Пан Одлі знову начебто завагався, чи личить джентльменові поспішати. Але спостерігаючи, з яким молодечим ентузіазмом герцог кинувся вниз сходами, Одлі рушив за ним, хоча і з більшою статечністю.
Водночас на веранду вбіг шостий лакей і заявив, що знайшов стос тарілок від риби без будь-яких слідів срібла.
Весь натовп гостей і прислуга юрбою скотилися сходами і розділилися на два загони. Більшість рибалок кинулася за господарем у вестибюль, щоб з'ясувати інформацію в лакея біля входу. Полковник Паунд з президентом, віце-президентом і двома-трьома членами клубу кинулися у коридор, який вів до лакейської — найімовірніше, злодій втік саме туди. Проходячи повз напівтемну роздягальню, вони помітили в глибині приземкувату чорну постать.
— Послухайте, — гукнув герцог, — чи не проходив тут хтось?
Низенький чоловік не відповів прямо. Він сказав:
— Можливо, у мене є те, що ви шукаєте, джентльмени.
Натовп зупинився, вагаючись і дивуючись, а чоловік зник у темряві роздягальні і з'явився знову, тримаючи в обох руках купу блискучого срібла, яке виклав на прилавок спокійно, наче продавець, що демонструє зразки товару.
Срібло виявилося дюжиною ножів і виделок дивної форми.
— Ви… Ви… — почав остаточно спантеличений полковник. Потім, призвичаївшись до напівмороку, він помітив дві речі: по-перше, низенький чоловік був у чорній сутані й мало скидався на прислугу, а, по-друге, вікно роздягальні було розбите, наче хтось поспішно крізь нього вистрибнув.
— Надто цінні речі, щоб зберігати їх у роздягальні, — посміхаючись, спокійно зауважив священик.
— Так ви… ви… значить, це ви вкрали срібло? — затинався пан полковник, здивовано дивлячись на священика.
— Якщо я і вкрав, то, як бачите, я його повертаю, — ввічливо відповів отець Браун.
— Але ви його вкрали чи не ви? — перепитав полковник, вдивляючись у розбите вікно.
— Правду кажучи, я не крав його, — сказав священик дещо насмішкуватим тоном і спокійно сів на стілець.
— Та ви знаєте, хто це зробив? — запитав полковник.
— Справжнього його імені я не знаю, — незворушно відповів отець Браун. — Але я знаю дещо про його силу і дуже багато — про його душевне сум'яття. Силу його я відчув на собі, коли він намагався мене задушити, а про його моральні якості я довідався, коли він розкаявся.
— Подумати тільки, розкаявся! — зневажливо посміхаючись, вигукнув герцог Честерський.
Отець Браун підвівся і заклав руки за спину.
— Справді, дивно, принаймні з вашого погляду, — сказав він, — що злодій і волоцюга розкаявся, тоді як безліч багатих людей, що мають високий суспільний статус, залишаються жорстокосердими й легковажними, не приносячи жодної користі ні Богові, ні людям? Але тут, перепрошую, ви завинили трохи, недооцінюючи важливість того, що роблять священики. Якщо ви сумніваєтеся у практичній користі каяття, то ось вам ваші ножі й виделки. Ви — «Дванадцять справжніх рибалок», і ось вам ваша срібна рибка. А мені Всевишній призначив ловити людей.
— То ви упіймали злодія? — насупившись, запитав полковник.
Отець Браун впритул подивився на його невдоволене, суворе обличчя.
— Так, я упіймав його, — сказав священик, — упіймав невидимим гачком на невидимій волосіні, такій довгій, що він може піти на край світу і все ж повернеться, як тільки я потягну.
Усі замовкли. Потім джентльмени повернулися на веранду, несучи срібло й обговорюючи з господарем дивну пригоду. Але суворий полковник, як і раніше, сидів боком на прилавку, махаючи довгими ногами і покусуючи кінчики темних вусів.
Нарешті він спокійно сказав священикові:
— Злодій був зовсім не дурний, але, мені видається, я знаю і розумнішу людину.
— Він розумна людина, — відповів отець Браун, — але я не знаю, кого ви вважаєте розумнішим.
— Вас, — сказав полковник і засміявся. — Будьте спокійні, я не збираюся садити злодія до в’язниці. Але я віддав би купу срібних виделок за те, щоб довідатися, як ви втрапили у цю історію і як вам вдалося відібрати у нього срібло. Здається мені, що ви — найбільший спритник у сьогоднішньому товаристві.
Священикові, мабуть, сподобалася грубувата прямота військового.
— Звісно, полковнику, — сказав він посміхаючись, — я нічого не можу повідомити вам про цю людину та її приватні справи. Але я не бачу причин приховувати від вас зовнішній бік скоєного, наскільки я сам його зрозумів.
Із несподіваною для нього легкістю отець Браун перестрибнув через бар’єр, сів поруч із полковником Паундом і собі подригав коротенькими ніжками, немов хлопчисько на паркані. Розповідь свою він почав так невимушено, наче розмовляв зі старим приятелем біля різдвяного каміна.
