я просто хотіла, щоб ти заговорив.
ГІҐІНС. Чого це раптом?
ПАНІ ГІҐІНС. Тому що свистіти й розмовляти водночас неможливо.
ГІҐІНС знову щось буркає. Западає ще одна гнітюча пауза.
ГІҐІНС (втративши терпець, підхоплюється з місця). Де ж, до біса, це дівчисько?! Чи нам тут цілий день стовбичити?!
Входить ЕЛІЗА, гордовито й статечно, її обличчя випромінює привітність. Вона як ніколи панує над собою і тримається напрочуд невимушено. В руках у неї невеличкий робочий кошик. Видно, що вона почувається тут як удома. ПІКЕРИНҐА настільки вражає її вигляд, що він навіть не в спромозі підвестися.
ЕЛІЗА. Доброго ранку, професоре. Як ви себе почуваєте?
ГІҐІНС (здушеним голосом). Як я… (Закінчити він не спроможний).
ЕЛІЗА. Звичайно ж, добре, адже ви ніколи не хворієте. Рада вас бачити, полковнику! (ПІКЕРИНҐ поспіхом підводиться, і вони тиснуть одне одному руки). А сьогодні прохолодно, чи не так? (Сідає ліворуч від нього. Він сідає біля ЕЛІЗИ).
ГІҐІНС. Облиште ці витівки! Я сам вас цього навчив — і цим мене не проймеш! Замість дурня клеїти, вдягайтеся — і марш додому!
ЕЛІЗА виймає з кошика шитво й починає працювати, не звертаючи анінайменшої уваги на цей вибух ГІҐІНСА.
ПАНІ ГІҐІНС. Яке вишукане запрошення, Генрі! Жодна дівчина б не встояла!
ГІҐІНС. Не захищай її, мамо! Хай говорить сама за себе. Дуже скоро ти переконаєшся, що в неї нема жодної власної думки, жодного власного слова. Всього навчив її я! Я витяг її з помийної ями, а тепер ця нікчема вдає переді мною велику пані!
ПАНІ ГІҐІНС (заспокійливо). Любий, може, ти все-таки сядеш?…
Розлючений, він сідає.
ЕЛІЗА (до ПІКЕРИНҐА, займаючись своїм ділом, мовби й не помічаючи присутності ГІҐІНСА). Ну ось, пане Пікеринґ… Експеримент закінчився — і тепер ви, мабуть, зовсім про мене забудете.
ПІКЕРИНҐ. О, не кажіть так. Мені прикро чути, що для вас це не більше, ніж експеримент.
ЕЛІЗА. Не варто перейматися, адже я всього-на-всього нікчема з помийної ями.
ПІКЕРИНҐ (палко). Ні, що ви!
ЕЛІЗА (не змінюючи тону, веде далі). Але ви зробили для мене стільки добра, що я дуже шкодувала б, якби ви взагалі про мене забули…
ПІКЕРИНҐ. Мені справді дуже приємно це чути, панно Дулітл.
ЕЛІЗА. Річ не в тому, що ви платили за мої туалети — я знаю, ви дуже щедрий. Річ у тому, що саме від вас я дізналась, як слід поводитись у пристойному товаристві. Ви ж розумієте, від пана Гіґінса я навряд чи цього б навчилася. Тим більше, що змалку я звикла поводитися так само, як він: була нестриманою, лаялася з найменшого приводу. Я так би ніколи й не навчилася добрих манер, якби не ви.
ГІҐІНС. Нічого собі!
ПІКЕРИНҐ. Запевняю, він не зичив вам зла. В нього це виходить мимоволі. Що тут удієш…
ЕЛІЗА. От і в мене, коли я була квіткаркою, це виходило мимоволі. Що тут удієш… Але я була квіткаркою… Ось у чому вся різниця.
ПІКЕРИНҐ. Так, ви маєте рацію. І все ж саме він навчив вас правильно говорити. Я, відверто кажучи, з цим би не впорався.
ЕЛІЗА (мимохідь). Так, безперечно. Це його професія.
ГІҐІНС. Прокляття!
ЕЛІЗА (продовжує). Це було, як уроки модних танців. Не більше. А знаєте, коли почалося моє справжнє виховання?
ПІКЕРИНҐ. Коли?
ЕЛІЗА (на якусь мить відривається від вишивання). Того ранку, коли я вперше прийшла на Вімпол-стріт, а ви звернулися до мене «панно Дулітл». Тоді в мені уперше озвалося почуття власної гідності. (Знову починає вишивати). А скількох дрібниць ви навіть не помічали: такими вони були для вас природними… Вставали, коли я входила до кімнати; вітаючись, знімали капелюха; пропускали мене у дверях.
ПІКЕРИНҐ. Справді, які дрібниці…
ЕЛІЗА. Так, дрібниці. А втім, саме ці дрібниці свідчили, що ви були про мене кращої гадки, ніж про якусь посудницю; хоча з нею, я певна, ви були б так само ґречним. А ще, на відміну від пана Гіґінса, ви ніколи не дозволяли собі роззуватися при мені в їдальні.
ПІКЕРИНҐ. Не беріть це на свій карб. Він роззувається всюди і в будь-чиїй присутності.
ЕЛІЗА. Знаю і не звинувачую його. Що тут удієш… Але для мене було так важливо, що цього не робили ви! Розумієте, різниця між леді й квіткаркою полягає не в умінні зі смаком вдягатися чи правильно говорити — цього можна навчитися — і не в тому, як вона поводиться, а в тому, як поводяться з нею інші. З професором Гіґінсом я назавжди залишилася б квіткаркою, бо він ставився й ставитиметься до мене, як до квіткарки. А з вами я зможу стати леді, бо ви ставитесь до мене, як до леді.
ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, будь ласка, не скрегочи зубами.
ПІКЕРИНҐ. Повірте, мені дуже приємно це чути, панно Дулітл.
ЕЛІЗА. Якщо хочете, називайте мене просто Елізою.
ПІКЕРИНҐ. Дякую, Елізо. Залюбки.
ЕЛІЗА. А професора Гіґінса я попросила б звертатися до мене «панно Дулітл».
ГІҐІНС. Здохнете, а не діждетесь!
ПАНІ ГІҐІНС. Генрі! Генрі!
ПІКЕРИНҐ (сміючись). А чому б і вам не відказати йому так само? Не церемоньтеся, це піде йому на користь.
ЕЛІЗА. Не можу. Раніше змогла б, а тепер не можу. Пам’ятаєте, ви самі казали, що коли дитина потрапляє до іншої країни, вона швидко навчається чужої мови, а свою забуває. Ось і я тепер — немов дитина у вашій країні: свою мову забула й, окрім вашої, ніякої іншої вже не знаю. А зі своїм кварталом я покінчила по-справжньому лише сьогодні, коли пішла з Вімпол-стріт.
