Недаремно ґудзики до шинелі, на котрих, як і на парафіяльній печатці, вибито постать доброго самаритянина (біблійний символ милосердя), Бамбл заслужив, за його ж визнанням, тим, що не надав допомоги біднякові і той сконав під дверима робітного дому. Цей епізод яскраво викриває як лицемірство буржуазної філантропії, так і сутність буржуазної моралі та філософії, які, і це добре розуміє Бамбл, виправдують і обґрунтовують подібне «милосердя». Самовпевнений і самовдоволений чванько, він щиро вважає, що коли хтось навіть з вищих від нього за посадою чиновників суперечить йому, а тим більше, коли хтось із нижчих чи бідніших дозволяє собі те, що й він, — це означає «моральну революцію», яка призведе країну до загибелі. Але одверто цю думку він з комічно-патетичним обуренням висловлює тільки на адресу простих людей. Перед вищими за посадою чи просто сильнішими від нього Бамбл — боягуз.
У цьому — глибока типовість його образу як буржуазного чиновника, на що вказує Діккенс у XXXVII розділі роману. Ім'я Бамбла в Англії стало символом дрібної чиновницької пихи, а його образ — першим у галереї тих «самовпевнених, лицемірних, деспотичних і неосвічених» англійських буржуа-снобів, які «плазують перед тими, хто вищий за них, і поводяться як тирани з тими, хто нижчий за них», — так, за визначенням Маркса, змалювали англійську буржуазію не лише Діккенс, а й усі його соратники-реалісти[4].
Для англійської буржуазії найголовніше — вигода й гроші. Бамбл перед сватанням до місіс Корні перераховує її срібні ложечки й трясе шкатулку, щоб почути «приємний звук, не інакше, як брязкіт монет», а пізніше картає себе за те, що занадто дешево «продався», чуючи у відповідь від своєї «половини», що це вона за нього переплатила. Вони обоє, по суті, нічим не відрізняються ні від садиста сажотруса Гемфілда, який зубами видирає свій зиск у п'ять шилінгів, ні від трунаря Сауербері та його дружини, чий сенс життя — знову ж таки зиск як на небіжчиках, так і на учнях. Причому, експлуатація останніх повинна перекрити податок, що його трунар платить на користь бідних, — отож учнів треба «милосердно» й «саможертовно» годувати собачими недоїдками, як це й робить трунарева жінка. Трунар трохи добріший від неї, але це нічого не міняє в долі героя роману, як і окремі слабкі проблиски чогось схожого на людські почуття у Бамбла: справжня людяність і доброта несумісні з буржуазною ідеологією та практикою.
Так само жорстоким і хижим змальовано й старшого брата героя — Монкса, який задля збагачення підробляв документи, обікрав рідну матір і переслідує Олівера, щоб привласнити його частку спадщини. Щоправда, Діккенс схильний вважати головним джерелом його вад мало не від природи закладену в ньому виняткову зіпсутість. Однак з передісторії Монкса (розд. ХLIХ) не можна не зробити висновку, що ця зіпсутість — закономірний наслідок типового для буржуазії шлюбу з розрахунку, який неминуче веде до розриву всіх родинних зв'язків, спотворених гонитвою за грошима. А ця гонитва, як показано саме на прикладі Монкса, зв'язує всі прошарки англійських панівних класів із злочинним світом. Недаремно Монкс боїться зіткнення з законом так само, як і члени банди, на чолі якої стоїть Фейгін.
Перше знайомство з «веселим старим джентльменом» починається з того, що Фейгін, милуючись своєю «колекцією» коштовностей, радіє загибелі спільників, які не виказали його: отже, здобиччю ні з ким не доведеться ділитися. Розумний, хитрий, лицемірний і дуже спостережливий, Фейгін не довіряє більшості дорослих спільників, люто ненавидячи декого з них, — насамперед Білла Сайкса.
Сайкс, за словами його коханки Ненсі, в банді Фейгіна найвідчайдушніший і найжорстокіший. Моторошна сцена вбивства Ненсі і спроба вбити хлопчика Чарлі якнайповніше підтверджують цю характеристику. Та хоч би яким запеклим негідником був цей грабіжник і вбивця, хоч би як наближався він наприкінці свою злочинного шляху до того ж стану зацькованого звіра, в якому закінчив своє життя засуджений до страти Фейгін, письменник зовсім не ототожнює їх. Фейгін «здавався потворним плазуном», а Сайкс, з його не раз підкресленою фізичною силою й хоробрістю, — хто завгодно, тільки не гидкий плазун. Недаремно, зневажаючи і ненавидячи Фейгіна, Сайкс каже йому у вічі, що він народжений від самого чорта. Перед своїм страшним кінцем Сайкс починає відчувати потребу в спілкуванні з людьми, в їхньому співчутті — і навіть здатність до справжнього страждання. І за щось же кохає його Ненсі, не з рабською покорою, як Шарлотта — негідниця Ноя Клейнола, а по-людськи вірно й самовіддано; перед загибеллю від його руки вона ще вірить у можливість іншого жнття не лише для себе, а й для Сайкса. Непересічна, хоча й спотворена оточенням особистість, «пропаща сила» тогочасної буржуазної Англії — ось ким можна вважати Сайкса на противагу Фейгінові.
До Діккенса злочинний світ переважно змальовувався в образах романтично благородних, інтелектуальних злочинців-героїв так званого «ньюгетського» (від назви лондонської в'язниці), або кримінального роману. Провідним його представником тоді вважався письменник Е. Бульвер-Літтон, з чиїм романом «Пол Кліффорд» (1830) Діккенс прямо полемізував у своїй передмові до видання «Олівера Твіста» 1841 року. Показуючи в романі соціальне дно Лондона, письменник бореться за реалістичне, неідеалізоване змалювання злочинців і злочинного світу. Звідси новаторство Діккенса порівняно з традицією «ньюгетського» роману. Воно полягає насамперед у тому, що Фейгін і Сайкс, та й інші члени банди, змальовані не тільки в усій побутовій конкретності свого «фаху», а й з неабиякою глибиною індивідуалізованого психологічного розкриття їхніх характерів. Душевний стан Фейгіна напередодні страти і особливо — Сайкса після вчиненого ним убивства показано так переконливо, що це було справжнім відкриттям для тогочасних читачів.
Змальовано в романі й яскраві образи дітей, зіпсованих злочинним середовищем. Серед них і підліток Джек Докінс, па прізвисько «Спритний Пройда». Він нахабний, зарозумілий, з бистрими й зухвалими очицями. Проте він не позбавлений почуття власної гідності й гордості: краще бути злодієм, аніж залежати від будь-кого, каже він Оліверу, коли той хотів порвати з бандою. У Джека одна мрія і мета — розбагатіти, тому всяке інше ремесло, крім злочинного, він вважає принизливим.
Саме цим і визначається специфіка поведінки й промови Джека в суді. Англійська прогресивна критика (зокрема А. Кеттл у своїй статті «Діккенс і його творчість») акцептує увагу насамперед на викривальних мотивах Джекової промови, яка свідчить, що він не хоче коритися несправедливому закону й усьому лицемірному суспільству буржуазної Англії. Та в цілому поведінка й слова юного злочинця настільки смішні й недоречні в своїй зухвалості, що їх можна сприймати як свідому пародію на промову в суді інтелектуального героя роману Бульвера «Пол Кліффорд».
