Теоден кивнув Еомеру, той підняв руку й вигукнув: «Уперед!» Роханці рушили по греблі, перетнули вал, Хельмів Луг, а через милю з гаком їх поглинуло підгір'я. Арагорн під'їхав до валу і стежив за загоном, доки він не зник за рогом. Потім сказав Хальварду:
- Ось поїхали троє з тих, кого я люблю, і найменшого - аж ніяк не менше за всіх. Як спокійно пішов Меррі назустріч невідомій долі! А втім, навіть знаючи свою долю, він би не повернувся...
- Гобіти - народ невеличкий, але тямущий, - погодився Хальвард. - Не дорікати ж їм за те, якого клопоту нам коштує охороняти їхні кордони!
- Долі наші так тісно з'єднані, та от знову доводиться розлучатися... Ну, гаразд. Я поїм чого-небудь і поїдемо. Леголасе, Гімлі, ходімо зі мною, заодно поговоримо.
Вони втрьох повернулися до фортеці. Арагорн сів до столу і мовчки почав їсти; друзі також мовчки чекали.
- Ну, годі вже тягнути, - сказав нарешті Леголас. - Кажи, розваж душу, віджени чорні тіні! Що трапилося з тобою за цей час?
- Я витримав двобій більш тяжкий, ніж битва біля Гірського Рогу, - відповів Арагорн. - Я зазирнув у палантір Ортханка.
- У кляте чародійське дзеркало! - жахнувся Гімлі. - Ти говорив... з Ним? Навіть Гандальф уникав цього!
- Ти забув, з ким говориш, - відповів Арагорн суворо, і очі його блиснули. - Чи ти побоюєшся, що я запропоную йому обміняти одного сварливого гнома на слухняного орка? Ох, Гімлі, Гімлі... - Тут голос його пом'якшав, стомлене обличчя посвітлішало. - Я законний спадкоємець палантіру, маю і право, і силу - так я вважав. Право безперечне, а сила... сили ледь вистачило. То була відчайдушна сутичка, не скоро я зможу заспокоїтися. Я зміг не промовити жодного слова, і камінь, врешті-решт, підкорився моїй волі. Одне це вже нестерпно Ворогові. І він побачив мене. Так, пане мій Гімлі, побачив, але не в тому вигляді, до якого ти звик. Якщо це піде на користь Ворогові, значить я зробив погано. Але скоріше буде навпаки. [40]
Зустріч зі мною - для нього удар в саме серце: сам він давно шукав мене, а знайти не зміг. Він не забув Ісілдура та Еленділа. Аж ось, в годину здійснення його давніх задумів, з'являються і спадкоємець Ісілдура, і меч Еленділа. Він бачив знову відкований клинок; та хоч велика його міць, йому знайомі і сумніви, і страх.
- А все ж таки, його сила величезна, - похитав головою Гімлі, - і тепер, безперечно, він прискорить перший удар.
- Хто поспішає бити, частіше хибить. Ми повинні врахувати це. Розумієте, коли я подолав палантір, мені багато відкрилося. З півдня на Гондор насувається непомічена небезпека. Через неї кількість захисників Мінас-Тіріту скоротилася, а якщо її швидко не зупинити, місто буде втрачено за декілька днів.
- Виходить, ми його не втримаємо, - мовив Гімлі. - Кликати на допомогу нікого, та вона й не встигне вчасно!
- Допомоги взяти ніде, це вірно. Це означає, що я мушу йти сам. І лише один шлях крізь гори дозволяє вчасно вийти до узбережжя: Стежина Мерців.
- Яка мила назва! - посміхнувся Гімлі. - Роханцям, як я помітив, вона зовсім не до вподоби. Кажуть, нібито живим ходити цією стежкою не варто? Ба навіть якщо пройдемо, що важать три неповні дюжини проти всієї армії Мордору?
- Живі не ступали на Стежину з тієї пори, як тут оселилися роханці, - підтвердив Арагорн. - Але спадкоємець Ісілдура у разі потреби може використати її - якщо насмілиться. Елронд Мудрий через своїх синів нагадав мені про старе пророцтво.
- Що за пророцтво? - спитав Леголас.
- Ось слова Мальбета-віщуна з часів Арведуї, останнього короля Форносту:
Тінь неосяжна лежить у світі,
Крила темрява тягне на захід,
Вежа двигтить: наближається доля
Аж до могил правителів давніх.
Мертві повстали: година надходить
Тих, що присягу свою зламали.
З пороху встануть при брилі Ерег,
Рогу дзвінкого зачувши поклик.
Чий буде ріг той?
Хто їх покличе
З сірої пітьми, народ забутий?
Пращуру його вони присягали.
З півночі прийде услід за бідою
Той, хто заклятий поріг переступить.
Той, хто пройде Стежиною Мертвих.
- Безсумнівно, вельми темною стежкою, - зітхнув Гімлі, - але ж не темнішою за цей вірш!
- Якщо спроможешся зрозуміти, - сказав Арагорн, - тоді я прошу тебе поїхати зі мною. Якби не потреба, я і сам не мав би ніякого бажання туди завертати. Тому нікого не змушую, бо там на нас чекають тяжкі зусилля й жахи, а можливо, й що-небудь гірше.
- Я піду за тобою, хоч би куди ця стежка вела.
- Я теж піду, - сказав Леголас. - Мерців боятися? Це дурниці.
- Сподіваймося, що забутий народ не забув, як користуватися зброєю, - зауважив Гімлі, - інакше нема чого й турбувати його.
- Це ми з'ясуємо, якщо дістанемося до Заповітного Каменя, - сказав Арагорн. - Заради власного спокою вони мусять вступити в бій, чого вони не зробили свого часу. Ерег - це великий чорний камінь, привезений, як кажуть, Ісіддуром зі старого Нуменору. Він стоїть на пагорбі, під ним вождь Гірського князівства заприсягнувся в дружбі Ісілдуру в перші роки існування Гондору. Але коли Саурон повернувся і його міць відродилась, Ісіддур закликав союзників дотримати клятву, а ті відмовились - у Темні Роки вони перейшли на бік Саурона.
Тоді Ісілдур сказав їхньому ватажкові: «Ти будеш останнім вождем! Ім'ям Валар, могутнішим, ніж твій Чорний Володар, накладаю закляття на тебе й твоє плем'я: не знати вам спокою, доки не дотримаєте слова. Адже ця війна триватиме довгі віки, і колись вас знову покличуть!» Зрадники втекли від гніву Ісілдура і не насмілилися відкрито стати на бік Саурона. Вони сховалися в горах і більше не спілкувалися з іншими людьми, поступово вироджуючись на безплідних пагорбах. Жах Несплячих Мерців тяжіє над пагорбом Ерег і над тими місцями, де ховався цей народ. Але нам доведеться пройти їхніми шляхами, оскільки ніхто з живих не може допомогти мені...
