Один по одному підходили підкріплення, проходили під радісні вітання і втягувалися під браму; союзні землі збирались на захист Гондору. Але їх було замало, надто мало.
Триста піхотинців, очолюваних сином вождя Дерріном, прийшли з долини Рінгло; з нагір'я Мортонду кремезний Дуїнгер з синами, Дейліном та Дервіном, привели п'ятсот лучників. З Анфалату, далекої області над Морем, прийшов збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, всі бідно споряджені, окрім Голасгіла, їхнього вождя, та його дружини. З Ламедону з'явились, ніким не очолювані, півсотні похмурих, могутніх горян. З Етіру прийшли рибалки й матроси, десь більше сотні - всі, кого можна було зняти з кораблів. Ерлуїн Щирий з пагорбів Піннат-Геліну привів триста доблесних бійців, одягнених у зелене. Останнім гордовито з'явився Імраель, правитель Дол-Амроту, родич Денетора, пщ шитим золотом гербовим прапором, і з ним загін кінних лицарів у повному бойовому спорядженні та сім сотень піших воїнів, високих, сірооких, темноволосих; вони співали в такт крокам.
Це було все - менше ніж три тисячі бійців. Більше чекати було нікого. Спів, бойові заклики та відгук кроків завмерли на вулицях міста. Глядачі ще довго стояли мовчки. Курява висіла в повітрі, вітер ущух, настало парке смеркання. Надходив час зачинення брами, багряне сонце закотилося за Міндоллуїн; тінь упала на місто.
Пін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто-сірим, задимленим. Тільки на заході палало золотисто-криваве бескеття хмар. Міндоллуїн чорнів, немов купа попелу в поступово холонучому горнилі.
- Так сяйво дня змінюється на гнів ночі, - пробурмотів Пін.
- Та ще на великий гнів, коли я не повернусь до вечірнього дзвону! - схаменувся Бергіль. - Ходімо! Чуєш, вже грають зорю...
Тримаючись за руки, вони повернулися до міста; брама зачинилася за ними. Коли друзі вийшли на Рат-Келер-дайн, всюди загули дзвони. В сімейних будинках та казармах, що приліпилися попід мурами першого кола, запалювали вогні, співали вечірні гімни. [31]
- До побачення, -сказав Бергіяь. - Передавай моєму батькові вітання, скажи, що я дякую за наше знайомство. Я тебе уподобав. Знаєш, я вже не радий, що зараз війна, бо інакше з'їздили б до Лоссарнаху, там живе мій дід. Там дуже гарно навесні, в лісі та на лугах рясні квіти... Ну, може, ще з'їздимо. Ворогові ніколи не здолати нашого Намісника, та й мій батько, знаєш, який хоробрий! Будь ласка, приходь ще!
Пін поспішив додому. Шлях був неблизький, він захекався і зголоднів. На вечерю до третьої роти він запізнився, але Берегонд радо його зустрів, посадив і почав розпитувати про сина. Швидко насувалася глуха ніч без зірок і місяця. Невдовзі по вечері Пін попрощався, бо йому кортіло побачитись із Гандальфом, на серці було чомусь неспокійно.
- Дорогу знайдеш? - спитав Берегонд, проводячи його до дверей зали, де вони вечеряли. - Ніч темна, а вогні наказано гасити по всьому місту, навіть на стінах. Та ще прибув наказ: Намісник чекає на тебе завтра рано-вранці. Гадаю, до нашої, роти тебе не відпустять. Але ми зможемо бачитись. Бувай здоровий і спи спокійно!
Вдома було темно, тільки маленький ліхтарик палав на столі. Гандальфа не було. Нудьга стискала серце Піна дедалі сильніше. Гобіт заліз на лаву, щоб подивитися у вікно, але нічого там не побачив, немов заглянув до чорнильного озера. Тоді він спустив віконниці, заліз у ліжко і поринув у тривожний сон.
Вночі його розбудило світло: повернувся Гандальф, він міряв кімнату широкими кроками з кутка в куток, довга тінь стрибала по фіранках. На столі та підвіконні горіли свічки, всюди лежали пергаментні сувої. Маг тяжко зітхав і бурмотів щось незрозуміле: «Фарамир... коли ж повернеться Фарамир?»
- Доброго вечора, - привітався Пін, висунувши голову з-під ковдри. - А я думав, ти про мене зовсім забув. Дуже радий тебе бачити! Який довгий був день...
- Зате ніч буде надто короткою, - мовив Гандальф. - Я прийшов, тому що мені потрібно побути на самоті, зібратися з думками. А ти спи, доки можна. На світанку нас знову викликають до Денетора. Ні, не на світанку - як викличуть, то й підемо. Темрява бере своє, світанку завтра не буде. [32]
