Щоправда, невдовзі він відкинув цю думку як щось романтичне й неймовірне, хоча, зрештою, і цілком можливе, але вона настирливо поверталась, і він уявляв, що відчуватиме, коли викриє підміну вже на старості. Чи зможе тоді людина, забувши віру, любов і звичку стількох років, зректись ошуканця і віддати своє серце чужому?
Він поволі заспокоївся, страхи помалу зникли, лишивши, проте, тінь непевності, і містер Домбі поклав собі потайки стежити за Річардс. Розваживши, він переконав себе, що її суспільне становище — обставина навіть сприятлива, бо тільки збільшує відстань між нею та його дитиною, і тому їхня розлука згодом буде легка і природна.
Тим часом місіс Чік і Річардс, за участю міс Токс, погодили та ратифікували умови договору, і Річардс урочисто, мов орден, дали маленького Домбі; своє ж немовля, покривши сльозами та цілунками, вона передала Джемаймі. Аби хоч трохи звеселити посмутнілу родину, дістали келихи для вина.
— Чи не вип’єте келишок, добродію? — спитала міс Токс, коли з’явився Тудл.
— Спасибі, мем, — подякував Тудл. — Коли вже так наполягаєте.
— Добродію, хіба ви не раді, що лишаєте свою милу дружиноньку в такому пригожому домі? — киваючи та підморгуючи, спитала його міс Токс.
— Ні, мем, — одказав Тудл. — Я хотів би, щоб вона була таки вдома.
Почувши це, Поллі заголосила і місіс Чік, боячись, що надмірна мамчина туга зашкодить маленькому Домбі («ще молоко згіркне», — шепнула вона міс Токс), кинулась рятувати становище.
— Ваш малючок, Річардс, цвістиме коло Джемайми, як квітка, — вмовляла місіс Чік. — А щоб бути щасливою вам, треба лише зробити зусилля — ви ж бо знаєте, ми живемо в світі зусиль. — Річардс, з вас уже брали мірку для жалобної сукні?
— Бра-али, мем, — схлипнула Поллі.
— Вона вам буде дуже до лиця, побачите, — запевнила місіс Чік, — ця кравчиня мені вже не одну сукню пошила. І то з найкращих тканин!
— Боже мій! — скрикнула міс Токс. — Та вам буде в тій сукні так гарно, що й ваш чоловік вас не пізнає! Правда, добродію?
— Я, — хрипко відказав Тудл, — пізнав би її в усьому і всюди.
Тудл явно не давався на підкуп.
— Щодо вашого побуту, Річардс, — вела далі місіс Чік, — то тут геть усе до ваших послуг. Ви самі замовлятимете собі обід, і, я певна, якщо вам чогось заманеться, вам його зразу й принесуть, наче справжній леді.
— Навіть не сумнівайтеся, — з розумінням підхопила міс Токс. — А вже портеру — в необмеженій кількості! Правда, Луїзо?
— О, безперечно! — тим же тоном потвердила місіс Чік. — Тільки не слід налягати на овочі, моя любонько.
— І, мабуть, маринади, — додала міс Токс.
— Поза тим вона матиме волю в усьому, — жодних обмежень, моє серце.
— А потім, ви ж знаєте, як безмежно вона любить своє рідне, миленьке маля, і я певна, Луїзо, за цю любов ви аж ніяк не дорікатимете їй…
— О, ніколи! — ласкаво пообіцяла місіс Чік.
— Все ж, — закінчила міс Токс, — вона, звісно, повинна перейматись і своїм малим годованцем і вважати за щастя, що цей херувимчик, та ще й такий іменитий, черпає снагу з одного, спільного для всіх, простого джерела. Правда, Луїзо?
— Свята правда! — потвердила місіс Чік. — Ви бачите, любонько, — вона вже цілком спокійна і задоволена, і прощається з сестрою Джемаймою, з малятами й зі своїм добрим, чесним чоловіком з посмішкою на вустах і з радістю в серці. Чи не так, дорогенька?
— Авжеж! — скрикнула міс Токс. — Звичайно вона так і зробить!
