Прислуга змінила обруси. Замість білих, з тонкого лляного полотна, накрили столи шовковими, блідо-голубої краски з золотими, ручно вишиваними квітками. Замість срібних тарілок подали фарфорові з малюнками козаків і коней біля шатер і крамів, у яких гарні шинкарки шинкували мід та горілку.
— Отся чисто як Кочубеїха, — казав полковник Скоропадський, показуючи свою тарілку сусідові з правої руки.
— Пізнати з мови, якої хто голови, — відповів Кочубей, зачувши слова, трохи заголосно вимовлені.
Може б, вони й дальше перемовлялися, бо щось мали на пеньку, але в зал увійшло дванадцять хлопців в ясно-синіх чемерках з золотими ґудзиками й потребами. Чотирьох двигало величезний піднос під накривкою з французького тіста. Інші у кришталевих чашах розносили солодкі підливи, смажені Овочі, турецький мід і сорбети. Ті, з підносом, скорим кроком побігли у верх стола і стали між гетьманом і царем. Гетьман підняв покриву, і на підносі показався Петербург, царський двірок і порт, а в порті корабель. Море — то була солодка морожена страва. На кришах будинків на набережній, на стовпах — скрізь білівся цукор, як іней. Штука була так гарно з цукру вироблена, що цар не міг нахвалитися і казав, що коли б це не літо і коли б не треба було спішитися, бо "кунштик" розплинеться, він волів би дивитися на нього, як їсти.
Набрав мороженого повну золоту ложку і гетьманові наложив, а тоді піднос помандрував кругом столів. Крайчі налили чарки старим угорським вином, від котрого по залу понесло пахощами, так принадними для вибагливого носа.
Гетьман встав і виголосив одинокий тост в руки достойного гостя.
Дякував за честь, яка його і його генеральних старшин і цілий край нинішної днини стрінула, бажав цареві Мавтузалемових літ і Самсонової сили, щоб він під ноги свої покорив усякого врага й супостата, щоби про нього слава на весь світ залунала і щоби вовіки вічні не вмовкала.
— А нас, помічників своїх вірних, котрі і здоровля свого для тебе вколупали б, коли б можна, збережи й надальше у своїй пам'яті і ласці царській.
Ціле товариство вислухало стоячи недовгого, але дуже кроснорічиво виголошеного тосту, суто підмащеного латиною і цитатами зі Святого письма. Нараз дехто мало чарки не випустив з рук, бо ще гетьман не проголосив останнього слова, як з валів ревнули гармати.
Дано 12 сальвів, від яких задрижала земля і посипалися спілі грушки в гетьманському саді.
Цар піднявся у весь свій превеликий ріст, в ліву руку взяв золотий пугар, а правою стиснув тонку долоню Мазепи.
— Спасибі, гетьмане Іване Степановичу, славну гостину зготовив єси нам нині, тільки не вистрілюй пороху даром, на ворогів ховай.
— У мене є свої млини, скільки треба, тільки змелемо сірої муки, щоб було чим ворогів угостити.
— Ну, то й добре, — і цар пригорнув гетьмана до себе та поцілував його.
Тоді келих підняв до уст і пив, пив, поки дна не побачив.
Випивши, сів на свій високий фотель, червоним сап'яном вибиваний, і відсапнув.
— Уф, та й яка ж жара! Добре, що мух нема. А то, коли б ще від них прийшлося відганятись...
Слуги зміняли воду, що у великих мідяних посудинах стояла по углах залі, щоби від неї ішла прохолода. До води вливали рожавий олій, відчинювали горішні вікна й кипарисовими гілками навівали прохолоду. Царські очі дивилися кудись далеко, далеко, заходили туманом, маліли, і на них звільна, як вечірні сумерки на вікна, опускалися повіки.
Голова царська опустилася на сап'янову спину високого фотелю, руки кріпко стиснули голову львів на різьблених поруччях, широка андреївська лента подалася, сорочка розтворилася, буйне волосся розлилось неспокійними хвилями кругом круглого обличчя, і — цар заснув.
Його обличчя, перед хвилиною ще таке грізне й непевне, як буревісна хмара, лагідніло й набирало виразу старої дитини, якій сниться якийсь химерний сон. Хто вгадає, що снилося тоді Петрові? Може, ревія флоту біля берегів його столиці, на яку приїхали Дніпром і новими каналами кораблі з Чорного моря, може, його нова палата над розкішними берегами Босфору, може, великокняжий дворець у Києві, де колись стояв пристіл святого Володимира, а може, прямо повні груди його цариці, на яких він заснув, а вона своєю кріпкою рукою гладить його кучері і промовляє стиха: "Спи, мій неуговканий хлопчику, спи!"
Меншиков притулив два пальці до уст: "Тс!" — і в гетьманській палаті зробилося тихо, хоч мак сій, ніби в казці про сплячу царівну. Хто де з прислуги стояв, там і до місця прилип. Царські люди дух затаїли в собі. Меншиков боявся, щоби котрий не гикнув. Дав рукою знак — і вони, не шураючи кріслами, встали, показав на двері, — на пальцях вийшли.
Гетьманські старшини пішли їх слідом.
На голову царя лилося крізь одно з вікон золоте київське сонце. Гетьман власною рукою засунув червону оксамитну занавісу, власною рукою застановив бронзовий голландський годинник, котрий за кілька хвилин мав почати свою курантову арію.
