— Прийшли до нас тут двоє в чорному, священики, — розповідав лакей. — Їх нині багато сюди приїхало. Замовили дешевий сніданок, поснідали тихенько, один заплатив і пішов. Інший теж зібрався виходити слідом за ним. Коли дивлюся, а вони переплатили більш ніж утричі. «Ви переплатили», — сказав я, коли він був уже на порозі. «Та невже?» — спокійно перепитав він. «Так», — кажу я і беру рахунок, щоб показати йому. І тут — я ледь не впав.

— Чому? — запитав детектив.

— Я чим завгодно готовий забожитися, що у рахунку було чотири шилінги. А тут дивлюся — чотирнадцять, хоч ти лусни.

— Так! — скрикнув Валентен, повільно підводячись на ноги. Очі його палали. — І що ж далі?

— А він стоїть собі у дверях і каже: «Вибачте, переплутав. Ну, нічого, це буде за вікно». — «Яке ще вікно?» — запитую. «Яке я розіб'ю», — і лясь парасолькою!

Троє слухачів скрикнули від здивування, а інспектор сказав собі під носа:

— Ми що, женемося за божевільним?

Лакей тим часом продовжував, смакуючи кумедну історію:

— Це так мене спантеличило, що кілька секунд я нічого не міг зробити. Чоловік рушив з місця, наздогнав того, високого, вони завернули за ріг — і як дременуть по Баллок-стрит! Я кинувся за ними з усіх ніг, та куди там — зникли!

— Баллок-стрит! — вигукнув детектив і помчав вулицею так само стрімко, як дивна пара, яку він сподівався наздогнати.

Тепер переслідувачі швидко рухалися між голими цегляними стінами, як у тунелі. Тут було мало ліхтарів й так само мало освітлених вікон; здавалося, що все на світі повернулося до них спиною. Сутеніло, і навіть лондонському полісмену нелегко було зрозуміти, куди саме вони прямують. Інспектор, однак, не сумнівався, що рано чи пізно вони вийдуть до Гемпстедського лугу. Раптом у темно-синіх сутінках зблиснуло опукле освітлене вікно, і Валентен зупинився за крок до крамнички, де торгували солодощами. Якусь мить повагавшись, він зайшов усередину. Стоячи серед строкатих прилавків, детектив ретельно відібрав тринадцять шоколадних сигар. Він обмірковував, як розпочати розмову, але це йому не знадобилося.

Кістлява молода жінка, що виглядала набагато старішою за свій вік, з очікуванням дивилася на елегантного прибульця, але, побачивши в дверях синю форму інспектора, оговталася і заговорила.

— Ви, напевно, за пакетом? — запитала вона. — Я його відіслала.

— За пакетом?! — перепитав Валентен — настала його черга дивуватися.

— Ну, який залишив той чоловік, священик.

— Заради Бога! — вигукнув Валентен і подався вперед, його палке нетерпіння врешті вирвалося назовні. — Заради Бога, розкажіть детально!

— Ну, — не зовсім впевнено почала жінка, — зайшли сюди священики, це було десь із півгодини тому. Купили м'ятних коржиків, поговорили про всяку всячину і пішли на луг. Раптом через кілька хвилин один біжить назад і каже: «Я тут пакунок не залишав?» Я глянула туди, сюди — ніде немає. А він каже: «Гаразд, якщо знайдете — відішліть ось за цією адресою». І дав мені адресу і ще шилінг за клопоти. Я начебто все обшукала, а коли він пішов, дивлюся — пакет лежить. Ну, я його і відіслала, не пам'ятаю вже куди, десь у Вестмінстер. А зараз я подумала: напевно, у цьому пакеті щось важливе, ось за ним поліція і прийшла.

— Так і є, — швидко сказав Валентен. — А далеко звідси той луг?

— Якщо підете зараз навпростець, то хвилин за п'ятнадцять дійдете, — відповіла жінка. — До самого входу вийдете.

Валентен вискочив із крамниці й помчав уперед. Полісмени неохоче почимчикували за ним.

Вузькі вулиці лежали в тіні будинків, тож, опинившись на великому пустирі просто неба, переслідувачі здивувалися, що сутінки ще такі прозорі й світлі. Ідеально кругла синювато-зелена небесна баня відсвічувала золотом поміж чорних дерев у темно-бузковій далині. Зелені сутінки швидко густішали, і в небі проступали поодинокі кристалики зірок. Останній промінь сонця осявав, мов золото, пагорби Гемстеда та улюблену лондонцями низину, що йменується Долиною Здоров’я. Відпочивальники ще не зовсім розбрелися — на лавочках проглядалися розпливчасті силуети пар, то там, то там було чути, як на гойдалках пищать дівчата. Велич небес зростала, огортаючи темрявою неосяжну людську брутальність. І, споглядаючи згори на луг, Валентен урешті побачив те, що шукав.