— Розумієте, — почав він, — мене замкнули у тій маленькій комірчині, я писав одного листа, коли почув, що пара ніг витанцьовує цим коридором такий танець, якого не втнеш і на шибениці. Спершу лунали кумедні дрібні кроки, наче хтось ходив навшпиньки; потім було чути кроки повільні, впевнені — словом, кроки солідної людини, що розгулює з сигарою. Але крокували одні й ті самі ноги, у цьому я готовий був заприсягнутися; легко, потім важко, потім знову легко. Спершу я прислухався просто знічев'я, а згодом ледь не збожеволів, намагаючись зрозуміти, для чого одній людині знадобилося ходити двома різними способами. Одну ходу я знав, вона була схожою до вашої, полковнику. Це була хода ситого джентльмена, який ходить не тому, що схвильований, а радше тому, що взагалі рухливий. Інша хода здавалася мені знайомою, тільки я ніяк не міг пригадати, де я її чув і де раніше зустрічав дивних істот, що бігають навшпиньки таким чином. Невдовзі до мене долинув дзенькіт тарілок, і відповідь виявилася ясною як день Божий: це була хода лакея, який кулею мчить подавати до столу, схилившись уперед й опустивши очі. Потім я подумав ще хвилину, і мені здалося, що я зрозумів задум злочину так чітко, ніби сам збирався його здійснити.
Полковник уважно подивився на священика, але його лагідні сірі очі були безтурботно спрямовані на стелю.
— Злочин, — продовжував він повільно, — це як витвір мистецтва. Не дивуйтеся: злочин — не єдиний витвір мистецтва, котрий виходить з майстерень пекла. Але кожен справжній витвір мистецтва, байдуже, чи він небесного, чи диявольського походження, має одну неодмінну особливість; основа його завжди проста, яким би складним не було виконання. Наприклад, у «Гамлеті» фігури могильників, квіти божевільної дівчини, потойбічна чарівність Йорика, блідість духу і посмішка черепа — все це сплетено у вінок для похмурої людини у чорному. І те, що я вам зараз розповідаю, — додав він, посміхаючись і повільно злазячи з бар’єра, — теж проста трагедія людини в чорному. Так, — продовжував отець Браун, зауваживши, що полковник дивиться на нього з подивом, — уся ця історія зводиться до чорного одягу. У ній, як і в «Гамлеті», чимало всіляких нашарувань, на кшталт вашого клубу, наприклад. Є мертвий лакей, який був там, де бути не міг; є невидима рука, яка зібрала з вашого столу срібло і розчинилася у повітрі. Але кожен розумно задуманий злочин врешті-решт ґрунтується на чомусь цілком пересічному, анітрохи не загадковому. Таємничість з’являється пізніше, щоб зіштовхнути нас убік, на хибний слід. Сьогоднішня справа — велика, тонко задумана і (з погляду пересічного злочинця) дуже вигідна. Вона базується на тому загальновідомому факті, що вечірній костюм джентльмена, як дві краплі води, схожий на костюм лакея — обидвоє носять чорні фраки. Усе інше — гра, і навдивовижу тонка.
— І все ж, — зауважив полковник, злазячи з бар’єра і похмуро розглядаючи свої черевики, — все ж я не цілком упевнений, що зрозумів вас.
— Полковнику, — мовив отець Браун, — ви ще більше здивуєтеся, якщо я скажу вам, що демон нахабства, який вкрав ваші виделки, весь час розгулював у вас на очах. Він пройшов коридором разів двадцять взад і вперед — і все це при повному освітленні й на очах у всіх. Він не ховався по кутках, де його могли б запідозрити. Навпаки, він безупинно рухався і, де б він не був, скрізь, здавалося, мав повне право на перебування. Не питайте мене, як він виглядав, тому що ви самі бачили його сьогодні шість чи сім разів. Ви разом з іншими високодостойними панами чекали на обід у вітальні, у кінці проходу, біля самої веранди. І ось, коли він проходив серед вас, джентльменів, він був лакеєм зі схиленою головою, серветкою і фалдами, що розвівалися під час стрімкої ходи. Він вилітав на веранду, поправляв скатертину, переставляв щось на столі й мчав назад у напрямку контори і лакейської. Але як тільки-но він потрапляв у поле зору конторського клерка і прислуги, з голови до ніг ставав іншою людиною, про що свідчили його вигляд і манери. Він блукав серед слуг з тією розсіяною недбалістю, яку вони так звикли спостерігати у своїх патронів. Їх не мало дивувати, що гість розгулює по всьому будинку, неначе звір, який снує в клітці у зоопарку. Вони знали: ніщо так не вирізняє людей вищого кола, як саме звичка ходити всюди, де їм лише заманеться. Коли він пересичувався прогулянкою коридором, він повертав і знову проходив повз контору. У тіні ніші в роздягальні він, немов за помахом чарівної палички, змінював свій вигляд і знову послужливим лакеєм мчав до «Дванадцяти справжніх рибалок». Джентльменам не випадає звертати увагу на якогось лакея. А як може прислуга запідозрити в чомусь джентльмена, що прогулюється? Раз чи два він утнув ще ризикованіший фокус. У конторі він поважно попросив сифон із содовою, заявивши, що хоче пити. Потім невимушено додав, що візьме сифон із собою. Так він і зробив — швидко і вправно проніс його попри усіх вас, джентльменів, як лакей, що виконує звичайне доручення. Звісно, це не могло тривати до нескінченності, йому потрібно було дочекатися лише кінця рибної трапези.