Однак, попри ці побажання, бідолашна Поллі розпачливо обнімала всю родину по черзі і нарешті втекла, щоб не прощатись окремо з дітьми. Проте цей задум удався лише почасти, бо найменшенький хлопець, розгадавши її наміри, поповз услід за нею нагору, тоді як найстарший, якого на честь парової машини називали в родині Бойлером, — почав збіса гучно гупати черевиками, виявляючи своє горе, в чому його підтримала решта родичів.
Сила помаранч і дрібняків, жужмом утиснених у руки кожного з малих Тудлів, угамували перший напад їхнього відчаю, і всю родину похапцем відвезли додому в тій самій чималенькій кареті. Діти, за якими наглядала Джемайма, обліпили вікна і всипали всю дорогу помаранчами й дрібняками. А містер Тудл примостився на задку між коліс, бо їздити він звик саме так.
де містер Домбі показаний як людина і батько на чолі його відділу домашніх справ
Похорон небіжчиці відбувся за всіма правилами, — на превелику втіху власника похоронного бюро, а також усіх сусідів, що здебільшого дуже вибагливі до таких видовищ і відчувають особисту образу при щонайменшому відхиленні від обряду, — і численні члени господи містера Домбі вернулися кожен на своє відведене йому місце в системі домашнього побуту. Цей маленький світ забував своїх небіжчиків так само легко, як і великий за дверима будинку. І коли куховарка сказала, що покійна пані була вельми спокійної вдачі, а економка прорекла, що всіх така доля чекає, а дворецький промовив: «Хто б міг подумати?», а покоївка призналася, що й досі не може повірити в це, а лакей сказав, що це для нього взагалі як сон, — то всі вони вирішили, що тема вже вичерпана і що їхня жалоба теж уже дійшла краю.
Річардс, яка в ролі почесної полонянки поселилася нагорі, світанок її нового життя видавався холодним і сірим. Оселя містера Домбі стояла на затіненому боці довгої, темної і страшенно добропорядної вулиці, що тяглась десь між Портланд-плейс та Браєнстон-сквер. То був наріжний будинок з камінними ямами попід стіною, звідки похмуро виглядали загратовані віконця підвалів і косо позиркували кривобокі дверцята, ховаючи ящики сміття. У задній, півкруглій частині цього непривітного будинку розмістилася низка віталень, що виходили на всипаний рінню двір, де два миршавих дерева з почорнілими стовбурами та гіллям не так шелестіли, як торохтіли своїм висхлим од диму листям. Літнє сонце бувало на цій вулиці лише вранці, десь під час сніданку, з’являючись разом із возиводами, лахмітниками, продавцями гераній, направником парасольок і чоловіком, що, ідучи, дзвонив у маленький дзвіночок з голландського годинника. Сонце незабаром зникало на цілий день, і після нього з’являлися музики та мандрівні актори, що показували пригоди Панча. Потім вулиця ставала здобиччю гнітючих катеринок і білих мишей, а подеколи, для різноманітності, й дикобраза. Ще пізніше, у сутінках, коло дверей будинків можна було бачити дворецьких, чиї господарі цього дня обідали поза домом, і, нарешті, приходив ліхтарник і марно, як і щоночі, намагався освітити вулицю газом.
То був похмурий будинок — і знадвору, і всередині. Після похорону містер Домбі звелів понакривати меблі,— може, щоб зберегти їх для сина, з яким були пов’язані всі його плани, — і покої, опріч тих, які він залишив для себе на нижньому поверсі, стояли неприбрані. Столи та стільці, збиті в купу на середині кімнат і обтягнені просторим саваном, набрали таємничих обрисів. Ручки дзвінків та дзеркала, понакривані щоденними і тижневими газетами, муляли очі уривками вісток про смерті та жахливі вбивства. Загорнуті в полотно канделябри і люстри здавалися величезними сльозами, що звисали зі стелі. З камінів тхнуло, немов із льохів чи боліт. Портрет небіжчиці, оповитий жалобними стрічками, був просто жахітний. Кожен подув вітру, закрутившись вихором коло розташованих по сусідству стаєнь, підхоплював солом’яну потерть, — соломою вистелили вулицю перед будинком, коли там була хвора, — її струхлявілі рештки ще й досі тулилися по довколишніх кутках, і якась невидима сила стягала їх під поріг брудного будинку навпроти, що здавався у найм, наче кидаючи гнітючий виклик вікнам містера Домбі.