Серед темних групок, що потроху розходилися, детектив помітив одну пару, що була чорніша від інших. Ці люди трималися разом. Одягнені у чорні сутани, вони йшли вдалину, здаючись не більшими від мурашок, але Валентен побачив, що одна з постатей набагато нижча від іншої. Хоча високий йшов смиренно, не привертаючи до себе уваги, як личить ученому, видно було, що у ньому більш як шість футів. Валентен стиснув зуби і кинувся вперед, нетерпляче крутячи ціпок. Коли відстань скоротилася і двох у чорному стало видно, як у мікроскоп, він зауважив ще одну цікавинку, яка здивувала його та якої, водночас, він не очікував. Ким би не був високий, маленького Валентен упізнав: то був його супутник з гарвічського[4] потяга, незграбний священик з Ессексу, якому він порадив ретельніше приглядати за своїми пакунками.

Поки що все складалося так, як треба, добігало кінця і піддавалося розумінню. Зробивши зранку запит, детектив дізнався, що якийсь Браун з Ессексу везе до Лондона срібний, прикрашений сапфірами хрест — дорогоцінну реліквію, яку покажуть іноземному кліру під час конгресу. Це була, звичайно, та «срібна річ із синіми камінчиками», а отець Браун, без сумніву, був тим незграбним священиком з потяга. Не було нічого дивного в тому, що про те, що знав Валентен, міг довідатися і Фламбо — Фламбо завжди умів про все довідуватися. Звичайно, нічого доброго в тому, що грабіжник почув про хрест не було, очевидно, що він захотів його вкрасти — адже це найпростіше, що могло прийти йому в голову. І вже зовсім природно, що Фламбо легко обвів навколо пальця таку недоумкувату вівцю, як цей чоловік з пакунками і парасолькою. Таку людину будь-хто міг би заманити хоч на Північний полюс, отож Фламбо — блискучому актору, переодягненому у священика, — нічого не вартувало затягти його на цей луг. Поки що все в цьому злочині було зрозуміло. Детектив розміркував про безпорадність священика, жаліючи його, і мало не почав зневажати Фламбо за вибір настільки довірливої жертви. Але коли Валентен думав про все, що сталося, що привело до перемоги вигадливого Фламбо, його мозок не знаходив найменшого пояснення. Де зв'язок між викраденням хреста з сапфірами і плямою супу на шпалерах? До чого тут переплутані цінники на горіхах і мандаринах? А плата наперед за розбите вікно? Він дійшов до кінця переслідування, але упустив середину. Іноді, хоча й рідко, Валентен помилявся й упускав злочинця, однак ключ до розв'язки він знаходив завжди. Зараз він наздоганяв злочинця, але ключа у нього не було.

Священики повзли по зеленому схилу пагорба, немов чорні мухи. Судячи з усього, вони розмовляли, не помічаючи, куди йдуть, а йшли вони у найбезлюдніший і найтихіший закуток долини. Переслідувачам довелося вдатися до поведінки притаманної мисливцям, що підкрадаються до дичини: вони перебігали від дерева до дерева, скрадалися і навіть повзли у густій траві. Завдяки цим незграбним маневрам підійшли зовсім близько до дичини і навіть уже чули голоси, але слів розібрати не могли, окрім слова «розум», яке раз у раз повторював високий, майже дитячий голос. Раптом шлях їм перегородили урвище, краї котрого заросли чагарником. Вони втратили слід і блукали хвилин десять, поки, обігнувши гребінь круглого, як купол, пагорба, не побачили у променях призахідного сонця чарівну картину. Під деревом стояла стара, усіма забута дерев'яна лавка; на ній сиділи, серйозно розмовляючи, два священики. Прекрасні зелені й золоті фарби ще проглядалися на темному обрії, синьо-зелена небесна баня ставала зелено-синьою, а зірки виблискували яскраво, неначе великі діаманти. Валентен мовчки подав знак своїм помічникам, підкрався до великого гіллястого дерева і, стоячи там у повній тиші, почув нарешті, про що говорили дивні священнослужителі.